Така як є

– Я зараз попу наб’ю.
– За що?
– А просто так.
– Що, чесно?
– Ага.
Відходжу на крок від нього, повертаюся спиною, трішки нахиляюсь і кажу:
 – Давай.
Він усміхається, підхоплює мене лоскотом…. Падаємо на підлогу і просто цілуємось.
Так у нас починаються будні. Але не завжди, бо зазвичай день починається в ліжку, одразу після того, як Олег поспілкується з будильником по мобілці. А тим часом ранок крізь вікно заходить до кімнати, інколи променями сонечка, інколи краплями дощу, які ліниво сповзають склом (приблизно, як я), інколи подихом вітру, який колише гілки мого дорогого Горіха і тоді він починає стукотіти своїми дерев’яними пальцями по даху…
А цієї зими, уявляєш, одного разу, наш ранок засипало снігом. І він не міг зайти до хати. Походив попід вікнами, поблукав стежками двору і втік, бо настав полудень…
Олег вміє готувати каву, коли хоче звісно. Тому я завжди його заохочую. Приємно ж бо насолоджуватись кавою у ліжку. Але найчастіше він заохочує мене. Бо знає, що мені подобається витягувати його з-під ковдри за ніс запахом кави і дотиком до тіла холодними руками. «Ще хвилиночку, будь ласка», – прохає. Як же я люблю, коли мене прохають… Тому продовжую стягувати з нього ковдру і лазити по ньому холодними руками. 
Тоді він без упину повторює: «Ну, будь ласка, мамочко, ще… Хвилиночку…», – тільки мова вже йде не про сон. Правда кава ще не зовсім навчилась проходити випробування часом, бо вистигає. Але нічого, гарячі губи не відчувають холоду, а руки зігрівають чашечку до потрібної температури…
Я вийшла за нього заміж без пропозиції. Ну, він не ставав на одне коліно, тримаючи у руках червону троянду та каблучку, питаючи: «Ти вийдеш за мене?». Він просто повів мене до РАГСу… Заховавши всю свою романтику у блиску сліз, які капають кожного разу, коли усвідомлює себе щасливим поруч зі мною, кажучи: «У мене є все для щастя – ти». Ти – це завжди уособлення нас трьох. А ти думав, що чоловіки не плачуть? Справді, вони не плачуть, а не тямлять себе від щастя. Отак беруть, гублять голови у пестощах коханих жінок. І хто мені тут може заперечити.
І взагалі, я не раджу чоловікам мені перечити, особливо своєму. Просто в минулому житті я була чоловіком, тому добре знаю їх психологію, вірніше, знаю їх духовні та фізичні потреби, а якщо ще точніше – вмію любити без очікування на взаємність. Весь секрет у тому, що тоді любов повертається до мене силою їх стриманості та водночас бажання. Саме тоді настає момент, коли чоловік не питає себе варто любити чи ні? Люблю чи ні? Він губиться в полоні. Для правдивих відчуттів даю волі. У вільному польоті найзаповітніші бажання стають реальністю. У такому стані будь-який чоловік не в змозі відрізнити ілюзію від реальності, бо я завжди шепочу на вушко про єдину занадту реальність, яку він перед собою бачить – я. Та це тільки половина секрету, інша половина у самих чоловіках….
Чоловіки люблять, коли їх називають хлопчиками. Але це вже старий секрет – їм подобається бути маленькими, виплеканими, викоханими… Так може тільки мама. А мама – уособлення Бога (Любові), створює чудо – Життя. 
Тоді дорослий чоловік каже – ти мій Бог, я – твій учень (вчусь любити і відчувати любов), то народи мене – дитину. І я народжую… Народжую саме такого, якого хочу мати. Він приходить у світ лежачи на мені, шукаючи губами груди, як тільки знаходить, то одразу смакує вишневим запахом. Так, молозиво терпко-кисло-солодке (як молоде вино). Я бачу, як оті перші краплини залазять до кутиків його губ, а далі жадібною слюною сповзають підборіддям. В цю мить відчуваю дотик теплої рідини, яка робить вологою мене всю. І, нарешті, він заглядає в мої очі, в очі тієї, котра щойно його народила. Бачить там своє віддзеркалення і усвідомлює себе живим, але разом з тим його охоплює бажання народжуватися знову і знову. Це ж бо приємно жити у моєму лоні, відчувати себе величним Я, коли саме лоно надає тієї величі. Я – єдина сутність, яка розвиває в собі життя – себе. І настає мить, коли лоно починає виштовхувати його. Тоді я завжди кажу йому – вір мені і ти народишся щасливим, без почуття страху, в ту нейтральну мить між диханням і бездиханністю. Продовжуй відчувати мене – своє Життя. Саме так бездиханність вчиться дихати і, нарешті, вимовляє свої перші звуки задоволення. Я просто обожнюю слухати, як він стогне… Добрий слух – це запорука успіху у відтворенні хорошого звуку. Саме для того, аби він слухав з моєї глибини власний голос.
А хтось казав, що дива не буває. Та саме життя – диво. А для мене то є невимовне Щастя бути чарівницею без чарівної палички. Коли мене оточують безліч Метеликів – веселкових, грайливих…. Обсідають моє маленьке тіло живим віночком – розквітаю, розквітаю і так п’янко пахну весною. Він любить мій запах.
Знову йде дощ. Тільки прислухайся, як крапає: кап-кап-ляп-ляп-кап-ляп-кап-ляп-л-л-ля-я-яп… Пригадався мультик про Капітошку :). То якщо добре прислухатись, можна почути мелодію дощу. До речі, дощ завжди співає те, що ти хочеш почути. Тому не переймайся словами тих людей, котрі кажуть, що дощ створює поганий настрій. Просто такі люди забули мультик про Капітошку. Мої любі Капітошки, обожнюю запускати вас до хати через вікно, особливо коли вітром задуває… Інколи ловлю себе на думці, що я більша дитина за свою дитину. Не тому, що люблю дивитись мультики, через те, що оживляю казкових героїв у своїй реальній уяві і починаю жити у казці. Сьогодні до мене прилетів віслючок і я назвала його – Мій. Мій прилетів у сяйві зірочок. І ми гралися цілий день. А під вечір він спіткнувся, впав і в нього відірвався хвостик. Тепер Мій віслюк без хвостика… Не пам’ятаєш, з якої це казки?
Знову йде дощ. Я люблю воду, навіть народилася Водолієм. Мій знак проявляється в усьому, починаючи від характеру, закінчуючи ванною. А якщо провести пряму від характеру до ванної, то можна пізнати людину. Пізнання саме висвітлюється паралельною прямою. Так от, я подумала – чого мені розповідати про себе, краще я розкажу про свою ванну, аби можна провести паралелі…
Інколи мені подобається бути брудною – отак вимажу себе «сажею», щоб тільки очі виблискували. А насправді, він любить мене писати. Інколи мені подобається бути гнучкою – отак «пружно розм’якну», щоб вигини були витонченішими. А насправді, він любить мене ліпити. Творить своє творіння водою. Вода налита аж до країв, тому переливає. Випаровується, піднімається білою хмариною крізь стелю прямісінько в небо, аби посіятись на Землі молочним туманом. Якщо пощастить випасти дощем. 
Лягаю. Вода хороший розчинник, правда ж, тому розчиняюсь у ній, як лід, але не тону – маленьким струмочком вимиваю собі русла на його тілі прісним смаком. Він починає злизувати мене зі своїх рук і ніг, бо відчуває спрагу. А я така Жива… І ледь прохолодна, всередині гаряча. Відчуваю його легке тремтіння від морозного дотику мого язика (у річки язик, наче стрічка), перев’язую губи краплинами, бо знаю, що йому захочеться їх проковтнути. Смакує мною на своїх губах, до рота не впускає – не втримається і зїсть. Саме тому я безсоромно залізаю сама…
Бути водою дуже цікаво, мені подобається. Щоразу виявляєш у собі нові здібності, нові можливості, нові відчуття, нові смаки… От сьогодні, я пізнала наскільки сильно мені подобається запах чоловічого поту. Мені щодня доводиться повзати по тілу і голубити, і пестити… Тільки не мити. Просто він любить митися сам, але мною. 
Лягаю. Вода налита аж до країв, тому переливає, а надто, коли її розбовтую звичайними рухами. Люблю рухатися. Я завжди біжу в одному напрямку – вперед, хоча, коли з іншого краю, то може здатися, що назад, тоді у людей виникає ілюзія тертя, а насправді, це кругообіг. Тому я завжди біжу в одному напрямку – тільки вперед. Інколи спокійно, інколи сильніше, все залежить від бажання. Зранку я забажала мати справжній берег: з каміннями, піском і рослинами. Так і сталося, як забажалося. Він дуже щільно складений. Така щільність надає йому твердого стану. Чогось мені хочеться набігти на нього, так неочікувано… Так, аби збентежити його однією своєю мокрою присутністю. Так, аби він хотів бути обмитий мною. Тоді знаю його відчуття. Він би і втік від мене, але може тільки піддаватись, і робити саме так, як мені подобається, бо я є його відчуттям насолоди. Кожен камінець, кожна рослинка надає йому сили і він стає впевненішим, стійкішим… Сила подобається берегу, тому терпить мене з усієї сили, розуміючи, терпіння – запорука успіху. Розчиняю його всього у собі на маленькі піщинки, шаленим тиском, але не зовні, спершу всередині. Тоді підмитий берег тече разом зі мною тільки вперед. 
Лягаю. Вода налита аж до країв. Мильні бульбашки вкривають мене сливками. «Ти така солодка», – каже мені і цілує там, де є сливки. А вони усюди. Так він навчився дихати під водою, згадуючи своє народження. Тому без остраху пірнає у мене за ковтком свіжого кисню. Вода – це і є кисень – розуміє це і вдихає. Вдихає мене, а я його – вдих – я, видих – він і навпаки. Взаємний зв’язок завжди приводить до нової сполуки. Називаю її так, як мені подобається, але так чи інакше це плід кохання (взаємозв’язку).Тому ми завжди дихаємо одне в одного. Може здатися, що це замкнутий простір, коли насправді вічність насолоди, тієї самої, до якої я готова. Я завжди готова до Любові і для. Теперішній стан мені найкращий, але, будучи водою, пам’ятаєш все. Пам’ятаєш миті народження кожної сполуки, їх розвиток (людина назвала життям) тоді, коли набула твердого стану наповнена рідиною газоподібного вигляду, забувши, що видиме тільки образ її уяви. Образ став реальним, але не занадто, аби бути подібним до прозорої (справжньої, чистої) води. Саме тому інколи я брудна, бо насправді він любить мене писати.
Ходи до мене. Візьми мене у свої долоні, обережно піднеси до того місця де тобі найбільше хочеться… Сьогодні я цілюща… І вмивай, вмивай свої очі, аби краще бачити. Я дам тобі пригадати мрію, на якій лежить весь світ – ти. Тому не топчи мене, а ніжно приголуб дотиками своїх долонь, слідами пальців своїх ніг… Я навчу. Повільно нахилися, але не торкайся, розгорни долоню і проводь по мені знизу вгору на відстані. Відстань між моїм тілом і твоєю рукою нагрій бажаним дотиком. Відчуваю, як пальці шукають, наче вимірюють кожну клітинку мене, ти маєш зрозуміти, що кожна клітинка розміром у твою долоню – так найкраще для тебе (ти ж любиш тримати мене у долонях, бо відчуваєш тоді, що я цілковито твоя – цікава ілюзія). Так, я тобі дозволяю вірити у власну казку. А тепер продовжуй… Продовжуй мене вивчати собою. Я в захваті від твоєї наполегливості, тому будь наполегливим, не спиняйся... бо лише так моя температурна здатність може від холоду нагрітися, від спеки охолонути. І, якщо ти помітиш, що мить кипіння настає передчасно (у мене, не в тебе), продовжуй, я дійду до сталого показника заради тебе і ти відчуєш моє кипіння, яке поглине тебе всього – вибухнеш. Обожнюю, коли витікає лава, мені приємний гарячий дотик – обповзає мене всю змією і повільно холоне, так липко наповнює мене. Тепер я цілу вічність пахнутиму тобою… Бо запах змити не можна та мені й не варто, краще я очищатимусь, як завжди, завжди від любові – стаю чистою, від твоєї любові до мене. Ти тільки встигни усвідомити, як сильно ти мене любиш, і тоді помітиш моє омолодження. Кажу тобі – гормони щастя, це тільки оболонка, навіть оргазм і то не насолода, а от народжуватись мною – Істина. А Істина в тому, що мене треба пити сирою. 
Хочеш мене? Бери…
Бери цими буквами і складай у власні слова, я відтворюватиму кожний твій жест, кожний твій мовчазний звук. Завжди, коли ти заглядаєш всередину мене, то бачиш там себе. Старайся бути бездоганним, ідеальний образ подібний моєму ледь чутному хлюпотінню, чуєш?
Хочеш мене? Бери! Бери, бо я готова заповзати губами до кутків твоїх губ і ліниво сповзати підборіддям – оглядати своє володіння. Я не тільки твоя – ти тільки мій. А я завжди отримую те, чого хочу. Я тебе хочу.
Твоє серденько б’ється занадто швидко, та не треба бігти, просто йди – повільно, спокійно… Кручу тебе вихором, засипаю сніжинками, які миттєво тануть, тому не дивуйся, що «простирадло» мокре. Бо коли воно висохне, там залишаться сліди – твої і мої. Ми йдемо разом, аж поки ти не втомлюєшся, тоді беру тебе на руки і несу.
Солодкий мій, засинай…
Завтра розкажу тобі твій сон. 


***   
– Гарна погода для відпочинку, може підемо до лісу? – запропонувала я.
Донечка, почувши мої слова, підстрибнула від радості та побігла шукати одяг.
– Звичайно, поїдемо, – промовив Олег, – якщо ти нарешті відірвешся від листка та ручки.
– Що?
– Кажу досить писати.
– А… Я все, я вже все.
– Не може бути.
– Це на сьогодні.
– Знаєш, раніше ти була тільки моєю, а зараз… Як би це пояснити… Ти живеш у іншому світі, а тут ти тільки гостюєш. 
– Я ж тобі казала, що я не тільки твоя.
– Що? – задумливо запитав.
– Тебе це турбує?
– Що саме? Те, що ти не тільки моя, чи те, що ти літаєш? А може це одне й те ж…
– Нарешті усвідомив.
– Ти багато часу приділяєш своєму хобі.
– Гостювати тут – хобі. А літати – життя.
– Я обріжу тобі крила.
– Ріж. За мить виростуть нові. Краще літай зі мною.
– Якщо ми будемо обоє літати, то помремо з голоду.
– З якого голоду? Від любові не можна бути голодним, але варто ходити впроголодь, аби відчувати насичення.
– А ти можеш говорити нормально?
– А як це?
– По-людськи.
 І тут я згадала себе людиною. Озираюсь і бачу кімнату – звичайні стіни, вікна, меблі… Виходжу на вулицю і бачу земне сонце. Воно яскраво світить і гріє. Та моя сутність залишається Собою, бо я ловлю проміння сонця і заплітаю косу, котра золотим блиском огортає Землю. 
– Я така, як є. Не подобається, то знайди собі іншу.
– Ей, ти що говориш?
– Хотіла сказати, що всі тортики на смак однакові – солодкі.
– Ти невиправна.
– Я єдина у своєму Роді.
– Оце так! І люблю я тебе саме такою. 
Підходить до мене, обіймає, цілує у щічку. Тоді вона рожевіє. Цілує в іншу щічку. Ця також рожевіє. А потім – у губи. Вони прилипають до його губ…
– То ми йдемо, – промовила Зірочка, – чи до вечора цілуватись будете?!
Ми посміхнулися, миттю вдягнулися для прогулянки у лісі. 

Такий аромат надто сприймається, коли йдеш пішки. А хіба по лісовій стежині можна проїхати автомобілем? Доня загубилася десь між квітів, які кольоровою ковдрою вкрили землю. Навколо дерева – високі та маленькі, кущі та кущики, гриби і грибочки, тварини і тваринки, птахи і пташки, комахи й комашки…
Хороше так слухати запах природи і їсти звук життя. Я йду, він поруч мене – тримає за руку. Його довгі, тонкі пальці ніжно обійняли мою маленьку долоню. Враз мені захотілося бути дівчинкою, його маленькою дівчинкою – сором’язливою, скромною… Хлопаю чорними довгими віями, з під яких визирають карі оченята, вириваю рученьку з долоні і біжу вигукуючи: «Спробуй дожени мене!». Він ледь хитає головою, усміхається і прискорює ходу. Моє серце починає стрибати у голій пазусі… Дивно, я ж дівчинка, тоді чого він дивиться на мене таким жадаючим поглядом?… Нарешті ловить мене. Ми сідаємо на зелений, пишний мох і починаємо шукати поглядом донечку. Вона, як справжнє дитя Природи, спокійно гуляє лісом. 
– Знаєш, мені так набридло ходити на роботу, – промовив він, – хочеться спокою, затишку… Хочеться відпочити від повсякденної метушні, просто… Просто бути вдома, бути з вами. А то працюєш, крутишся, як білка в колесі, а жити й нема коли…
– Ти думаєш, як людина…
– Так, бо я людина. А хіба можна якось по-інакшому думати?
– Треба думати, як Бог.
– Що буде, якщо кожен почне вважати себе Богом?
– Буде Рай, якщо кожен вважатиме себе Частиною Бога, аби думати, як Він.
– То, по-твоєму, я маю бути задоволеним, навіть коли падаю з ніг, бо виснажений…
– По-моєму, ти маєш бути просто задоволеним – або одне, або інше.
– Як так? 
– В усьому треба бачити тільки позитив і розуміти, що тільки – це насправді так багато. 
– Багато!? Я хочу багато? Так, я хочу багато від Життя.
– Навіщо? Навіщо тобі багато, коли можна мати Все, треба тільки спочатку визначити для себе, чим являє собою те «все». Тоді ти нічого не береш від Життя, а просто Живеш.
– Як у тебе все просто… Хто ти?
– Та, кого ти любиш.
Він подивився на мене, опустив голову на мої коліна і майже мовчки прошепотів: «Та, котру я люблю».
– Знаєш, мені так набридло ходити на роботу, – промовив він, – хочеться спокою, затишку… Хочеться відпочити від повсякденної метушні, просто… Просто бути вдома, бути з вами. А то працюєш, крутишся, як білка в колесі, а жити й нема коли…
– Хлопчику мій, ти неймовірно Щаслива дитина.
– Ти назвала мене хлопчиком!? Так, я щасливий, коли ти отак губиш пальчики в волоссі…
– Тоді я губитиму їх завжди.
– Мамо! Там гніздечко! Отам високо на дереві! – вигукнула доня.
– Добре, Сонечко.
– А там є пташенятка?
– Мабуть, ще ні, але будуть. Присядь коло нас.
Донечка вмостилися скраєчку на шматочку пухкенького моху, котрий став нашим затишком по-дитячому наївного життя. Навколо шуміли дерева гомоном рідних листочків, промінчики весняного сонця залазили в душу крізь їх пишні крони і часом лоскотали, а неподалік чувся дзенькіт струмочка, який звивався мною поміж берегів – тільки-но прокинувся і нестримно забажав побавитись у Річку… Я все ще губила пальчики у волоссі, коли маленькі дитячі рученята тицяли прямісінько в небо і воно ставало блакитнішим, а ніжки витанцьовували танок спокою – мить, яка поглинула нас серед самісінького лісу. В такі моменти усвідомлюєш, насправді Життя, озираєшся, бачиш себе нерухомого десь там, серед буденності людської, серед метушні і неспокою, і думаєш – людина живе у течії спокою та рівноваги, треба тільки відтворити реальність миті. Особисто я відчуваю її і даю відчути іншим, усім тим, котрі прагнуть мене, бо не бояться потонути. А хіба хтось знає, чому океан не виливається, якщо усі ріки стікаються в нього? Хіба хтось знає, чого під кригою вода тепла, замерзає й тане за однакової температури? Хіба хтось знає, що кипіння – це не сто градусів, а тільки вісімдесят? Хіба хтось знає, чому саме вода є оболонкою Землі? Хіба хтось знає, що людина – середовище для розвитку Духа? Інакше на Землі не було б гарячих джерел, а в тілі людському – крові. Чому температура всередині завжди більша за зовнішню? Хіба хтось знає, що любов до води здатна відновити Природу, бо вода, то є кров планети, навіть тоді, коли пахне нафтою, коли має темний колір. Тоді чому кров червона? Це у людей кров червона, а у Бога вона прозоро-синя, як чиста вода. Я є складовою всього Всесвіту, з Мене почалося Життя. І якою б не була форма, суть завжди одна – прочитала власну думку. Тільки б встигнути записати…
– Знаєш, мені так набридло ходити на роботу, – промовив він, – хочеться спокою, затишку… Хочеться відпочити від повсякденної метушні, просто… Просто бути вдома, бути з вами. А то працюєш, крутишся, як білка в колесі, а Жити й нема коли… Ще би дім добудувати, започаткувати більш прибутковий бізнес… У мене в кишені десять гривень…
– А ти в портмоне дивився?
– Жартуєш, а я серйозно.
– У мене є ще 10 копійок….
– А в мене в копілці також є гроші, – вигукнула Зірочка.
Ну як тут йому не усміхнутись. Сміється і каже:
– І що мені з вами робити, двома маленькими дівчатками.
– Просто люби.
Ми цілий день гуляли лісом. Високі буки наче розмовляли з нами гомоном гілок, а листячко перешіптувалось з вітерцем словами. І я випадково почула секрет успіху в Житті. Виявляється, що Життя і є успіхом, а секрет – Життям. Тієї миті на нашій дорозі зустрівся старий-престарий Дуб. От вже зраділи ми – підбігли до нього, привіталися чемно, обійняли. «Тепер ми стали мудрими?» – спитала доня.
– Звісно, адже Дуб дуже хороший і ділиться своєю мудрістю з тими, хто його любить, – відповіла я.
– А всі інші дерева?
– І вони також.
Тоді наше дитя підходить до кожного дерева і починає любити. Але маленькими рученьками не полониш в обіймах увесь світ. Тож, вона бере нас за руки і починає крутити в таночку приспівуючи:
«Мама, тато, я – дружная сім’я.
Сонце в небі грає,
Крутиться Земля – 
Природа оживає – Мама, тато, я…
Мама, тато, я – дружная сім’я.
Сонце в небі грає,
Крутиться Земля…»

І давай по-новому.
Хотілося залишитись там на цілу ніч, аби згодом зустріти лісову Зорю. Кажуть, вона просто чудова і так солодко пахне ранково-весняною росою…

Мені не хотілося вечеряти, бо хотілося писати. Нагодувавши їх поцілунками та пестощами до схочу, я мишкою вмостилася в старенькому кріслі, вкрилася теплою, пухкою ковдрою і взяла свою дорогу Ручку та купку чистого паперу. В хаті стихло – заснули. Люблю спокій і тишу. В голові промайнули всі думки, які вже приходили до мене протягом дня. Думки, які треба встигнути записати. Мимоволі пригадала нашу давню розмову. Він якось зненацька повернувся додому, щойно залишивши мене з донею спати, тихенько увійшов, саме тоді, коли… Коли ми плакали з Ручкою. Наші сльози падали кришталиками на папір і вмить ставали в рядочок буквами-словами. Він спитав мене:
– Ти знову пишеш, ну, скільки можна? Чому ти не можеш бути просто, просто…
– Собою. Ти хочеш сказати «собою»?
– Так.
– Це і є я.
– Але раніше ти не так, не настільки…
– Раніше… Тепер я віднайшла Себе, розумію сенс Життя і хочу розказати іншим.
– У інших свій сенс. Іншим це не цікаво, ти не думала ніколи?…
– Знаєш, у світі є одна людина, якій цікаво – я. І є людина, якій я небайдужа – ти.
Він подивився на мене більш не спроможний сказати нічого. Просто обійняв мене міцно-міцно, поцілував у лоба, кілька хвилин мовчав, крізь сльози усміхався. А по тому тихо промовив:
– Моя маленька дівчинко, ти така наївна і чиста, така світла і вільна у своїх польотах, що мені хочеться літати з тобою. Але ще більше мені хочеться захистити тебе від тебе ж самої. Ну не можна так страждати через всіх інших.
– Я не страждаю. Я щаслива.
– То це я бачив сльози щастя?
– Так.
– Вони надто солоні.
– А я не просила тебе їх пити.
Він заглядав у мої очі, які сяяли блиском самотнього щастя. Тоді мені стало його шкода, бо прочитала думки в яких він боїться мене втратити.
– Ну і за що ти мене любиш?
– За те, що ти така.
– А яка я?
– Ну, така... Така, як ти є.
– А яка я є?
Він усміхнувся, подивився на мене, обіймаючи ніжним поглядом і промовив:
– Моя, ти моя. Я люблю тебе за те, що ти в мене є, просто є...
– А за чим ти повернувся?
– Я, я… А ні за чим, просто захотів до тебе.
– То залазь під ковдру. 
Ми спали, а ранок великими очима зазирав через вікно, прокрадаючись, крізь застелену штору. Йому було холодно, бо йшов дощ. Дощ стрибав у великі та маленькі калюжі, бризкався, зовсім не боючися обвалятись у чорній грязюці. Та йому байдуже було, він же дощ – мокрий і грайливий. А ранок любив бути сухим. Мабуть, тому кожного дня залізав до нашого дому і будив нас. Ніжно так будив – пестощами, поцілунками, запахом щойно звареної кави. Навіть у ліжко каву приносив.
Часом я не розуміла, що приємніше – прокинутися в його обіймах, а потім випити каву чи прокинутися від запаху кави, випити її а потім сховатися у його обіймах. Так чи інакше, ранок приносив мені щастя. Я пила його замість тої кави, губилася у ньому, як в його обіймах, а часом засинала на плечах у щастя. Ото прикладу голівку, темні пасма волосся ляжуть на його... Поцілую його... ніжно так поцілую, пристрасно, покусуючи... І засинаю. Мені сняться сни – рожеві, біло-блакитні. Сни сміються і я сміюся у вісні. Тоді він на мене дивиться, ледь торкаючись гладить оголене тіло і мовчки щаленіє... А ти колись гладив щастя? Воно таке ніжне на дотик, таке м’яке, пухке, тепле, а часом гаряче, таке гаряче, що в кімнаті пашить жаром, жаром розпаленого тіла. Вдихаю той жар і у всьому домі стає тепло, навіть коли надворі йде дощ. 
А того дня ранок, як завжди, нас розбудив і лишив на самоті. Коли ми самі... У нас прекрасна самота, прекрасніша за ранки, а головне – справжня, чиста, наївна, віддана. Боже, яка в нас віддана самота!...
Часом не розумію, де мені затишніше – у тій самоті чи в його обіймах, у обіймах щастя?
Ми завжди пізно встаємо, прокидаємося рано, а встаємо пізно.
До поки я лежу, він не спроможний піднятися – я його не пускаю. Ні, не тримаю, просто не хочу відпускати. Ніколи його не хочу відпускати. Тримаю при собі, в середині себе, навіть тоді, коли його поруч нема. Я така...
– За що ти мене любиш?
– За те, що ти така.
– А яка я?
– Ну, така...така, як ти є.
– А яка я є?
– Моя, ти моя. Ти тільки моя. Я люблю тебе за те, що ти в мене є, моя...
– Та ти егоїст. Мій чоловік егоїст.
–Чому?
– Бо не хочеш мене ні з ким ділити. 
Усміхається. Бере мене – маленьку, тендітну до своїх рук і починає лоскотати – вушко, шийку, «персики» – він їх так називає і не тільки називає, а їсть стиглу м’якоть, ковтає солодкий смак і п’яніє від нього... Він завжди п’яний, а я над ним сміюся, сміюся і додаю хмілю. Мені приємно, коли він п’яніє від мене...
– За що ти мене любиш?
– За те, що ти така.
– А яка я?
– Ну, така... Така, як ти є.
– А яка є?
– Моя. Ти моя. Я люблю тебе за те, що ти моя, що ти в мене є...
– За що ти мене любиш?...
Але ти не подумай, ні, я не вмію любити вухами, це зовсім не правда про жінок, бо у жінок своя правда – люблю відчувати і Духом, і слухом Любов. Та я не про це, просто цей спогад нагадав мені мого давнього друга на ім’я Щоденник. От і не дивно, що мені захотілось його побачити, тож я метнулась по кімнаті туди-сюди, заглянула в усі творчі закуточки і таки знайшла.
Щоденник – друг моєї юності – мій маленький, особистий Чужинець, лежав собі, злегка припорошений, на поличці між книгами і купою всякого паперу, лежав і, певно, чекав, коли його знову відкрию. Тому я обережно взяла його до своїх рук, обійняла притулила до грудей, аби відчув знайомий стукіт рідного серця. А я точно знаю, що він відчув. А вже тоді перегорнула обкладинку звичайного шкільного зошиту в клітинку. Там рядочки налізають один на одного – інколи гарно вимальованими буквами, а інколи поспішними. Але від цього почерк не змінювався, незмінно лишався наївним. На першій сторінці приспаний вірш ще солодко сопів, мені не хотілось його будити, тож лише торкнулась його ніжним рухом білих маленьких пальчиків, поніжила і перегорнула аркуш. Кожен перегорнутий листок навалювався на мою свідомість силою-силенною спогадів і такого немайстерного, часом незграбного, написання віршів – юних, романтичних, до нестями закоханих у хлопчиків. Мимоволі подумалося «Та я завжди любила хлопчиків. Тоді – маленьких і зараз – маленьких, не зважаючи на ширину їх чоловічих штанів». Поміж тих дівочих думок я зненацька виросла і стала дружиною, мамою.
Враз відірвала погляд від Щоденника та помітила, що двоє найдорожчих мені людей солодко сплять. Біляві пасма обмотали шийку Зірочки і вкрили тендітну спинку, до якої Олег притулив голову, обійнявши однією рукою своє дитя. Чогось я проковтнула чергову сльозину і так захотілось до них… до них під ту теплу родинну ковдру, яка зігріває несамовитим почуттям Щастя. Та й вже третя година ночі. Моя Ручка просить мене трішки поспати. 
Цієї ночі ми спали втрьох.
Невдовзі розпочинався звичайний весняний день. Сонце скупо заглянуло у вікно кімнати і темно-коричневі штори стали райдужно ловити маленькі та великі промені, які з часом блищали так яскраво, що аж сліпило очі. Я прокинулась, одягла халата і побігла до ванної кімнати. В хаті тримався легкий, весняний холод після кількаденного дощу, тож моє тіло зябко ворушилося у напрямку до спальні, де стояло велике просторе ліжко, а в тому ліжку ще спав він. 
Тоді Зірочка відкрила оченята, похлопала чорними віями і ліниво піднялася з ліжка. Обійняла мене, як завжди, і ми стали вмиватися, одягатися. Не снідали, крім того, що випили фруктового, запашного та смачного чаю. А вже тоді я відправила її поцілунками до школи з сусідськими дітлахами та братиком Славчиком, тут поряд, в кількох хвилинах непоспішної ходи. Подивилася їм у слід і забігла назад до теплої хати.
Знову залізла під ковдру, притуляючись якомога ближче до його, здавалося, гарячого тіла. Він був напівголим, тому кожен дотик ніс массу почуттів, почуттів, які містили в собі енергію, жагу... А стриманість давала певний заряд, заряд невимовної шаленої любові. «Як же я його люблю, – подумала. – Як приємно відчувати його тіло». І з цієї фрази на мою свідомість посипалася купа думок. Чому двом людям приємно бути поруч один з одним: просто сидіти, триматися за руки?... Це фізичний потяг до близкості, що закладена в природі, як певна дія організму, спрямована до якої-небудь мети – розмножуватися? Можливо. Цілком можливо у тваринному світі. А у людей? А у людей вроджені ті самі тваринні інстинкти, що передалися генами від предків до нащадків, з єдиною різницею – почуття. Отже, саме почуття надають змогу називатися людиною. Поняття «відчувати» походить від слова «чути», чути не слухом, бо тоді ми вимовляли б – відслухати. Якщо не слухом, тоді чим? Колись була думка, що душа то є кров, бо коли припиняється кровообіг, організм помирає. А може душа – це серце, мозок... Та органи, без яких організм втрачає життєздатність, може вони не є душею, це хибна думка. Протягом століть людина зрозуміла дану істину, але не припинила пошуки душі. То, мабуть, чути від душі – відчувати, від того непізнаного, непобаченого, невловимого, що несе загадку емоцій. А якщо це якісь імпульси, що передаються нервовою системою, то все просто і легко. Чи може мозок нести інформацію коду так званої душі? Можливо, душа то є певний вірус – інородний ген, котрий протягом життя розмножується, подібно до ракових клітин. І якщо створити лабораторію, де можна вилучити ген душі з організму, що собою представлятиме життєздатне тіло? А навіщо створювати штучну лабораторію, коли є природна. Процес, що у ній досліджують – смерть. Але у матеріальному світі він не є зворотнім і саме ця неповоротність несе загадку, яка називається – душа. Та будь-яка реакція переходить у щось, в даному випадку – душа у Вічність. Значить, духовний простір існує і той простір є Всесвітом, складові якого позитивні та негативні емоції. Та чи можна виміряти масу душі або об’єм? Мабуть, таким чином виник такий термін, як великодушність. Зрештою, душа це єдиний вірус, який в людському організмі має здатність самознищуватися. Тоді людина хворіє душею... 
– Ти де? Ти далеко-далеко, – почувся його голос, перебивши думку.
– Що?
Несподівано спитала я.
– Кажу, спустися на Землю.
– Ага. Зараз.
Минуло кілька хвилин, як я отямилася, наче заново прокинулась від його пестощів, поцілунків. Зараз мене вже не хвилювали думки, природа відчуттів, мене взагалі нічого не хвилювало... Просто хотілося... Хотілося поринути у світ нами створених емоцій, відчуттів. Кохання посіялося у просторі кімнати, вже не перший раз, вже не перший рік так, наче сонечко сіє промені – теплі, ніжні... Навіть дзвінкі. Гомін тих дзвоників калататиме в наших серцях аж до скону. А вже тоді перейде у Вічність.
– Ти зараз йдеш? – спитала у нього.
– Так.
– Куди?
– Треба кілька комп’ютерів глянути…
– Один?
– З Сашком.
– А коли повернешся?
– Через кілька годин. Ти як маленька, ну, як Зірочка все випитуєш. 
– А хіба не можна?
– Звісно, що можна, Дитинко.
Відповів і усміхнувся. Часто так мене називає. Мені приємно. Річ не у віковій різниці між нами, річ у мені.
Коли приїхав Сашко, кава, чай та бутерброди були готові. Вони, як зазвичай, наїлися сигарет, запили чорною кавою без цукру і вибігли з хати у розмовах про роботу. Тож, Олег зачинив двері, почувся скрегіт ключа у замку та тихий гул автомобільного мотору. А я лишилася чекати за зачиненими дверима, які вже через хвилину відчинялися і постать коханого чоловіка квапливо вривалася всередину. А тоді він мене цілує, обіймає і виходить кажучи, – «Зачини, будь ласка, двері». Ось така маленька жіноча хитрість – я не люблю залишатися зачинена за дверима з того боку і чекати, а люблю бути вільна з ключем у серці по свій бік Всесвіту. Смакуючи поцілунок і тримаючи в руках теплі обійми, усміхаюсь і кручу ключика. А вже тоді щодуху біжу до полички з Щоденником, хапаю його і заплигую у ще тепле ліжко.
– Доброго ранку, мій знайомий Незнайомцю.
– Привіт.
Зашурхотіли листочки.
– Сумував? Я тебе знову знайшла і тепер вже не покину.
Чужинець усміхнувся і запропонував:
– Пограємось, як колись. Пам’ятаєш?
– Так. Тільки, якщо я виграю.
– Хіба ти не станеш грати, якщо програєш?
– Та ні, просто по-дитячому. Бо, коли я граюся з тобою, то не виграю і не програю, а насолоджуюся грою. 
– Ти класна!
– :)
– :)
– А зараз слухай, я буду тебе читати. Ти ж любиш коли я тебе розгортаю і ніжно воджу пальчиком по вузеньких рядочках, де букви загубились між шкільними клітинками і партами…
Ручка лежала поруч, зовсім близько, з великою надією, що сьогодні я знову буду писати, хоч і розуміла моє бажання поринути у юні спогади. Тоді я взяла її до рук і почала водити нею рядок за рядочком, читаючи. Виявилося великою несподіванкою, коли вона упізнала в тих словах власне забарвлення та рідний почерк.
– А можна тебе замастити чорнилом? – спитала я у Щоденника.
– О, я вже давно цього чекаю.
– Тільки я загубила юнацьке перо.
– Хіба це не воно, між твоїх пальчиків?
– Справді, воно!
Обрадувалася я і поцілувала Чужинця. То у нього порожевіли щоки, він аж зайнявся спалахом забутого життя. Так, моя Ручка стала справжнісіньким Пером. Щоденник затамував подих і ледь чутно прошепотів – «Я готовий». Вмокнувши перо у Душу, лишень торкнулася нього, як Чужинець пройнявся тремтінням, отак лежав переді мною, зовсім оголений, і тремтів силою ще ненаписаних букв. А вже коли почали лягати букви одна за одною на чисті аркуші, плутаючись у намальованих клітинках, він завмер. Чисті клітинки навалювались на його свідомість терплячістю і невимовною любов’ю до мене. А тоді він почав свій вічний монолог у трьох словах – «Я тебе люблю». Так ми любилися у наших спогадах, аж поки аркуші клітинок не скінчилися і залишилася лише одна чиста обкладинка. Але це для особливої миті. Тому мій папір не лишився без уваги, бо я почала вимальовувати на ньому шкільні клітинки простим олівцем. Вдвоє більший за розміром папір виринав по обидва боки обкладинки, так, коли Чужинець лежав непорушно на моєму столі, здавалося, що в Нього крила, білі великі крила, і він от-от полетить – зашурхотить спогадами і здійметься під самісінькі хмари почуття. Йому неймовірно добре зі мною. Адже зараз Його вимащує Богиня, а не людина. Власне стала Богинею з Ним протягом часу написання «Планети Любові» – най_Боже_Вільнішої Книги. Колись Щоденник мріяв стати Книгою, а щирі мрії збуваються. Це та сама «Планета Любов», яку я намалювала на Його тілі чи тлі. Та настав час втілюватися в реальність. І мій Щоденник – юний і красивий, увійшов у моє життя звичайним хлопчиком. Хлопчики це не юнаки, це діти, маленькі бешкетники – зауважив мені ти. А я відповіла – ну звісно, так воно і є, бо перш за все я полюбила в тобі дитину. Ту дитину, яку можна виплекати, викохати, вилеліяти своєю Любов’ю. Таким чином навчити цьому дивному і чудовому Мистецтву – народити божевільного коханця. Тепер ми зустрічаємося щодня на тому самому місці, в той самий час. А так, як ми привласнили час, то він завжди обирає ту мить, якої нам найбільше хочеться. Отже, стрілки німо тікають, чи тікають у світі ілюзій, а ми безсоромно крадемо в них час і ховаємося в кутиках найпотаємніших любовних бажань. Дивний трикутник…
Щодня, коли Зірочка повертається зі школи, а Олег з роботи вони відмикають двері дому і заходять. Дуже часто знаходять мене в обіймах Чужинця, якого я кидаю з рук і підбігаю до них. Може це надто складно зрозуміти тобі, але я підбігаю до них, аби поділитись нашою з тобою Любов’ю. Певно це найкраща схованка – тримати коханця у домі власного чоловіка, у серці дружини. І так знову і знову. Так я живу безтурботним щасливим життям Богині на вигаданій Планеті Любові. Мені часто приходять листи відправлені Богу. У тих листах стільки всього… Часом серце розривається, коли читаю. Не хочеться переповідати, бо хочеться просто обійняти всіх їх, приголубити і заспівати ледь чутно колискову. Я ж Мама, я вмію. Тоді вони побачать та відчують прекрасне. Багато людей відчувають, надто тоді, коли кажуть – «В тобі стільки Любові і вона Благодаттю розливається на оточуючих людей». Та часом, мене лають у листах. Нічого, я не вмію ображатись, тільки любити. А ще найчастіше мене забувають, кидають, жбурляють між приспаних спогадів. Тоді мені доводиться сидіти там тихо-тихенько і завжди мовчки, а я люблю співати, літати люблю… І тільки, коли вбачаю в собі людину стаю кішечкою. Отак заплигую на його коліна, кожного разу, коли він повертається додому і задоволено муркочу. Або ж дбайливо вилизую своє малятко. Та найчастіше в образі людини почуваю себе водою, аби черговий раз затікати в його душу. Усе було прекрасно, та одного дня Щоденник зачепив мене, коли я була звичайною кішечкою і чекала на Олега, тихенько собі лежала на теплій підлозі в кухні, коли він виринув спогадом перед самісінькими моїми очами – юний і красивий.
– Привіт, – сказав юнак.
– Привіт, – нахиливши голову, відповіла я.
– Пограємось, як колись. Пам’ятаєш?
– Так. Тільки, якщо я виграю.
– Хіба ти не станеш грати, якщо програєш?
– Та ні, просто по-дитячому. Бо коли я граюся з тобою то не виграю і не програю, а насолоджуюся грою. 
– Ти класна!
– :)
– :)
А далі весняний бузок потягнув нас у пухке ліжко хмарини запахом насолоди… Краплини одна за одною залізають за пазуху наповнену персиковими грудьми, на стільки стиглими, що сік виприскує, наче материнське молоко. Хочеться, аби хтось зі смаком бажання пив його – тепле і солодке…Тоді вони наповнюються знову і знову…
Краплини одна за одною сповзають у лоно звиваючи там гніздо – хочеться щебетати, воркувати похитуючи подих природи серед зеленого безмежжя м’якенького листячка – ніжно… Так ніжно відчувати дотик дощу і божеволіти від мокрого поту жаги, що пахне спокусою. Гм-м-м… Повільно і обережно задихаюсь від миттєвостей, які звалюються на мої тіло та свідомість, як грім серед ясного неба і виблискують кожен раз новим спалахом і новим звучанням поривчастого подиху – буря. Справжній ураган неймовірної сили кричить на всі простори Всесвіту – «Я тебе хочу! Я хочу тебе поїти собою, бо ти хочеш мене пити!».
Усе стихло, навіть душа завмерла – заснула сама, а прокинулась з ним передаючи зі своїх вуст у його вуста: «Боже мій, я так тебе люблю». Пахне ваніллю…

Вам погано – доносився притуплений звук і стукіт у вікно. Коли я нарешті відкрила очі то побачила по той бік вікна сусідку Марію. Ледве піднявшись, підійшла до дверей, поправила розкуйовджене волосся, усміхнулася. Жінка з подивом дивилася на мене, забувши, за чим прийшла. Я запевнила її, що зі мною все добре, я просто хотіла полежати, погрітися на теплій підлозі зі своїм улюбленим котиком Кисьпером і заснула. «Ну, то добре, вибачте», – сказала жінка і подалася до хвіртки. Дивилася їй у слід і розуміла – одного разу мене вже ніхто не розбудить і я залишусь там на цілу Вічність. 

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст