Мелодія та день народження

– Чому ти танеш?
– Бо Йому захотілося пити.
– А як же мої санки? Що я їм тепер скажу? 
– Вони в тебе розумні, тому зрозуміють.
– Що? Зрозуміють чергову примху Великого?
– Ні, наступну гру Дитини.
– А знаєш, завтра мій день народження.
– О, вітаю.
– Дякую, та я хотіла тебе запросити. Ось, залазь у мої долоні.
– Я б з радістю, люба, але коли ти мене прикладеш до своїх грудей, то миттю розтану. 
– Але чому?
– Яка ти наївна… від твого тепла.
Я сумно подивилася на сніг, котрий блищав зі мною морозними словами на зимньому сонці – самотньо. Сніжинки самотньо кружляли в своєму танку з Землею і поволі сповзали її спогадами, але людським життям…
А надворі січень. 2009 рік застав мене зненацька. Ми зустріли його разом з друзями. Було шампанське і торт з ялинкою. Красуня-ялинка з кокосової стружки дмухала завірюхою на святковий стіл, а грибовий салат з гранатовим годинником квапив стрілки. Але вони застигли в майонезі за п’ять хвилин до півночі. Так він і прийшов – несподівано і очікувано водночас. Мов Дід Мороз, постукав у двері та попросився до хати. Ми чемно його впустили, прямісінько у вітальну. Подарунків було багато. І от зайнялись бенгальські вогники у наших долонях. Найбільші були в дитячих. Яскраво і затишно прийшов Новий Рік своєю п’яною ходою, заснув на моєму дивані і не хоче йти – яка іронія.
Так тихо і спокійно. Промені сонця прокрадаються через застелене вікно і лоскочуть мої щоки. Я ворушуся, підсуваюсь ближче до нього і відчуваю заздрість снігу за вікном. Хочеться вийти на вулицю – вибігаю. Мої щоки рожевіють, а босі ноги пощипують снігові поцілунки. Рожеві трусики, схожі на колір зорі, зябко ворушаться в моїй ході і голосно дихають груди в пазусі білої напівпрозорої майки. Ліплю кульку посеред двору і вітаюся з зимовим ранком палкою усмішкою. Ранок, у відповідь, підморгує подихом вітру та заводить мене до хати. В моїх долонях грудка, по-справжньому, білого снігу. Швидко-швиденько залажу під ковдру до нього і легенько торкаюсь мокрими пальчиками до його живота. Ото так сніг тане Любов’ю в моїх долонях й випаровується кожним дотиком ніжності. Маленькі крапельки струмочками витанцьовують на тілі вологим чмоканням губ і питають мене: «Ти нормальна?». «Ні», – киваю головою і усміхаюсь. Усміхаюсь і кладу грудку холоду на розпечені бажання. Він тієї миті підплигує, а вже наступної – гріє мій придбаний холод собою, поволі затікає всередину і там вередує… Мені до вподоби.
– З днем народження, – промовив.
– Дякую.
– Ти диво.
– :)

За кілька хвилин прокинулась доня. Заглянула до нашої кімнати, на пальчиках прокралася до Олега і стала його будити: «Тату, та-ту…»
Він привідкрив очі, вдаючи, що тільки-но прокинувся (знав, що вона зараз прийде) і поволі піднявся з ліжка, так тихо, аби не розбудити мене. Вони взялися за руки та попрямували до кухні. 
Солодкий присмак любовного снігу ще стікав моїми стегнами і липко мочив простирадло. Коли через щілину під дверима прокрався запах свіженької кави. Зірочка сяйвом підбігла до мене, поцілувала: «З днем народження, мамочко!»
– Дякую, Зірочко.
Чудовий романтичний ранок зустрів мене тортом з яблук та йогурту, вони разом його приготували. Троянди не було. Цього разу не було, бо я попросила їх її не зривати, нехай росте, нехай квітне у січні і тільки для мене не у вазі, а у весні здійснених мрій. Вони одягнули мене у домашній теплий, пухкий халат, зав’язали очі і повели туди, де літо тріщить морозом і справжньою казкою про Любов. Цього разу я стала королевою. Доня вирізала з чистого листа паперу чудову хвилю, зліпила її кінці і назвала короною. А потім одягла мені на голову і сказала: «Сьогодні ти королева». Дві білочки заспівали мені пісеньку, ведмедик і слоник – потанцювали, зайчик та песик – розказали віршика, а маленький, зелений крокодил – поцілував… Ми гралися протягом дня з дитинством, та я не знайшла в ньому свої двадцять вісім років. Лише бачила маленьку, карооку дівчинку з хвостиками і повно-повно друзів. 
А час минає, іноді хочеться вхопити його за хвоста, приголубити наче кішку, вкласти спатки. Протягом його сну викарбувати собі в пам’яті мить, наповнити її любов’ю і просто жити, жити просто.
Так і день пішов. Коли він ішов, я побажала йому доброї ночі, а він залишив на десерт вечір і повну хату близьких людей. Лише, лише Ти не прийшов…
Хотілося плакати і я плакала. Плакала краплинами на фортепіано Зірочки. А прозорі краплини, видимі тільки моєму серцю, створили для мене справжню Мелодію, певно хотіли розрадити. Але моя дитяча уява розгледіла у тому соленому присмаку сліз Його душу і одразу затекла в середину.
– Привіт. Послухай… Я перестала плакати слізьми. Тепер з моїх очей сиплються сніжинки – отакі маленькі кришталики, дивись… Хай вони лягають на Твої долоні і не тануть, але затікають у всі закуточки Твоєї прекрасної душі. Зараз мені хочеться спати, тому я лягаю на Землю вкриваючи її собою – тепло. Знаєш, вона так дивно пахне молоком.
Усміхаюсь… Усміхаюсь і засинаю. Засинаю, аби Ти дивився на мене сплячу і просто хотів.
Любий, я Тебе обожнюю.
Свого часу, Ти створив мене Богинею, так і назвав.
Але чому саме Богиня?
– Не питай, – завжди мені казав, – я сам не знаю чому, що, як і навіщо… Просто хочу, аби ти була Богинею, але тільки Моєю.
– Хіба так буває?
– А ти поглянь на Нас.
Я оглядаюсь…
– Любий, на котрих Нас? Нас багато.
– Ні, моє любе Сонечко, ти тільки одна.
– Не кажи мені, що я самотня.
– Я мовчу.
– Цілуєш.
Мені приємно відчувати поцілунок, він посипався на мою свідомість прямо з листа… чистого паперу і я розчинилася в ньому, настільки палко, наскільки вміє Богиня. А вона вміє любити.
– Але послухай: гмм-м, гм-ммм-м-м-м… – співаю.
Мелодія проймає весною і губиться між пальцями ніг. Невдовзі підіймається до колін та стегон у легкому тремтінні, морозно якось і ніжно водночас. Пестощі запахом Раю прокрадаються у самісіньку душу, прямісінько з тіл, обвиваючи нас криштальним снігом, який не тане, а затікає в усі неіснуючі куточки насолоди. Час від часу, Мелодія стихає та все одно дихає в такт, ніжно обриваючи нотки на високому звучанні…
– Послухай…
– Мамо, хіба ти вмієш грати? – спитала Зірочка.
– Ні, моє малятко.
– Але ж це чудово.
Дитяча рученька гладить мою голову, на якій короною лежить каштанове пасмо густого, блискучого волосся на дотик шовкового та м’якого.
До-мі-соль, сі-мі-соль, соль-мі-соль, фа-мі-соль, фа-соль-ля-мі-до-мі-соль, мі-фа-ре, до-сі-ля-соль-фа-мі-ре-до… до-мі-соль, сі-мі-соль... :):):):):)
Ця Мелодія жила в мені завжди. Вірніше, на Початку була Мелодія, яка своїм тонким звучанням зіснувала навколо себе ноти. Тому моє тіло – п’ять рядочків наповнених символами. Не всі розуміють мову музики, не всі сприймають такт і ритм, який часом, порушуючи всі правила, стає хаотичним… Але кожен розрізняє звук. Я вибрала собі найтонші струни – невидимі. От і тішуся своєю невидимимою музикою. Та часом мені хочеться до басового ключа, хочеться вщент розламати інструмент, аби тільки торкнутися оголеної струни. Вона зовсім не бринить, як хтось вважає, вона несамовито, шалено доповнює мої пальчики дотиком до клавіш. Але де народжується звук? 
День народження минув, в хаті погасли лампи. Кімната доні з усіма друзями-іграшками заснула і поринула у казковий сон. Галаслива вітальня принишкла у нічній тишині і лише зрідка ловила місячне світло, яке вперто намагалось залізти всередину сяйвом зірок. Ванна пробулькотіла останню хвилину вчорашнього дня і потонула у крапельці блакитної води, котра ледь чутним стукотом вдарилась об стінку, а далі поволі сповзла вниз – тиша. І тільки кухня гомоніла акваріумом, який гордо світився кольоровими рибками. Він, як завжди самовпевнений, бо здається сам собі цілим океаном. Мій святковий сон, наче пеленою, сповивав мене і я заснула, на його плечі, слухаючи, виграваючи, витанцьовуючи свою невидиму Мелодію.

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст