Сонце

Кожного разу, коли ти заходиш до моєї хати,
Коли всідаєшся на підвіконня поруч квітів
Та так аби розняти руки, обійняти простір
Взяти й полетіти.
Мені хочеться  тебе у собі заховати і нікому,
Чуєш, більше нікому не дати. Та так  аби…
Просто любити, просто жевріти, просто гріти
Зимові палати за скляними сльозами тепло
Відчувати і мліти.
Мені наснилися віти – сонячні  діти. 
І кожна хрустина  по-сухому хрустіла,
Жевріла, жевріла, жевріла …

В освітленій сонцем кімнаті сиділа. Я впізнала у ній себе. А ні сумно, ні страшно. Вона шукала мене – своє втрачене щастя. Підійду, – думаю, – обійму, поцілую щоки, що залипли до скла. Торкнулась. Відсахнулась. Злякалась? Прости! Не хотіла злякати.
Мовчить – кричить:
–  Відпусти! Я хочу літати.
–  Лети!

Коли  заходиш до  хати,  всідаєшся на підвіконня поруч квітів та так, аби розняти руки, обійняти простір взяти й полетіти. Мені хочеться  тебе у собі заховати і нікому, чуєш, більше нікому не дати…

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”