Минерва

Вечір. 
Тишина.
Спокій за вікном і я
Тебе теплом  купаю 
В ванні з почуттів
В долоні вітер
Гра бурхливо
Сипле цвітом
Листопадову бурю
Лягає так легенько
На подих мій і твій
Аби згубитися в безмежжі 
золотій…
Ти обійми мене 
І не віддай нікому
Ані своєму 
Ані чужому
Згуби поміж рядків
Й тіней
Єдиний…

Ти приголуб мене – 
Бентежну ласку
Свою нескорену 
Завчасну казку
Втрачену у лікові ідей…
Так
Плачу я.
Я плачу 
Любий Прометей.
Ти – моя опора, мої грайливі занебесні зорі. Я дихаю – живу. В твоєму тілі б’юсь, як в морі води щоб не скоритись берегам. Злизую пісок з людських слідів, піною мовчу без слів… Але навіщо примушуєш мене ковтати сльози не моїх гріхів. Хіба цього, скажи?…
Хіба цього, коли ліпив людей хотів?

На піку днів, у час коли зійшлись планети аби зустрітися віч-на-віч із богами, відкрилось небо її бентежною ходою без болю, без хаосу і втрат, недавши більше грати роль війни. Вона ступила цвітом терену поміж лугів. Станцювавши вальс відкрилася Венера Меркурію в бажанні почуттів. Він зблід і хтиво виліз з власних оберталій, аби торкнутись мрій Богині. Відчути Її руку у своїй. 
– Така прекрасна, така жадана. Чому належить Сонцю, а не мені!? Згадай, будь ласочка, Кохана, як ми гуляли у Вічності… літали в крилах Лебедів…
 –  Я пам’ятаю, мій милий Прометей.

Час з’їдає рани. Всі німі кидаються словами. Ніч іде і день. А я рахую лік календаря, люляючи в колисочці Маля – то Земля.

–  Ти приголуб мене – 
Бентежну ласку
Свою нескорену 
Завчасну казку
Втрачену у лікові ідей…
Так
Плачу я.
Я плачу 
Мій
Любий Прометей. 

-	…

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”