Ткач

– Глибоко.
А можна я  піддихну трішки подиху,
Трішки піддую у ніздрі любові,
Затамую серце подивом
Спомином долі
Що руки простерла обидві до тебе
І лінії світла змалювала в очах …

–  Не треба, замовкни!

–  Безмежно безмежних словах.
Мовчки.
А можна я мовчки підмовчу  поруч тебе
Аби подих  у сплутаних снах язиком
Розлив у душі пригоршню меду
Залиплу на моїх очах.
І вітер злиже  турботу  липкістю
Мрій у синьому небі – 
Для тебе.

–  Не треба, замовкни!

– А можна я малюватиму сонце у на півмісяця – з одного боку ти, з іншого – я. Неподалік хай зорі повісяться, як дні  в клітинках календаря і тріпочуть  в легенькому дзенькоті …

Промовчав, не сказав ані слова. Сів на кінці світу, опустив ноги до низу і погойдує –  насновує візерунок нового життя. Нехай усього буде по парі.

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”