Кохання

Тепер я ходжу  з твоїми вустами,
Ними цілуюся.
Розмовляю ними – словами.
А Ти мовчиш, як завжди.
Йди.
Чекай! Зажди!
А тепер йди.
Небесна ріка ніжилась сонцем
Як завжди.
Голубі прогалини рятували білизну
Пухких хмар.
Я захотіла правди – пила мов нектар
Бджолину отруту, та вже не знаю 
за чию покуту.
Облиш…
Облиш мене – я божевільна.
В моїй голові вирують світи 
І зовсім мене не слухають.
Йди, тікай від мене, йди
Поки Ти ще розумний.
Ти розумний, а я вільна
Не відчуваю навіть снаги, 
Тільки вітер, котрий ганяє 
Небесну ріку білими хмарами.
Вони здаються примарами,
Якщо дивитись на них знизу.
Ходи до мене, я покажу Тобі їх 
Звідси.
А тепер йди, як маєш бажання.
Бо я нічого не зможу тобі дати, 
Окрім того, що живе в твоїй душі – 
Кохання.

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”