Початок

Кажуть, що філософів розуміють після смерті. Тож, якщо Ти читаєш цей твір, то я вже воскресла. А ще кажуть, що автобіографічні твори пишуть у великій славі, саме тому я собі її придумала. Знаєш, він не хоче мене відпускати назавжди, але дозволяє кожного ранку та вечора літати п'ять хвилин. Так і не збагнув, що мій ранок триває аж до вечора, а вечір – до світання. Саме тоді я одягаю свою улюблену сукню – зорю і йду гуляти небом, залита червоним мереживом шаленої ночі. :) 
Привіт. Я… Я звичайна людина – з двома ногами, руками… тільки очей у мене чотири. Отак буває, в дитинстві не хотіла носити окуляри, а зараз без них мій монітор зі мною не дружить. Аби розрадити каже: жінка в окулярах – це можливість для чоловіка бачити її завжди різною. Тому я різна – завжди нова, і оновлена гублю себе у Вічності і знову знаходжу, щойно знімаю і одягаю окуляри. Усе так, як і має бути у людей, та в цьому житті я зустрілала себе двічі. 
Одного прекрасного дня Він з’явився в моїй поштовій скриньці. Сидів собі там тихенько і чекав, коли я підійду. Я багато разів підходила, навіть зазирала всередину, та ніколи не бачила когось божевільнішого ніж Він. 
Була ніч і були зорі. Ніч була темна, а зорі – ясні. Веселелковий метелик розбудив скельця моїх окуляр і вони піднялися зі столу ледве протерши очі від кількахвилинного сну. 
– Ти хто? – спитала я у Нього.
– Мене звати Лист, – відказав.
– І чого прийшов?
– Я загубився, – жалісно відповів.
– Певно замерз і голодний… 
Він мовчав і тільки дивився на мене своїми великими, карими очима. А тоді, я його взяла до себе, пригорнула і так застигла на одну-єдину мить. Я ж просто не подумала, що він чужий… 

Тобі цікаво? Але давай спочатку.
Життя жінки, зазвичай, починається з народження, так само, як і чоловіка. 
Мама мене народила, бо я дуже хотіла Жити задля Життя. Народила тієї зими, коли йшов сніг, лягав просторами породіллі на самісіньку грішну Землю, так вона ставала святою. Пам’ятаю смак молозива і її змучене обличчя.
Мене не одразу дали їй, певно, тому я кричала голосом немовляти – маленької дівчинки, яку нарекли іменем Галина. Росла хворобливою. А одного дня мамі сказали: «Ця дитина ймовірно не житиме». «Мамочко, мамусю, – казала їй своїм дитячим поглядом, – я житиму вічно, інакше навіщо було народжуватись». Вона тоді плакала наді мною, цілувала руці і пошепки молилася Богу. А я дедалі частіше каталася на хмаринах з янголятами. Саме тоді познайомилась з маленькою дівчинкою, яка протягом земних років стане моєю донечкою. Вона житиме в небесах – у моїх дівочих мріях і чекатиме свого дня народження. Той день стане для нас усіх переможним, тому назву її Вікторія.
І, якщо зазирнути минулим в майбутнє, отримаєш рівно теперішнє. Теперішній стан милує мене довгими, русими хвостиками і чарівною усмішкою Зірочки. Зірочка – це вона, моя маленька донечка, 2001 року народження.
Навіть не знаю, хто з нас старший. Мама каже, що мені 28 років, та їй ніхто не вірить. Особливо, коли коханий чоловік називає мене Дитинкою. Він неймовірний чоловік, бо віддано несе в собі Світлу Перемогу Життя... 

Ну, ось і познайомились. Власне, це ти вже читав на моїй особистій сторіночці.

Продовжуємо:
…Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. В своїй уяві я малюю, час прожитих потіх. І відчуваю – кохаю. Що зі мною? Кудись провалююсь, але не вниз, і не падаю, а лечу. Мовчу. Поруч Ти лежиш, дивлюся, до оголеного тіла горнуся... Так затишно мені. Так тепло у вогні любові. Чому? Бо той вогонь пече Тобою.
Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. Так затишно мені. І вдень, і вночі, і на зорі у тому домі пахне жаром – дивний аромат. Розпеченого тіла аромат прокрався крізь вікно, на дах будинку виліз і став хмариною земних потіх. Час пройшов – розсіявся туманом. Через аромат Любові весь світ здається п'яним.
Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. І цілувати – гріх. Грішу, а може, ні, не знаю. Просто віддано кохаю. Так віддано, що віддаюся, топлюся в морі відчуттів, на дно лягаю, але Ти поруч – маленька течія серед морів. І Ми пливем собі потроху, в своїх обіймах Ти мене несеш...
Я завжди буду дякувати Богу, за те, що в моїм серці Ти живеш.
Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. І цілувати – гріх…

Я забула вказати назву. Вірніше, довго не могла придумати і почала згадувати всілякі речі й не речі, які Тобі не треба чути, тому просто читай. Я напишу великими літерами, аби гарно було видно. Обводжу старанно олівцем, ой… Якби ти був тут, зі мною, то міг би помітити, що мої пальці чорні, я люблю розтирати графіт на білому листочку. Тоді він переливається кришталиками і танцює від радості бути моїм почерком. Я знаю, упізнав :) Ще на тій стінці, пам’ятаєш? Тож, збираю себе до купи, наче пазли, було б добре, аби Ти мене підправив собою, просто підсунув так, аби було зручніше лежати, просто лежати і вірити, що Ти і я – маленькі часточки чогось більшого, ніж просто людина, чогось величнішого, ніж просто Всесвіт, чогось тривалішого, ніж просто Вічність, чогось бездоганнішого, ніж просто Бог. Ти мене раніше читав, але зараз я інакша, не така, як тоді. Тому не намагайся вгадати мої кроки, просто йди, інколи падай – провалюйся в мої обійми і цілуй…


СПОГАД
про людство у світі реальних ілюзій
(дописано ручкою)









Але з цією передмовою я забула, з чого почала. Тому знову доведеться починати спочатку.
Бачиш, я не стандартна у творчих особливостях, то почала писати навпаки – з кінця до початку. Лишилося небагато, не мало – придумати початок кінця. Уявляєш, у кілька сторінок може вміститись цілий Початок людства, тільки я не розумію, як у сто сторінок вмістити Вічність та ще й у ста вісімдесяти тисячах знаків з пробілами, причому не менше? Я ото люблю писати символами. Інколи – словами. Можу, звісно, і знаками, але то не ієрогліфи, а мова Боже Вільної, хто ж мене тоді зрозуміє? Не лякайся, я спокійна і врівноважена. А ще, час піджимає, сьогодні двадцять восьме січня. Зранку я перекрутила стрілки мого годинника, та даремно, бо вони все одно втікають. Та й до того ж, на мобільному висвітився чийсь день народження. Хіба я можу затримати чуже свято? Тому вітаю новий день і сідаю писати. Вибач за помилки, я стараюсь, проте… Дивно, але мені цього разу хочеться перемогти, а ще дивніше – протягом усіх наступних разів. Річ не в славі, річ у Любові. Знаєш, у мене є мрія – обійняти Любов’ю весь Всесвіт, отак взяти на руки, як малу дитинку, заколихати, заспівати… Та я маленька людина, на зріст всього-на-всього – сто шістдесят сантиметрів без одного міліметра, вагою – сорок дев’ять кілограм і дев’ятсот дев’яносто дев'ять грам. Розмах крил у певного птаха і то більше ніж розмах моїх рук (зате люблю цілувати котика в носик). А от обійми всупереч усьому – глибокі. Ходи до мене… :)

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст