Дивакувата

«Вона якась дивакувата», – казали сусіди і соромились йти до мене попити кави, бо не знали, про що зі мною можна вести бесіду. «Смішні вони, – казала я Олегу, – хіба не зрозуміло, що я Боже Вільна». Він тоді починав мене лоскотати, аби не говорила дурниці. Ми нещодавно переїхали до міста, з того моменту минуло менше року. Та я вже звикла до міської буденності. Вона нічим не відрізняється від сільської, принаймні моя. Так само насолоджуюся на городі грою з землею. Розпушую дбайливо грунт, формую ямки, ярочки… сію, саджаю, поливаю, сапаю… Так виростають справжні домашні овочі та фрукти. Ще якби кури сусідки Марії не паслись…
А ще, у мене є сусід ¬– отець Петро, він високий, міцної статури, чорнявий, з борідкою. І з дуже пронизливими очима, дивиться на тебе, наче вишкребає думки – вичитує і одразу їх аналізує: погано, добре, ну як так можна… Власне, у нашому невеличкому містечку веде газету релігійної тематики. Одружений, має сина. Щоправда, знаю я його вже роки три-чотири. Перша наша розмова відбулася, коли я принесла йому свою книгу. Він її прочитав і спитав так серйозно: «А скільки вам, Галино, років?»
– А що, це впливатиме на оцінювання? – спитала у відповідь я.
– Нечемно це на питання питанням відповідати, Галю.
– Ні, Петре, нечемно у жінки питати, скільки їй років.
– Та я похвалити вас хотів.
– 23. А тепер хваліть.
Він подивився на мене, приховуючи усмішку, і сказав:
– Видно, що ви гарно вчилися в школі. З української мови мали п’ятірку, бо пишете без граматичних помилок, певно, вас моя мама вчила.
– А як звуть вашу маму, випадково не Маргарита?
– Маргарита Василівна.
– Так, пригадую, але мене вчила Світлана Михайлівна.
Він глянув на мене, потираючи руки, і продовжив свою промову: «Вчилися ви гарно, але, розумієте, це не є роман, не повість… Це… Звісно, там підняті дуже важливі питання буття, людей та світу в цілому, та знаєте… Ух, – вдихнув глибоко і видихнув, – це повна маячня».
– Ви що, боїтеся, що я розумніша за Вас?
– Та Боже мій, Галиночко, що ви таке кажете, я боюся Бога, а не того, що можу опинитись дурнішим за якусь там неврівноважену дитину, як от ви…
– Хіба Він вас чимось налякав?
– Хто?
– Бог.
– Знаєте що, я оце на конкурс для своєї газети звідти візьму одне оповідання – «Абетка Любові» і вірш «О, милий Боже». 
– І все?
– Так, тільки це.
– Більше хвалити не будете?
– Не буду.
– То я тоді піду, отче.
– З Богом.
– А помилки редактор виправляв. Любові вам.
Після такого теплого знайомства я поїхала в село, в дім, де народилася та виросла. А за рік ми купили хату коло отця Петра. Тепер ми сусіди. Живемо мирно, майже не бачимось. При зустрічі вітаємось. А от чого про нього згадала? Та буквально вчора він мені висилає на мейл листа такого змісту:

«Шановна Галино! Звідки Ви взяли цю ідею про те, що всі ми і є Богом?»

Якась запізніла реакція для випитувань щодо книги, хіба що він знайшов мене в інеті і перечитав поновлену версію, яка впродовж кількох років стала цілою «Планетою Любові», – подумала і чемно відповіла:

«Якщо одним словом, то знаю – прочитала у власній душі. Але прошу прочитати коротке пояснення. Дві головні заповіді Божі:
1.Возлюбиши Господа Бога Твого всім серцем твоїм, і всею душею твоєю, і всею мислію твоєю.
2.Возлюбиши ближняго твого, як сам себе.(Мф. 22, 37, 39)
Вони мають стверджувальний характер. Як ви знаєте, десять заповідей несуть заперечення – "не". Це саме та "фізична частка", яка противиться думці, так само, як тіло – Духу. Це перше, що дає можливість усвідомити присутність негативу і позитиву, як дві невід’ємні складові, або доповнюючі в сутності Бога. Та відомо, що протиріччя породжує зло – розбрат у єдиній сутності, наче війна з собою. Тільки примирення і об’єднання утворюють можливість вибору. Той вибір і стає відчутною тобі присутністю Бога в душі. Лишається зрозуміти хто для тебе Бог – Любов чи Ненависть (Добро чи Зло, Христос чи Антихрист). Дуальність це вигадка наляканої людини. Бо є або одне, або інше. Це саме те, що Христос приніс на Землю – Ствердження – Позитив – Добро – Любов. Адже Він не каже, що більше не буде пекла, Він каже – на тебе чекає Рай і Життя Вічне. Він прийшов врятувати пропаще. Пропаще, в людському розумінні, то є люди п’яниці, вбивці, злодії, богохульники…. Але хіба тільки вони? Саме Любов’ю Своєю, яка розповсюджується абсолютно на всіх, рятує, перебуваючи між пропащими, а значить у пеклі. Цим самим вчить любити один одного такими, якими ми є. Не за щось, а за те, що всі ми частини один одного – рід людський, який вийшов з двох людей (чоловікожінки) і Єдиного Бога – Отця – Великої Духовної Матері. Тоді пекло стає Раєм – перероджується. Звісно, на духовному рівні – в душі, а вже потім втілюється зовні. Він не чекає, коли віритимуть інші (всі люди), Він вірить сам, тому і носить в собі Рай. Що є прикладом для кожної пересічної людини. А тепер поміркуйте: Людство – Творіння Господнє – Дитина. Дитина – завжди єдине спільне з Матір’ю, а надто у Лоні. Раз єдине спільне, то значить Людство то є часточка Бога (Матері). Мати то є Дитина. А Дитина – Отець. Отець – Дух Святий. Ось вам і тайна Пресвятої Трійці. Кожна окрема людина – складова Дитини. А Мама любить і "ручку", і "ніжку", і "очиці", і слухає стукіт "серденька"… Отже, твоє тіло – не твоє, а Його Природа. Твій вдих і видих – Душа – храм для розвитку Духа. То полюби себе, бо в тобі Живе Бог – Мати (Батько) – Дитина – Людина – ближній твій.
Возлюбиши Господа Бога Твого всім серцем твоїм, і всею душею твоєю, і всею мислію твоєю – возлюбиши ближняго твого, як сам себе.(Мф. 22, 37, 39)
От і виходить, що ображаючи будь-яку людину, ти ображаєш Бога. Чому пишу в теперішньому часі? Бо Любов має тільки теперішній стан.
Любові Вам, Петре,
Галина
Кожна людина глибоко в душі – Дитина.
Тому смійтеся голосно і щиро, бо я люблю Дитячий сміх...»

Дуже часто, коли проходжу вулицею повз його хату, хочеться зайти, не до отця Петра, а просто до людини. Хочеться оце єдиним поглядом розказати про Бога, який живе в мені. Та я дивакувата. Чи то світ навколо мене дивакуватий і люди…
День минув, знову черговий, знову чудовий – наповнений родинним затишком. І, як завжди, всідаюсь у своє улюблене, стареньке крісло, беру свого летючого Щоденника, дорогу Ручку і пишу. Тільки доволі часто доводиться усе те передруковувати на комп’ютер. Цей вечір видався саме таким. Як зазвичай перевіряю пошту, а там відповідь від священика: 

«Я так і думав. Ви ніколи й нічим не аргументували свою маячню, тільки стверджували, що воно так, бо так Вам подобається. Але, коли людина береться до якихось тверджень, які мають релігійний відтінок, вона має більш-менш серйозно аргументувати свою позицію. Якщо опертя тільки на те, що "у меня тонкая душа і псіхологія", то це... Ну те, що люди дивляться, то вже ладно. Але ж і Бог таке зухвальство бачить. Ваше віддушевне твердження повністю суперечить науці Церкви Господньої. Творіння у нас ніколи не ототожнювалося й не ототожнюється з Творцем. Творіння не є частиною Божества. От Ви беретеся щось стверджувати про десять заповідей, те, що всі вони мають заперечувальний характер. Але ж це не так. Як давно Ви останній раз мали перед своїми очима десять заповідей? Дві з них мають позитивну лексичну форму. А можна до них долучити ще одну – першу. Там спочатку позитивна форма. Заперечувальна з’являється у другій частині.
Господь не ліпить дві заповіді любові в одну так, як то Ви робите. Ваші міркувалки, то не просто дитячі пустощі. Ви беретеся до таких тверджень, які не можна вичавлювати з простого жонглювання словами. Краще й надійніше братися до історії створення світу і з неї робити висновки, бо вона міститься таки у справжньому Божественному одкровенні, а не у чийсь душі (якою б святою і непорочною та душа сама собі не здавалася) і не у витяжці, отриманій внаслідок фокусів зі словами.
Петро з планети Земля.»

То може я фокусник-ілюзіоніст, – подумала і відписала:

«Вам видніше, Петре, себе з боку. Така ваша думка і я її поважаю. 
Стверджує Господь почитати своїх матір та батька, мати Його за єдиного Бога, святкувати день Господній, поважати ближнього... Одним словом – Любити. 
Кажете – "Творіння не є частиною Божества".
А Ісус є Сином Божим? Рай є абсолютним станом блаженства? 
Кажете – "Краще й надійніше братися до історії створення світу і з неї робити висновки, бо вона міститься таки у справжньому Божественному одкровенні, а не у чийсь душі (якою б святою і непорочною та душа сама собі не здавалася) і не у витяжці, отриманій внаслідок фокусів зі словами".
Божественне Одкровення – розкриття Богом Себе людині у відповідь на прагнення пізнати Його. А розкриває Бог Себе у людській душі, бо людина для Бога ототожнюється з душею.
Галина з планети Любові
Земля – Оазис Всесвіту. То ви Щаслива людина, що є її жителем.»

На що майже одразу отримую відповідь:

«"А розкриває Бог Себе у людській душі, бо людина для Бога ототожнюється з душею" – це теж одне з чергових одкровень Вашої душі. Я знову запитаю Вас, на якій підставі Ви й це стверджуєте? Відповідь неважко передбачити.»

Прочитала, та відповідати не стала. Хотілося плакати. Невже… Невже… Мій любий Боженько… На якій підставі я це стверджую?

Зірочка вже давно спала, а Олега все ще не було. Я й не помітила, як ніч тихо підкралася до наших вікон і вони засвітилися зірками з самісінького неба. Тієї миті мені захотілося подарувати людині краплину тепла. Ото склала долоні у пригоршні і підкинула снігом догори. Вітер підняв сніжинки вихором і я його попросила полетіти до Петра, аби тихенько посіяти на підвіконні його дому морозно-білої зими, а в душі – Любові. Так і заснула.
З просоння почула, як грюкнули двері. То була вже перша година ночі, сьогодні він геть забарився. Так, наче підлещуючися, підійшов до ліжка, присів, цілуючи мене. Невдовзі встав, роздягнувся і миттю заліз до мене під ковдру. Чому так пізно – обурено промовила я. А насправді ж, хотілося притулитися до його грудей, обійняти міцно-міцно і в його обіймах знов заснути, заснути з відчуттям солодкого бажання. Та я вперто сердилася, з думкою, щоб він якось загладив свою провину. А він лежав підперши голову рукою і дивився на мене так, наче вперше лежить зі мною в ліжку, наче вперше бачить напівоголене тіло, жадає його, жадає мене, та спокійно дивиться, пестить очима.
– Чого дивишся?
– Нічого, просто так.
– Ні, чого дивишся?
– Дивлюсь яка ти, коли сонна.
– І яка я?
– Гарна. Коли сонна гарна, коли усміхаєшся... Ти завжди гарна, навіть коли сердишся.
Він не сказав: люблю тебе, обожнюю, або що. Він просто зробив дружині комплімент, а в нього вклав кохання, душу вклав. Ми ще довго балакали про те, про се, та й, мабуть, зі словами на вустах заснули. 
Ранок зустрів нас радістю. Місяць ще висів у морозному небі і вихвалявся своїми гострими колами. Небо здавалося фіолетовим, саме таким, як я його завжди бачу у своїх реальних снах.
Треба будити доню. Підійшла до ліжка, вона калачиком скрутилася під м’якою ковдрою. Поцілувала щічку, погладила голівку і тихо промовила:
– Зіронько, прокидайся.
– М-м-м… – пробурмотіла, – не хочу, хочу спати.
– До школи треба.
– Ага, – каже, ворушиться, перекручується з боку на бік і спить далі. 
Коли враз, ковдра заворушилась і з-під неї вмить завиднівся краєчок чорного вуха. Краєчок поворушився і витяг за собою ще й носика, також чорного. А тоді вже й лапки стали випростатись, котик широко роззявив ротика і позіхнув, далі піднявся, підтягнувся кілька разів: і сюди, і туди, і так, і сяк… Протягнув своє котяче «М’яв». 
– Що м’яв? – кажу йому.
– М’яв.
– А… Звісно м’яв. 
– Мур-р-р….
– Та знаю, ти до школи хочеш замість Віки піти?
– М’яв.
– Ну що, пішли, вдягай свої тапці і йди.
То ми з котиком пішли до кухні, налили в чайник води і поставили його на вогонь. Коли закипить – свиснеш, а я йду будити доню, – сказала чайничку і пішла.
– М’яв.
– Що М’яв? 
Сидить собі коло холодильника і так невинно дивиться, лапкою за мій халат тіпає і каже своє «м’яв».
– Їсти хочеш? Ну, тримай.
Одразу вийшла в коридор.
– Зірочко, прокидайся, – гукаю до доні. 
Заходжу до кімнати, а вона вже одягається.
– А ти чого спідничку одягаєш?
– Бо школярка має бути в спідничці.
– Ніжки не замерзнуть?
– Ні, мамо. Я ліжко застелила. 
– Молодець.
– І зарядку зробила.
Усміхаюся і кажу:
– Ну, зовсім молодець. А тепер ходімо косички заплетемо. 
Розчісую довге, русе волосся. Воно так пахне і таке м’яке… А тоді вже пальчиками перебираю пасма і складаю в коси. Коли тут чайничок свистить. Йду – відповідаю йому, а він ще гучніше, аж вуха закладає. Підбігаю до плити.
– Ну, ти й голосний, казала ж бо, що йду.
На кухні запахло фруктовим чаєм, вірніше, літом. Літо запашіло з жовтої кружки і понеслося вихором по всій хаті. Воно підлетіло до Олега, який все ще спав у ліжку і, ледь чутно, торкнулось його носа. Він ним покрутив-покрутив і став спати далі. А ми попили чаю з медом, погралися з котом і до виходу. 
– Я подзвоню.
– Добре, мамо.
– Обережно на вулиці.
– Добре, мамо.
Цілує мене і йде. Проводжаю поглядом до хвіртки, де її вже чекає Славчик, а вже тоді заходжу до хати. Котик, вдосталь попоївши, вмостився на теплу підлогу й задрімав. Тишина. Я так люблю спокій. Та зараз його порушує кавоварка своїм гучним шипінням і запах чайного літа змінюється на запах моєї ранкової кави. Беру чашечку до рук, сідаю на підлогу коло великого, просторого вікна і чекаю поки трішки вистигне. Маленький стовпчик пари здіймається над чашкою і вирушає у свій перший справжній політ, але, на жаль, останній. Торкаюсь до нього рукою, він проходить повз мою долоню і піднімається вище. «Бувай», – кажу і роблю перший ковток чорної кави. «Яка гірка, – думаю, – як це можна пити?» Кожен ковток залишає в моєму роті присмак терпкості, такий приємний і смачний. А за вікном сніг. Лежить собі і виблискує. Місяць вже заховався, небо стало блакитним. Дивлюсь на Чорну Гору, яка розташувалась за моєю хатою. Зараз її дерева вкриті морозом, отак своїми верхівками залазять на самісіньке небо і там сидять, а може катаються на снігових хмаринах. Небо тим часом порожевіло, ні, воно аж зайнялося вогнем, нашим красивим, теплим вогником розміром з ціле Сонце. Чути шум вітру. Він бавиться зі сніжинками піднімає їх своїм вихором і несе туди… «От якби мені полетіти», – думаю вголос. Я майже завжди думаю вголос. Хочу долетіти до самого неба, аби розчинитися в ньому хмариною і випасти дощем. Просто так я зможу розтектись по усій Землі, просякнути собою кожен корінець і навіть змочити людей – повільно просковзнути крапельками до їх душ. Нічого не робити, просто тихенько сидіти в їх душах і чекати, коли вони нарешті мене вип’ють легеньким дотиком розуміння… Знаєш, мій любий Боженько, я просто хочу любити і люблю. Хочу… хочу обійняти весь Всесвіт, як малу дитину, заколисати, заспівати і сказати – «Все у нас буде добре». Ну от, плачу. Ти завжди кажеш мені не плакати, змушуючи мене це робити. Певно, Тобі подобається смак моїх сліз, ну, принаймні вони щирі…
– Ти з ким розмовляєш? – почулося позаду. 
– Ні з ким, – витираючи сльози промовила і замовкла на хвилину, а тоді підняла голову і повернулася до нього, – з собою. 
Він присідає коло мене, цілує в лоба, нічого не каже, просто обіймає, притуляючи мою голівку до своїх грудей. Слухаю стукіт любого серця, а сльози розчиняються в кофтині. 
А потім він йде, як завжди. Як завжди, повертається до мене. Я казала йому якось – «Знайди собі іншу». А він відповів: «А хіба в Раю є ще хтось, крім тебе?» Неймовірний чоловік.

Сьогодні я маю дати відповідь отцю Петру. В душі вирує спокій, особливо, коли дивлюся на образ Діви Марії. Її маленька біла фігурка живе на фортепіано донечки. А поруч Ісусик – розіп’ятий. Завжди хочеться зняти Його з хреста…

Чарівний голос Твій,
Із глибини озветься,
Аби забрати мій...
Сум, який Любов’ю зветься.

Мовчки стану на коліна,
І прошепчу молитву Неба,
Яка полине, Любий Сину,
До самісінького Тебе.

Ти пригорнеш мене в Своїх обіймах,
Візьмеш мою долоню у Свою,
І я відчую рани, що боліли,
Як розривали душеньку Твою.

Глянеш Ти із того Неба,
Усміхнешся ласкаво мені,
Молитвою тією, що до Тебе
Прохають люди із Землі.

А я обвуглена і синьоока,
Перед Тобою райдужно стою,
І поглядом благаю Бога.
Про люд Отця молю.

Та Ти мовчиш, не кажеш.
Коліна заніміли, серце – від жалю.
Любов’ю мої сльози витираєш,
А я цілую рученьку Твою.

Цілую рани, аби зарубцювати серце
Твоїми ліками – Єдиним Богом.
І не востаннє, але й не вперше,
В мої вуста вкладаєш Своє Слово:
«Моя люба, глянь, як Сонце світить,
Земля вмивається Дощем,
На галявах грають діти...
І сяють Зорі ясним днем.»

Тоді, усе розвіялось в уяві.
І простір приспаних надій.
Подарува краплину Слави
Наділеної Богом Їй.

І не Богиня, й не людина,
І не доросла, й не мала,
Мов зачарована Дитина,
Поринула у Світ Добра.

Враз вимальовуються ці слова на чистому аркуші паперу. Я ще хвилину мовчки сиджу, а потім читаю вголос те, що записала. На душі стає вільно і просторо. Тієї миті вирішую піти до отця Петра.
Він впустив мене до хати, привітавшись: «Слава Ісусу!». А я відповіла – «Слава навіки».
– Що вас привело до мене?
– Дорога.
– Кажете, дорога…
– Так, прийшла відповісти на ваші питання. Останнім було таке: «Я знову запитаю Вас, на якій підставі Ви й це стверджуєте?». Я відповім – на підставі дитячого наїву – Божої Дитини. Або ж такими словами – чого питаєте, на якій підставі Бог став людиною, коли знаєте, аби людина обожнилася – залучилася до Божественного Життя, стала Богом за Благодаттю.
Він поки мовчав, говорила я:
– Бачите, Петре, Сонце прокинулось і я люблю його за це. Вітер грає і я люблю його за подих. Небо блакитне і я люблю його за небесність. Ніч темна і я люблю її за зірки... Люблю людей, бо вони люди. Люблю Вас, бо ви є... І щиро бажаю Вам любити – Жити та Радіти Життю. Йде весна, чарівно залізає в душу своїми морозно-теплими променями... І мені хочеться подарувати Вам її частинку, ось :)
Дивиться на мене холодно і в самісінькі очі. А тоді каже:
– Сонце – це творіння Господнє. За нього треба дякувати Господу, а не любити неособовий предмет, який не має ніякого розуміння. Вітру навіть немає, його не існує, як предмета: це явище, просто переміщення повітря. Не ніч створила й вмістила на небі зірки. Можна вподобати собі нічну пору, але не можна шану Творця переносити на Його творіння. Бо саме це – підміна Творця Його творінням – і це є ідолопоклонством. І саме це заборонив Господь нам душевним і, часто, безглуздим.
– Я дякую, дякую, дякую… Любов’ю до Творця, а отже й до всього того, що Він Створив.
– Дитино, релігійний культ не треба так однозначно плутати з дитячими іграми.
– Бог – Дитина.
– Господь людину створив і Він сприймає її цілком, а не по частинах.
– Саме так. Кожна людина не тільки частина Цілого, а й цілком окрема особистість.
– Говорити те, що Господь створив людину сповна такою, якою вона є, і в той же час стверджувати, що Бог отожнює людину з її душею – дурниця.
– Так, найбожевільніша казка про Янголів. Душа об’єднала Дух та тіло, це і є Живою душею – людиною.
– У Вашій системі виходить, що Бог чи то не довіряє Сам Собі, чи Він не сповна розуму.
– Так. Бог довіряє Сам Собі і Він сповна розуму.
– Тому Бог і давав людині одкровення, тому й Сам зійшов на землю, вповні прийнявши людську природу, бо іншого шляху спасіння для людини не було й немає.
– Звісно. Саме тому людина має рятуватися Любов’ю – народжувати Бога в душі знову й знову….
– Навіщо усі ті Божественні речі, якщо людині було просто достатньо залізти в свою душу і винести звідти таку блискучу, таку прикрашену великою кількістю слів, ненормативно написаних з великої букви, Маячню.
– Бачите, як легко дається розуміння. Тож поринайте у душу, аби пізнати Божественні (не)речі.
– Те, що Ви пишете, може вповні підійти для поетичних чи прозових рядків, але не для Вашого спасіння і спасіння Ваших ближніх.
– Правильно. Я рятую і рятуюся Любов’ю. А те, що пишу, вірніше записую, маленький шматочок великого почуття.
– З людської душі виходило дуже багато найрізноманітніших і дуже страшних гріхів. Людина зіпсована гріхопадінням і тому вона не може, ні в якому разі, використовувати себе, як прилад вимірювання благочестя, істинності ідеї, праведності, спасіння.
– Але разом з тим виходить дуже багато Радості, Щастя, Добра, Віри, Надії, Любові…. Саме тому я не користуюся цими Плодами, а насолоджуюсь і дарую іншим.
– Скільки праведників, пророків та й апостолів нічого не могли побачити у собі, окрім немочі й неспроможності, наскільки вони гостро бачили потребу для себе Господньої допомоги. Цього доволі багато міститься в псалмах. Ап. Петро казав Господу: «Відійди від мене, бо я чоловік грішний». Ап. Павло писав про себе: «Нещасна я людина.» А скільки таких цінних розмірковувань є у книзі Йова.
– Так. Тому я бачу в собі саме Бога, бо прагну Його допомоги. Він завжди зі мною у маренні чи видінні. Якось я сказала Йому: «Ми такі ниці, а Ти так нас Любиш». А Він відповів мовчанням – легеньким дотиком поцілунку у самісінькі вуста. Від тоді я Боже Вільна.
– Ваші писання та твердження є у духовному плані дуже легковажними й дуже небезпечними. Так поводитися однозначно не можна.
– Я ж… Боже Вільна, тому мені можна.
– Що з того, що Ви стільки тикаєте словом «Любов», що його так багато у ваших письменах, як сміття? Вам знайоме таке поняття «слово-бур’ян»? Це таке слово, якого забагато натикано доречно й недоречно. І слово це може бути будь-яке. У Вас, очевидно, це є слово «Любов». Чи є виявом любові запихання слова «Любов» скрізь і всюди аж до того, щоб зробити це слово обридливим?
– Любові забагато не буває, тільки повно. Навіть будяки мають право на існування. Виявом Любові не є слово «любов», а по-дитячому щире почуття до всього Живого, а Живий тільки Бог. А кожен має те, чого прагне. Кожен бачить та відчуває те, що хоче побачити та відчути… Навіть, якщо це бридота. Я ж прагну Любові, то Її маю.
– Галино! Я не Вашого рівня! Як і всі християни, мені дуже далеко до Вашого глибинного розуміння і Всесвіту, і Біблії, і заповідей Божих, і людської сутності, і любові. Дякувати Богу, мене не носить гординя так високо. Волію лишитися на землі. Летіть угору без мене. З Богом.

Тож я полетіла до свого гнізда. Зняла крила, поклала коло вікна, аби ближче до сонця, вмостилася кішечкою на підлозі – отак скрутилася клубочком, підклавши лапки під голівку, а хвостиком прикрила носик…
Вже йшла друга половина дня, Зірочка от-от має повернутись зі школи. Коли дзвінок мобільного.
– Так, донечко.
– Мамо, ти прийдеш за мною?
– Вже йду, Зірочко. Будь у класі.
– Добре. Все. Чекаю.
Знайомі вулиці виблискували на сонці снігом, подекуди – крижинками. Морозно і тепло водночас. Високі підбори на чоботях зробили мене вищою на кілька сантиметрів, тому вже доросла, як справжня жінка, я йшла. Йшла приспівуючи, так тихо, аби ніхто не почув. Та все одно десь хтось озирався і прислухався до мого курликання. Ну, то й що, я ж дивакувата… 
Увійшовши на шкільне подвір’я, помітила, як Зірочка виходить з дверей і біжить до мене, біжить і вигукує:
 – Мамо!
– Що таке? – підбігає, обіймає мене, сміється… – Ти чого? Давно мене не бачила?
– Так, мамочко, з самого ранку.
– Ох ти, моє Янголя… Ну, пішли додому.
– Пішли.
Взяла мене за руку і потягнула за собою.
Повернувшись, ми зайнялись кожен своїми справами: Зірочка – грою та мультиками, а я – Щоденником, бо згадала ті думки, які треба встигнути записати…

***
– Мамо.
– Так, Сонечко.
– А ми сьогодні будемо їсти?
Мене наче струмом вдарило. Я забула нагодувати дитину. Здається, я надто глибоко поринаю у себе. Я давно привласнила страх своєю свідомістю, він у мене хороший – слухняний, хоча, інколи стоїть у кутку. Але, таки надала йому більшої уваги – пробачила, тоді він перетворився на радість від теплого стукоту мого серденька. Душа полюбляє солодке. Я пробувала розмазувати по тілу шоколад, особливо по його, виходить гарно, справжнє мистецтво, а головне – приємно. Тільки от гордість. З того часу гордість тримаю при собі, він розумний. Саме тому я – вона і відчуваю себе в парі з ним наповненою... Отже, класика вічно жива, тому пасує до блиску моїх очей – я сильна. Але зараз уперше за довгий час, по-справжньому злякалась сама себе, бо забути про дитину у потоці думок це справді страшно.
Та невдовзі все минулося. Ми з доцею нагодували один одного домашніми варениками і почали гратись в дитинство. Власне, спочатку наліпили їх. Зірочка начистила картоплю і вимила. Я перерізала кожну круглу картоплину, вкинула в каструлю з водою і відварила. Потому зготувала з неї пюре. Тісто ми замішували разом. Пшеничне борошно вищого ґатунку, сніжно-білого кольору пасувало нашим рум’яним щокам і, наче, цукровою пудрою посіялось між каштаново-русими косами. Обов’язково треба додати яєчко та посолити. Розкатувала тісто я, а доня старанно вирізала склянкою кружечки і ставила на них грудочку пюре. Вареники погрались з нашими пальчиками в «ліпилки» і миттю поскакали в кип’ячену воду. Невдовзі їх уже чекала підсмажена цибулька і сметанка. І тут доня підійшла, обійняла мене та й розплакалася.
– Ти чого, Зірочко? – спитала у неї.
– А будеш мене пам’ятати?
– Не розумію?
– Я буду сумувати.
– А хіба я кудись їду?
– Ні, ти зникаєш.
– Ти що, шапку невидимку на мене одягла?
Усміхнулася.
– Ні. То ти нікуди не зникнеш? Більше нікуди, ніколи, так як сьогодні… і вчора… і позавчора?…
Стало боляче. Мене наче вкололи. 
– А де я була протягом цих днів, хіба не з вами?
– Ні, мамочко, ти літала.
– А знаєш що, наступного разу я візьму вас з собою. Покажу тобі місяць і зірочки. 
– А свою планету покажеш?
– І планету. І все на світі, і весь світ.

День пройшов. Нікуди не йшов, це ми крутили спогади у фільмі під назвою життя. Тому настав вечір, саме тоді, коли повернувся додому Олег. Як не дивно, але доня вже спала. Тому вечір, я і Олег нічого не робили, а просто сиділи і дивились на маленьке спляче диво.
Та враз, у наш спокій увірвалася друга особа легеньким скрипом вхідних дверей і гучним – «Привіт! Чим замаєтесь?» 
– Та нічим, – відказав Олег.
– Як нічим, – зауважила я, – милуємося один одним.
– Ти як завжди в своєму репертуарі, – усміхаючись промовив Микола.
– Ну звісно, я можу бути тільки в своєму, а як інакше.
– Що нового? Як справи?
– Все добре. Як завжди літаю.
– Ти єдина людина, котра відповідає – «добре», всі інші кажуть – «х….о».
– :) Каву будете?
– О, мамочко, не відмовимось.
Я залишила їх одразу, як почалася розмова про радіохвилі, про антени, трансівери і кучу всього радіоаматорського. Ну, так от, виходить, що у Олега жінка – філософ, а у мене чоловік – радіоаматор. Це цілком протилежні явища за призначенням, але абсолютно однакові за одержимістю. Запах кави повів їх до кухні, а мене – у маленький куточок власного світу.
Коли Олег підходить і каже: «Я через годинку буду». Цілує мене і йде.
Так я лишаюсь на самоті з собою у потоці своїх неймовірних, божевільно-шалених думок і мовчазних розмов із Ним. Бо кожного разу, коли доня засинає, а Олега нема, Він приходить до мене, доводячи, що мої пізні вечори не можуть бути самотніми. Він приходить без попередження, таким стрімким і хвилюючим потоком емоцій, що аж дух захоплює і серце калатає так у грудях, шаленим ритмом розігріває кімнату і мені стає спекотно. Тоді Ручка розігрітим чорнилом, як ніколи старанно, але хвилююче-ніжно, вимальовує символи Любові в розлуці. Доводячи, що любити на відстані це занадто реально, аби бути реальністю. Ну ось, я обмовилась необережно про свого вічного коханця – Бога. 


Він увійшов у моє життя без дозволу. Без дозволу почав репетувати про дівочі мрії і вгадувати бажання поцілунку. Навколо друге тисячоліття проходить своєю пихатою ходою, а я незаймана. І так сором’язливо нахиляю головку, опускаю очі…. Коли Він намагається мене торкнутись – дівчинка. Його друзі мило заздрять чоловіку, якому пощастило виховати власну дружину. А на мене дивляться з неприхованим задоволенням. Відчуваю їх хіть, але йому не розказую. Натомість, віддаю себе при всіх, аби довести свою відданість Одному Єдиному. Усім захотілося побачити шоу, а я розказала казочку про Любов. Це до непристойності наївно і мило. Друзі аплодували за занавіскою. 
Моя сцена завжди була мені домом, бо вважала її цілісним життям. Неймовірні спектаклі не просто отримували тут життя, а продовжували жити за стінами театру. Кожну роль я грала невимушено, з великим задоволенням. Дуже часто, мої герої мене пожирали і я втілювалась на ніким невизначений термін. Розуміючи, що мій успіх у мені. Тоді хто я? А я просто жінка, яка одного разу народилася дівчинкою у мальовничому селі, в родині людей. Хіба могло бути інакше? В дитинстві мені хотілося бути Сонечком, бо воно тепле. А одного разу моя уява повела мене до хатинки Сонечка. Там я провела один день, протягом якого гралася з промінцями. Недарма ж мене називають Світлинкою. Усе добре, я щаслива. Але занадто хочу на Небо. Так сильно, що вирішила створити Небо на Землі. І це саме той час, який мені даний Богом в розлуці з Ним аби відчути себе слабкою людиною і сильною половиною Цілого. І, здавалося, що моє призначення просто любити, але ж ні, моє призначення любити самовіддано – віддаватися самій собі і розуміти, що моє Я то є втілення Нього у образі жінки. То виходить, що поруч мене має бути чоловік, а жінка – втілення його Я, або ліпше просто Богиня. «Тільки я, як людина, не просила в Тебе бути Благословенною», – якось у нічній тиші сказала Йому.
А він мовчки відповів: «Саме тому ти стала на один день жінкою».
І що я мала Йому відповісти крім того, як поцілувати мовчанням в самісінькі Божі Вуста. 
– Знаєш, я надто Тебе кохаю, аби любити, як Дитину, і надто люблю, аби кохати, як чоловіка. А ти надто захопився Собою, аби пестити мене. Тому знову і знову ніжишся в ліжку сам з Собою. Хіба тобі не обридло бути Абсолютним, або, вірніше, абсолютно самотнім? Бо мені… Мені… Мені хочеться плакати… Певно, від щастя, живучи самотнім серцем у Тобі. Чуєш стук? Ти чуєш, я знаю. То чого тоді мовчиш?! Поговори зі мною, будь ласка…
Мене приспали. Я сплю, та моя дитина живе у світі людей дівчинкою з іменем хлопчика. Так, Вікторія чоловічого роду. І хай це божевілля, але людина має крізь нього пройти, аби усвідомити найважливіше – Сім’я. Сім’я це і є Абсолют. Від двох людей народилося людство. А двоє людей – з Одного Цілого. Адам та Єва – Єдиний Організм. Їх спільна Душа – Дихання Життя – Дух. І навіщо комусь було розділяти їх на дві протилежні статі знає один лише Бог. Це Його помилка. Так, людина, як вид, стала помилкою у Всесвіті, найкращою помилкою. Закінченою у людському образі, але недовершеною у Образі та Подобі Бога. Але чому саме я? Чому я маю домалювати картину? 
– Бо ти готова, – почувся голос зсередини.
– Ти так думаєш? – спитала я.
– Я не думаю, а знаю. 
– Але Ти не дав мені шансу вибрати.
– Я не дав тобі шансу, бо ти і є вибір.
– Вибір? Я? 
– Ти хотіла поговорити зі Мною. Ось твоя мрія збувається кожної і цієї миті. 
– До чого тут вибір?
– Ти – Мій вибір.
– Чому я?
– Не питай те, що знаєш.
– Обійми мене.
– Скажи, що любиш.
– Міцно обійми. Не відпускай. Про печаль свою забуду і всю себе Тобі віддам.
– Люблю.
– А пам’ятаєш мене юною?
– Ти й зараз юна. Пам’ятаю. Тільки тоді ти прагнула розуміння речей по-дорослому, а зараз прагнеш віднайти дитячий світ і розуміння у дорослості людей. 
– Але вони не розуміють мене.
– Вони не розуміють себе. 
– А можна мені посумувати?
Ти вільна займатись, чим хочеш, навіть сумом. Та я раджу тобі краще радіти, – сказала сама собі, усміхнулась і відкинула Ручку, ні, обережно поклала. Дивна вона – моя Ручка, такі речі всілякі і (не)речі записує. Інколи мені самій важко збагнути її слова. Інколи, вона губиться в думках і я ледь встигаю за їх ходою. Раніше, я всі свої твори присвячувала коханому. А зараз також Йому, тільки він інакший, той самий, але інакший. 
Не знаю чи гріх, для людей певно так, але я зраджую своєму чоловікові кожної миті. І хай люди розуміють Біблію по-своєму, а я знаю, що Бога треба любити всім серцем своїм. Але хіба, я могла знати, що Він виявиться жителем Землі і увійде в моє життя. Увійде в моє життя несамовитою Любов’ю.

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст