Найсонячніші миті

Мовчиш…
Як завжди хутко 
і трепетно у лоні вітру.
Я простягаю свою руку,
кидаючись в обійми світу.
Тепло від осені  і спраги
Від неба, котре пестять хмари
Від сонця, яке край віконця
Пише любій казку…
Промов хоч слово,
Ну, будь ласка.
Мовчиш…

Якось я почула: коли   по-справжньому кохаються, то мають дивитися один одному у очі. 

Та я не хочу при лампі, тоді не видно щирості. Я хочу, зараз я хочу повно листя, але все воно аби було від Бога, більше від нікого. Хочу  затріпотіти  дзвониками між  жовтими  стежками, як на долоні, дуже схоже. Дуже схоже, що кожен відірваний листок  то є чиясь долоня. Тому спатиму у лісі, де є ціле море осіннього листя.


Якось я почула: коли   по-справжньому кохаються, то мають дивитися один одному  у очі. Тому піднімаю свій погляд до Сонця аби вловити зіницями  найсонячніші  миті.

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”