Вічність і одна мить

А він крутить мене у піднебессі в хвилинах течії, рожево-ніжним сплеском ковтає вуста мої від миті аж до миті…
Я танцюю свій стриптиз…
– Коли я щось роблю надворі, то хочу, аби ти була поруч, – усміхаючись кажеш, бере за руку і веде за собою.
А на дворі тим часом ніч дивиться липневими зірками.
– Це називається привласнив :)
– Це називається люблю :)
А на дворі ніч дивиться липневими зірками.
– І що ти робиш? :)
– Обіймаю свою дружину. :)
А на дворі ніч дивиться липневими зірками, місяць малює кола – відблиски поцілунків.
Люди кажуть, що я щаслива, бо у мене в горщику на дерев’яному широкому підвіконнику росте папороть. Вона декоративна. І взгалі, весь декор мого дому створений з щастя. Я спочатку малюю ескіз, дехто називає це планом, а вже тоді зафарбовую буденність життям. Вчора взяла гілочку своєї папороті і віддала людині, попросивши посадити її у вазонок: «Постав там, де багато сонячного світла, поливай і не чіпай руками. Зазвичай, не треба брати чужого щастя, але моє хороше, тому бери…»
Щоранку я хочу дарувати тобі усмішку і ловити відблиск твоїх дитячих очей, хочу дивитися в них, як у річку (рідну сестричку), аби впіймати водоспад (братика), коли сонечко посіє промені, теплом вийде веселка, вигляне з-за неба, підморгне і почне бавитись кришталиками чи кульками, які люди тримають в долонях. Ой, обережно, не впусти.
– У тебе теплі руки.
– Ти щастя тримай, а не мої руки.
– Та я про нього й кажу.
– :)
– Нащо тобі це все? Хіба ти не можеш бути, як усі?
– Я і є всі. 
– Та ні, ти унікальна.
– В порівнянні з ким?
– З усіма.
– Значить з собою. 

Дуже давно я почала писати свою казку, ще з першого минулого втілення. Звісно, після першої смерті я надала втіленню префікс – «пере». Мені сподобалось, от і перевтілююсь. Ти можеш не вірити, та й не варто вірити моїм словам, тоді я була маленькою, але впливовою «чорною дірою». Мені хотілось привласнювати все навколо єдиною своєю силою думки – притягувати. Та навколо нічого не було, крім мене і навіть навколо не було. Не було холодно, ані тепло, ані погано, ані добре… Бо визначень таких не існувало і таких також. Так, це був… Ні, не початок, то був кінець. Виявилося, що я кругла у формі трикутника. Хіба так буває? А хіба буває не так? І щойно я кинула цю думку в нікуди, як шнурок розв’язався, і на шаленому бігу бігунця я впала і поповзла змією залишаючи за собою слід невизначеного світла. Виявилося, що навіть у «чорної діри» є тінь. Прикро відчувати себе не особливим предметом – так навчилась відчувати. Запам’ятай цю мить, бо це народження емоції. Мої імпульси так пульсували, що ставало спекотно. Вони клекотіли всередині мене дивні думки, наче сучасний коваль мистецьку браму. І таки викували довгий язик. Запам’ятай і цю мить, бо так народилось Слово. Слово мовчало у німому грохоті почуттів аж до наступної миті, яку ти маєш запам’ятати – хотіти. Тоді подумала – я тебе хочу. Вийшло бажання, прямо зі Слова вилізло, як дитя з утроби матері. Я його бавила: колихала сподіваннями, сповивала надією, гріла вірою, бо Слово те було Любов. Воно текло далі – по спіралі. І чому мене люди бояться, вони ж також колись повзали і черевом злизували пилюку? Може тому, що я надто товста і чорна,, і з вусами великого сома? Та це пізніше, набагато пізніше, бо людина ще не людина, а шмат несформованого ядра. 
– Ти хто?
– Протон. А ти?
– Нейтрон.
– Давай кохатися, – запропонував електрон.
Це надто складно уявити, тому не уявляй, вважай, що я з’їхала з глузду. Запам’ятай ще одну мить – моє тіло. Зараз-зараз, намалюю вигини, тільки Дух вдихну.
– Тепер упізнаєш?
– Так. Ти Єва.
– Хороший мій, мене звати Мама.
– Хіба я не Адам?
– Я все тобі дам і навіть можливість народитися. 
Запам’ятай цю мить, бо це народження людини. Нарешті сталося. 
– А як же ребро?
– Ти таки віриш у казку. :)
 – Ось, на тобі мою долоню та малюй. 
Так маленька людинка почала малювати лінії власного життя, починаючи з Раю.
Так от, в одному красивому-прекрасивому селі жила була дівчинка. Лелека її принесла зимою, мама з татом через це дуже переживали. Їм хотілося віддячити лелеці та не знали як. Довго думали, думали, дивилися на змерзлі крила птаха, і придумали: лелека зігріла їх осінні серця у січні неймовірним подарунком, тож і вони вирішили зробити так само, бо ж нема кращого подарунку ніж тепло. Перший промінчик надії про швидку весну обігрів лелеку, його ім’я – Сонечко. Зморена, вона підняла голову і вже за мить, як метелик на світло, полетіла в обійми літа. Тож батьки з перших днів життя повінчали донечку з Світлом. Вдома називали просто: Світлиночка, а поза домом – Батьківна. Прізвище дали – Безхмарна, інколи Вітряна, часом Морозна… На її світлій голівці росли два хвостики, а біле чоло прикривали коретенькі пасма. Вона росла слухняною, хоч інколи бувала ябідою. Старший брат Максим навчив маленьку всьому, що мають знати дівчатка у неповних шість рочків. Тому, коли настала пора йти до школи, сказала мамі: «А навіщо мені вчитись, я і так розумна». А мама відповіла: «То підеш ділитися своєю «розумністю» з іншими дітками». 
Дівчинка зраділа, одягла свою спідничку – синю з сірими маленькими клітинками і побігла. Там її одягли у форму з білим фартушком та комірцем. Якось напередодні їй сказали, що наука, то граніт, який треба гризти. То вона переживала за свої білосніжні зубки. Не дарма, бо одного дня принесла зі школи маленький конвертик, зроблений власноруч і подала мамі промовивши:
– Ось.
– Що? – спитала мама.
– Перший зуб науки.
– Який зуб? – перепитала і почала розгортати. 
Маленька дивилася і думала, спитати чи ні. Адже її цікавило – що тепер буде?
– Мамо, а скільки мені треба вчитися?
– Одинадцять років, Сонечко.
– То я буду зовсім беззуба!
– Та ні, у тебе буде повен ротик гарненьких зубиків. Я дещо тобі розкажу по секрету.
Мама нахилилася до Сонечка, підняла волосяний хвостик почала шепотіти на вушко. Доня уважно слухала і лише підморгувала очима, чорними, як вуголь.
– І що, вона мені принесе нові?
– Ага.
Дівчатко миттю побігло на двір, де стояла стара піч, стала до неї спинкою і примовляє: «Мишко, мишко, на тобі старенький зубик, а мені принеси новий – костяний.
Міцно заплющила очі і кинула позаду себе зубик…
Вона була улюбленицею тата. Він кожного дня приходив з роботи, саджав її на коліна і лоскотав. Найбільше їй подобалося, як приміряв долонею ніжку, аби купити нові черевички. Та якось ніжка вже не поміщалась на долоні, трішки залазила на зап’ясток, здається, вона так і виросла на татових руках. Доню-пестьону оберігали несамовитою любов’ю. 
Стільки всього пригадується… Та давай я від свого імені буду говорити, а не від імені автора.
А як ми дерева втрьох садили – я, тато і брат, завжди по парі. Тож за кілька років виріс красивий сад. Там росли черешні, вишні, груші, яблука, персики, абрикоси… Пізньої осені, коли дерева збивали пухку зимову перину і закутувались у тепле покривало снів, я йшла до саду і рахувала кільчатка. Це по-своєму незвичайна гілочка, бо весною на ній з’являються плодотворні квіточки. Ото підійду до дерева і прислухаюсь до дихання – сопе, так хрипло, аж вітром підвіює. Часом було шкода їхні дерев’яні пальці, які, здавалось, мерзнуть від холоду, аж поки вони не торкнулись мого обличчя своїм живучим теплом. Я тоді подумала: «А ви ж не нарікаєте Богу за негоду, смиренно приймаєте Його дари». Ми часто гомоніли про все на світі. Так стояли усі разом у кучугурах білого снігу під блакитним небом. Сонце скупо підморгувало блиском прямісінько в очі, аж сльози наверталися. Напевно серед тієї краси мене і знайшли, кинуту лелекою.
Я завжди знала день, коли прийде весна. Мені про неї розказували пташки, так само, як качки, коли йтиме дощ. Весна одягалда блакитне намисто та сережки, перепоясувалася зеленим поясом, а на голову одягала вінок з білих хмарин. Тими днями далека від мого дому річка ставала над лісом туманом. А ліс огортав мій дім своєю доброю пихатістю і прозоро-чистим повітрям. Завжди легко дихати. Туман поволі осідав на дерева. А потім ховався між ними і зеленим барвінком, ще прикритий сніжинками. Грайливі сніжинки від мого опису про них просто шаленіли і танули… Завжди тоді, коли ліпила з них весняні квіти. Так наставала весна, спочатку у моїй душі, а вже потім на Землі. Але ж це не означає, що я не люблю літо. Я обожнюю літо босими ногами і відкритими грудьми… А осінь, це взагалі багряний Рай. 
Ну, якщо ти можеш собі уявити дівчинку з хвостиками і темними очима, худорляву, невеличку, рожевощоку з цілим всесвітом замість душі, з радістю замість розуму… То це буду я у дитинстві, у юності та й зараз :) Яке безталання, зовсім нема сюжету. Та який там сюжет, коли мені плакати хочеться…
А ти мені казав, що щасливі не плачуть. Я й повірила, з першого погляду, так само, як закохалась з першого подиху. Тепер кожний мій вдих і видих – це ти. А ти мені казав, що щасливі не плачуть. Та знаєш, це плачу не я, а людина в мені. Люди таки дивні створіння, може тому, що найвищі? От уявляєш вчора по телевізору бачила Рай – жінка жне пшеницю, а чоловік складає у снопи, поруч дитятко бігає, підходить до батьків і питає: «А що таке комплекс?». Мама пояснює – «Ну, наприклад, у тебе брудні руки і ти не хочеш їх показувати іншим, тому ховаєш позаду себе». «Але в мене чисті руки!» – зауважує дитя. На всю цю картину дивиться стороння людина і йде далі. Коли бачить перед собою великі двері, вони відчинені навстіж, зазирає – напівголі жінки та чоловіки, шалений ритм дискотеки, алкоголю та наркоти… – всі відпочивають. Зморена дорогою людина вирішує трішки відпочити і йти далі. Заходить у відчинені двері та падає. Приходить до тями коло казанка з чортами та й питає:
– Де я?
– У Пеклі, – відповідають.
– Але по той бік дверей я бачив іншу картину!
 –Та це тільки реклама.
Уявляєш, і так буває… Та що це я, сльози течуть самі по собі – витікають з очей і чимшвидше біжать по щоках, інколи залазять до рота та найчастіше просто падають маленькими кришталиками прямісінько в подушку. Ну чого дивишся так? Просто обійми мене і все пройде, адже критичні дні це природно, може занадто для дівчинки, проте…
Щонеділі тато возив нас на морозиво. Але справжньою смакотою були вершки з тертим шоколадом та молотими грецькими горіхами, а ще веселка. Веселка – справжнісінька кольорова, в’язка і солодка. Я кусала маленькими шматочками акуратно, відділяючи ложечкою, тільки не розумію, чому мій ротик був липким. Тоді тато усю дитячу липкість забирав усмішкою вкладену у поцілунок. Мама пила каву – чорну, справжню, з цукром. А Максимко їв з кожного десерту по парі.
Ми повертались додому. Обабіч дороги жив справжнісінький ліс, а в ньому бігали грибочки. То ми частенько на високих маминих підборах їх доганяли, а коли втомлювались, то брали підбори в руки і щодуху гасали по лісу: купалися в листі і тому неперевершеному смаку Природи, який залазив всередину мого тіла, до кожної клітини, кожного організму величного Всесвіту. 
Ти не повіриш, але я збираюсь на роботу, вже майже домовилась. Олег з мене сміється і каже: «Хіба що до садочку в групу малюків і то, не вихователем, а вихованцем». А йому відповіла: «Ну, скажи, хіба я не можу спробувати? Ну от, і ти смієшся».
– Не сміюсь.
– Смієшся.
– Усміхаюсь. Маленькі Мами не працюють, а насолоджуються життям. 
– Та я про це й кажу. Але не чіпай мене та забери руки, я писати не можу. Лоскотно…

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст