Вічність і одна мить *

Тс-с-с-с… Тихо, дуже тихо…
Чути шепіт. Чим далі, тим більше сліз, котрі блищать енергетикою домашнього затишку. Сьогодні вперше по-справжньому тихо. Я забула все те, що згадала. Замість коми поставила крапку, замість трьох – тире.
Сьогодні вперше по-справжньому тихо. Сонце заходить до хати теплою ходою, як завжди. Як зазвичай, квіти радіють кожному його погляду, тому й цвітуть. Сонце голубить їх квітучі голівки і пашить ароматом. Навіть годинник зупинився, аби відчути запах вічності, а я – смак морозива, яке мені принесли діти.
Гомін, Дитячий гомін. Але я застигла у тишині. Морозиво тихо розтікається солодкими стінками і просить себе з’їсти. Не хочу. Не хочу їсти. Хочу липнути в тишині про тебе і просто писати. Будь ласка, дай мені Слово… Дай, що смиренно мовчатимеш у тишині про мене. 
Чим далі, тим більше сліз. Вони неймовірно щасливі, бо виринають з моїх очей. Олега нема, як ніколи й не було. Це лише елюзія. Саме «е», а не «і» чи «а». Повір мені, я знаю, що кажу. Це лише елюзія, як і людське буття. Треба ж то було вигадати Всесвіт з такими реальними елюзіями?
Сьогодні вперше по-справжньому тихо. Чим далі, тим більше сліз.
Коли особлива мить стала реальністю, її букви загомоніли на зеленій обгортці (саме обгортці, а не обкладинці) мого летючого Щоденника, знайомого Незнайомця. Особлива мить розпростерлася аж до країв листочка випроставши ніжки та ручки за червоне поле, яке помилково намалювали. Отак безсоромно взяла і полізла за межі всіх визнаних і не визнаних думок. Вона не просто лежала, вона кохалася з Щоденником. А як же я? Хіба не я його єдина? Виявляється, що я – його і я – єдина. Але аж ніяк не його єдина. Особлива мить хизувалася переді мною своєю виразною красою, вважаючи себе найкращою. А я мусила вислуховувати інтимні подробиці і вкладати свої вуста у його медовий рот, свої перса – у його долоні, своє лоно плутати в його язику і ледь чутно стогнати, так ледь чутно, аби випадково не розбудити годинник.
Сьогодні вперше по-справжньому тихо. Чим далі, тим більше сліз. Перегортаю аркуш і кладу цифру три, вірніше, малюю.
3
Мені знову наснилася змія. Вона повзла до моєї хати. Олег її порізав на шматки і подав мені у долонях. Шматки ворушились так сильно, що зліпились воєдине і знову полізли до хати. 
Це повний абсурд, думаєш. Ні, мій любий, моє Сонечко… Це не абсурд. Просто сьогодні вперше по-справжньому тихо. Чим далі, тим більше сліз.
Мені так Його жаль. Він такий самотній у Своїй Абсолютності між грішних людей. Я шепчу їм: «Перестаньте бути грішними». А вони відказують: «Ми святі». Тоді нащо Батько дав мені Вогонь і Дух? Чуєш, нащо?
Я народилася не в свій час, але для того, аби він став моїм.
Зникли сліди на піску, бо зник пісок. Так людина лишилася сам-на-сам зі своїми бідами. А я вертаю до Нього, до свого Єдиного, аби прикрасити Нашу самотність Собою.
Сьогодні вперше по-справжньому тихо. Чим далі, тим більше сліз.
Цифра 4.
Моє тіло змінюється. Замість ніг тільки сукня, замість рук – крила, замість голови – німб, замість голосу – мовчання. Я оніміла, хіба не бачиш, що я німа?
– Тсс-с-с-с… Тихо, дуже тихо бачу, люба.
– Господи! Яка щаслива! Вибач, я думала, що ти мене забув.
– Поплач, голубко, поплач. Яка ти наївна, хіба я можу забути ту, яку ніколи не згадував.
– Не згадував?
– Так, бо ніколи не забував.
– Не забував?
– Так, бо ніколи не пам’ятав.
– Не пам’ятав?
– Так. А навіщо пам’ятати, коли ти завжди зі мною.
– То це не елюзія?
– Це люзія, люзія…
– Ти мене любиш?
– На дурні питання не відповідаю.
Цифра 5.
Йшов сніг. Йшов слідом за мною. Нарешті наздогнав і нахабно поліз цілуватися. Я відштовхувала його, а він сипався на мою свідомість, вірніше голову, дрібними сніжинками. Сніжинки затікали в самісіньке… Самісінькі трусики. Певно, тому вони стали вологими. Тоді я їх зняла його повільними рухами. Вони впали додолу, як осінній рожевий лист. Повіяло морозом. Аби я не змерзла, сніг обійняв мене пекучими обіймами і дозволив танути з собою. Знаєш, як я танула? Я розтікалася, мов чорнило на чистому аркуші паперу. Розміщувала кожні вигини, розбавляючи колір диханням. А коли скінчився кисень, ми нарешті почали. Ось яка грань між кінцем та початком.
Цифра 6.
Я її люблю.
Цифра 7. 
Я її люблю.
Цифра 8.
Я її люблю.
Цифра 9.
Сьогодні по-справжньому тихо.
Мені сумно за твоїм лоскотом і помилками в попередній частині. Але сьогодні я створила найкращу помилку – тебе. Моє сьогодні триває вже цілу Вічність.
– А як же Галина?
– Панакея сидить на дивані повісивши окуляри на носі.
– Просто сидить.
– Та ні, записує ручкою Спогад.
– А чому на носі?
– Бо в неї довгий ніс.
– Що, некрасивий?
– Нє, абсолютний.

В моєму житті немає важливих речей. В моєму житті важливим є Життя. Усі інші дрібниці і довгі носи, то мізерна частина мене, можливо не ідеальна, але абсолютно кохана. Тому він любить мене такою, як я є, хоч і протестує проти філософії. Я кажу йому: «Та ти живеш з Філософією». А він відказує: «Нехай дитинка займається чим завгодно, тільки не плаче».
Криза минула, тому я нарешті можу собі дозволити поїхати, просто взяти і поїхати.

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст