Нічия

І Зорі падають із неба
В мої долоні та до тебе.

Я йду.
Забуть.
Облиш.
Спали мій образ на картині
У сонячній буденній днині
Нашої зими.
Пробач.
Не треба слів.
Мовчи.
Цілунок.
Хочеш.
Знаю.

Зорю небесную кохаю
У серці ніч болить
...смутком сяють
... гомонить.
Я просто розітрусь на тлі,
А ні йому, ані мені, ані тобі  —
Нікому.
Дорогому.

Не треба пензликів та фарб
Не треба волі вкраденої в долі.
Лиш мій найбільший скарб - 
Небесні Зорі.

Сніг хай ляже легким сумом на підсвідомі сни. Вкриє ковдрою розлогі думи про вічність Літа та Зими. Хай Осінь пестить листям багряних голосів крихке намисто у Весні.

Я йду, бо час іти. Не маю права стати — зупинити лік, аби в годинника забрати цілу вічність слів промовчаних за для нікого.
Якби лиш не останні три:
Не віддам нікому!

Скотилася сльоза і я...
Нічия.
О, небо!
Я нічия без тебе.

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”