Вічність і одна мить **

Привіт. Я теж скучила. Ну, чого ти? Усміхнись. Люблю твою усмішку. Люблю дивитися на бадьорі кутики губ, які тоненькими стрілочками лізуть догори.
Тиша триває.
У кімнаті напівсвітло. У дворі росте груша, стара-стара. Плоди своєю вагою ламають гілля, але вона не просить мене зібрати їх, чогось не просить. Певно, ще не дозріли. Між грушею та вікнами великої вітальні лежить двір. Він часто тупоче дитячими ніжками по друківці, потім перестрибує клумбу, падаючи у майже зазеленілий газон. Уявляєш, я створила його оцими малими руками. Було важко та по закінченню сіла відпочити, оглянулася і любо стало, приємно та ніжно… Захотілося Райських птахів. Поруч, на пихатому горіхові, живуть два голуби, сім’я синичок. Час від часу залітають в гості ластівки та горобці. А одного разу лелека кружляла над нами, покружляла і полетіла. Коли на клумбі загомоніли чорнобривці (маленькі та великі) разом з безсмертниками, гладіолусами, трояндами, хризантемами та разноманітними іншими квітками, вони залишили по насінині і сказали: «Це дарунок весні». Я взяла у пригоршні квіткове дитя і занесла до хати.
Кімната завжди дивиться на подвір’я трішки заздрісно, бо мріє вийти погуляти.
Альтанка у процесі творіння вигріває на сонечку білі боки.
Запахло вечором. Тепер моя кімната найщасливіша в світі, адже до неї завітав місяць сонячним сяйвом. Сів на підвіконні і співає пісеньку про сон. Вона заснула у тихому шоросі нічної тишини. 
Тихо, не налякай світлячків, вони так гарно цвірінкочуть попід вікнами. Місяць гострий, хоч насправді круглий. Хочеться додому.
– Хіба ти не вдома?
– Вдома.
– Не розумію.
– А що тут розуміти – я вдома, але в своєму минулому, яке стало теперішнім.
– То ти приїхала з майбутнього?
– Прилетіла. :)
– А покажи свій корабель.
– Я сама корабель.
– Та ні, ти маленький кораблик. :) Ти схожа на маму, а треба на батька. Просто дівчинка, яка схожа на тата – щаслива.
– Та я щаслива. Може це дивно, але я схожа на себе. :)
Зірочка підросла, стала ще красивішою. Багато малює, вивчає гру на фортепіано та англійську мову. Кілька днів тому їй виповнилося вісім. Сьогодні почалася перша доба її життя без мами – захотіла спробувати побути самостійною. Прокинулася, застелила ліжко, напоїла водою квіти, поснідала і вибігла у двір. Послухай, як вони тупочуть з друківкою. А зелена травичка мріє вперше поголитись. Вона така ж наївна, як я, бо вірить, що після першого разу стане справжнісіньким газоном – густим, як щетина і ніжно-м’яким, як мама.
– Чого усміхаєшся?
– Та я раптом захотіла торкнутись твоїх ледь волохатих грудей.
– :) Маленька розпусниця. :)
– :) Може я жінка і маленька, але розпусниця, скажу тобі, велика, особливо з тобою.
– :) Тільки не кусай.
– :) Ну, зовсім трішки…
А місяць лишився сидіти на підвіконні. Часом підправляв наші тіла своїм блиском. Тоді двір, клумба, альтанка, газон, груша, горіх… Ловили маленькі спалахи крізь не затягнутий ролет на вікні.
Кімната, немов маленький човник, попливла за ранком.

– Ти все ще читаєш мене?
– Аг-г-а-а…
– Ну, і як?
– :)
– Що, смішно?
:)

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст