Вічність і одна мить***

Мертві не дишуть. Тому я жива. Здається, ще одна мить і я буду вдома, одна єдина мить. Але як мені її тобі показати? Я перепробувала все. Одного разу підлила до чорного чаю зі смаком тропічних фруктів. Одного разу подала замість чорної кави без цукру, а якось підсипала до борщу без м’яса, але з квасолею. Дома вирощений буряк обурився і аж почервонів палкіше за моркву… Ну скільки можна? Скільки можна шукати суть у безсутності людської пихи. Пишаєшся тим, що ти людина, хизуєшся переді мною, бо я лише жінка. Тоді жінка була богинею, чоловік – богом. А ти ніколи не думав ким була людина?
 Коли Альфа пізнала Омегу, народився прасимвол Слова. Усі інші ієрогліфи стали окремими буквами в їх оточенні. Так з’явився алфавіт, або пізніше таблиця Менделєєва. Періодика становлення втілення залежала від ваги взаємодії. І так, як у далекому майбутньому Архімед вигукнув – «Еврика!», так прасимвол линув звуковою хвилею зі швидкістю світла виторгнувши закономірність – Любов. Отож у процесі взаємозв’язку народилася Природа. Дивом вона завагітніла від самої Себе. Саме тієї миті маленький ембріон, обравши найкращі сім нот, зазвучав – людина. Людина – це така тварина, яка живиться молоком Матері (ссавець), тим самим стає творцем особистої культури – розумною сутністю. Тож людина по суті народилася Собою.
Гарна легенда, правда? Я сама її придумала. :) А тепер читай уважно, якщо треба, то перечитуй: я – жінка. Моє ім’я – Любов. Мій символ – життя. Моє життя – ти. Ти – Я.
Я – Ти. Ти – моє життя. Життя – мій символ. Любов – моє ім’я. Жінка – я.
Тільки глянь яка дорога прокладена від «я» до «Я». І хто мені тепер скаже, що Альфа та Омега не Слово? Якщо ти прагнеш знайти Ключ Вічного Життя, то йди до мене. Я відкрию тобі те, чого ти раніше не знав, дам пізнати те, чого ти досі не мав. Можеш називати мене як завгодно, навіть коровою. Я ж точно знаю, що всі ссавці смокчуть молоко. Голову бика прикрашають роги, а твою – розум. От і думай.
Риба – дитина Творця, а Світ створений з Води і Водою.
Я лише жінка. Жінка – та мить, яку ти можеш пізнавати знову і знову. Я твій кінець, а ти – мій початок. І тільки разом – Життя (Жінка). Довжина мого овального лона становить шістдесят міліметрів, контури чіткі і рівні. Не має значення якою «частиною тіла» ти є у суспільстві, але має значення, що твоя велична сутність підходить під мій розмір. Розмір не має значення, бо то лише час, але має значення, мить у мені. Саме тому твоє щастя – Життя. І покинеш ти свого батька та матір, і пристанеш до мене – людину народила мить розміром у цілу вічність, поки не придумали годинник. Відмежовування дня від ночі і ночі від дня не змінює суми, але перестановка вказує на можливість неможливого. Знак нескінченності висвітлює дорогу від «я» до «Я». Протягом часу ходіння дорогою отримуєш хрест. Він може стати смертю за твоїм бажанням, але по істині, по істині кажу: є він Мною. Ти можеш одягнути мене на свою спину і нести, можеш просто взяти на руки… Та я раджу тобі нести Мене у серці. Не переживай, бо маю на поготові рушник вишиваний твоїм ликом. Я обожнюю запах чоловічого поту. Тому йди, йди… І залишай по собі сліди на зниклому піску для зрячих, бо кожна краплина твого поту, то є мізерна частина мене.
Інакше у надрах Землі не було би солі.
Я – Жінка. Я – Сіль Землі. Злизуй мене зі своїх рук і ніг, пий і будь насиченим. Насичені фарби додають блиску, особливо в газоподібному стані. І одного прекрасного часу доби помітиш у небі відблиск особистої суті. Даю Слово… Світитиму усією силою твоєї Любові до мене.
Люби мене. Люби мене палко, нестримно і гаряче. Люби мене, аби хромосоми стали однією сім’єю без статі з іменем Мати.
Я знаю, що ти завжди хотів мене мати. Прикладай розумну голівку до моїх грудей і лови сосок. Молоко тепле і солодке на смак, трішки терпке. Від терпкості засинаєш, як від хмілю. Моя голова сповита волоссям і плечі, тримаю тебе на руках, лежачи в перині Бога.
Все просто: Людина – Дитина Бога. Риба – Дитина Творця. Світ створений з Води і Водою.
Сьогодні тобі присниться змія, вона тебе вкусить. Не висмоктуй отруту з себе, а візьми вміння перероджуватися. Тоді токсичність мого яду стане божественним напоєм, який розтечеться по твоїх венах і жилах, дійде до мозку і звабить. Збудження чи пробудження – це одне й те саме, коли ти в Любові.
Обіймаю, цілую... Бувай.
Навіки Твоя.

Ну що ж, миттєвості скінчилися. Витираю пилюку з меблів і йду. Йду вслід за розумінням. Рай готовий. Чому я вибрала символи, а не просту людську мову? Бо відчула себе більше, ніж просто людиною. Через хвилину до мого дому увійдуть діти – два хлопчики і одна дівчинка. Вони будуть гратися у кімнаті Зірочки, а я йтиму за слідом. Перед тим залишу на полиці почерк пилюки, напишу так: «Ти найкращий».
Сльози ні до чого. За дверима лунають дитячі голоси – сміються. Зірочка – дівчинка і два хлопчики…
Була неділя – звичайний день напередодні нової осені. Чоловік на ім’я Олег – чудова людина, прекрасний майстер, сів у свій «пердунчик» і поїхав до друга. Друг живе неподалік – у підніжжя самої Чорної Гори. Поїхав пообіцявши за півгодини повернутись. Півгодини пройшли незабаром, але вона вже їх не мала. Бо поринула у мить паралельного Всесвіту. Під звуки дитячого сміху і гамору пройшла крізь браму часу стрибнувши в самісіньке межичасся. Навколо падав космічний сніг. Летіла з шаленою швидкістю, коли нарешті побачила небо. Там воно також блакитне. Її зустрів Він. Усміхнувся і рукою показав туди. З Його широкого, білого рукава, наче посипався світ з новою Землею. Він дав їй право назвати планету. Вона назвала – Любов. Так, це Слово стало першим і останнім…
Їх тіла, створені з вільної енергії, сполучалися знову і знову снуючи атмосферу Любові. Прозорість настільки була прозора, що було видно їх всередині справжнісіньких Людей.
Неймовірно, ціла планета тільки для них двох.
Сьогодні вийшла друком її перша Книга.
Олег питає в дружини: «Що з тобою?». А дружина мовчить. Діти все ще сміються. Сьогодні триває, воно застигло у часі. Так люди і живуть, і дружина серед людей. Живе вдома на дивані з окулярами на носі. Вони ще встигнуть перечитати її «Осінь».
«Що з тобою?» – схвильовано питає Олег. Водить руками перед очима, які навіть не моргають, прислухається до грудей, які не дихають, ворушить тіло, яке повільно лягає на підлогу маленьким снопом почуттів. Сів поруч, поклавши її голову на свої коліна. Тримаючи у руках руку, розправив долоню на якій викарбувано – німа. З того часу він усюди носить з собою її маленьку долоню. Прикладає до грудей з людським серцем, бо саме тоді у свідомості виринає Спогад про людство у світі реальних ілюзій.
Була неділя – звичайний день напередодні нової осені. Чоловік на ім’я Олег – чудова людина, прекрасний майстер, відкриває файл з диваном – тьху ти, ілюзія, а я вже було повірив, що реальність. М-да… Булгаковська Маргарита увійшла через двері, а моя – крізь серце. Лишається вірити, що це не міф, а добра казка. Адже в казках навіть жаби стають царівнами. Я тебе неодмінно знайду і буду любити такою, якою ти є…

 …А пам’ятаєш, як ми любили гратися з квітами? Ми їх не зривали, ми їх ніжили поглядом. Тоді вперше, одного прекрасного дня, я побачила захід сонця. Сонце висіло над виноградником так по-сільськи – люди перегукувались на городах, збираючи плоди… А ще зелені грона винограду визирали з-під листя. Неподалік паслись корови – твої і мої, і сусідські. Це вже потім вони стали нашими. Корови ловили промені того оранжевого диска під комарину музику і запах літа. Авжеж, літо пахне теплом.
Сонце висіло над виноградником, а ми лапали його моїми пальчиками. Йому подобалось. Сонцю подобалось висіти зі мною на пагорбі і малювати в уяві тебе. Того вечора я прийшла додому і сказала мамі, що бачила Бога. Вона не звернула уваги на мої слова, нагодувала і пустила на вечорниці. Але я ж знаю, що ми сиділи на пагорбі – ти і я, ми лапали сонце.
Вечорниці сільської дівчини такі ж відверті, як і я. Вечорниці сиділи на лавочці, а сімнадцятирічний хлопець Вітьок співав їм пісню. Вечорниці слухали аж поки він не промовив: «Я тут намагаюся найкращій у світі дівчині зізнатися в коханні, а вона марить зірками». Я глянула на того хлопчика, котрий так палко стискав мою руку і відказала усміхаючись: «Люблю зірки». Тоді він поринув своїм носом у моє кучеряве (підкручене бігудями) світло-каштанове волосся, шепочучи: «Ну як мені понести цей запах з собою…».
Ох ті вечорниці. Вони так довго сиділи на лавочці, аж до п’ятої ранку. Тато з десяток разів непомітно виходив дивитися чим це я таким цікавим займаюсь і, коли зашурхотіли квіти на клумбі, вечорниці зізналися: «Тату, поглянь, які гарні зірки». 
А потім завжди приходила зоря. Вона так зненацька і очікувано водночас підсідала до нас, але чогось між нами – його вела до своєї хати, а мене – до своєї. Нарешті тато, на самому світанку, може спокійно години дві подрімати. :)
А пам’ятаєш, коли я вчилася бути нещасною. Боже мій, яка дурість. Моя вісімнадцятирічна юність завжди казала мені: «Не сумуй. Усе минеться, ти надзвичайно сильна». А я не вірила, вірніше, вірила, але страждала. Отак лягала на підлогу і мила її до самісінького блиску сльозами. Часом засинала на чистій, а то й брудній підлозі. Часом сміялась – дико, нестримно, занадто голосно, як для скромної дівчини. Не треба, не питай чому, я сама розкажу.
Та людина прийшла в моє по-юнацькому дитяче життя зі свого дорослого і хтивого. Стала на порозі серця, саме тоді, коли я їхала з міста додому і примусила зненавидіти. Якби ж тоді збагнула, що то підкуса… Згодом зрозуміла, але мала викувати тією ненавистю Любов у Душі.
Висіло моє любе сонце, мої любі зорі… І приниження у шелесті зелених дібров, далеких від батьківського дому. Приниження опустило мене прямісінько в бруд людського осуду. Осуд позаочі шепотів між друзями людськими вухами: «Я б на її місці зненавидів всіх чоловіків на світі. І що мені лишалося робити, крім того, що вчитись бути нещасною? Тільки Любити, ще палкіше берегти чудом збережену незайманість… Для тебе.
І наче нізвідки з’явився Олег. Подав мені руку, допоміг піднятися з колін витираючи сльози. Витираючи сльози промовив – більше ти ніколи, ніким не будеш скривджена.
На цьому місці починається наша дружба. Худорлявий, кароокий, малиновогубий… Безмежно добрий, розуміючий… Коханий. Своїм ідеалізованим єством і мріями про геніальну жінку закохав мене у себе. Ніхто, ніхто так не вміє піклуватись, як він, окрім тебе звісно, Боже. Та ні, рідко приносить мені каву в ліжко, зовсім безпорадний на кухні, не вміє складати речі в шафі, залишає шкарпетки у ванній кімнаті коло пральної машинки, не кладе на місце гель для бриття… І кожного вечора, уявляєш, лягає до мене в ліжко без трусів, навіть, коли приходить пізно. Ну, словом, далеко не омріяний дівочими думками хлопець. Ще б пак, адже він – чоловік, в будь-якому значенні цього слова. Тільки справжні чоловіки вміють присвячувати себе сім’ї, своє життя називати іменем коханої, своє єство виховувати в дитині. Зараз, як колись я, Зірочка улюблениця тата. Він живе в оточенні двох жінок. Він наш оберіг, а ми – його сила. І хто сказав, що різниця у віці має значення? Але мають значення його слова: «Я шукав її все своє життя. Знайшов, хоч сам того не знав, бо десять років чекав, поки вона підросте. Та все одно – Дитинка, моя Дитинка».
А пам’ятаєш…

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст