Один

Ти постелив мене, я лягла. Так просто, знаєш, розкинулася перехрестям серед доріг.
Інакше, просто, не змогла б дійти ногами босими то твоїх  босих стертих ніг.
Інакше, просто, в вічі  не мала б права кинути сердечну свічку і  запалить вогонь…
Полон.
Туман на сцені – за кадрами доріг, за ширмою…. Побіг, побіг. Сів скраєчку на моїй долоні, усміхнувся і заснув. Зліпила кульку  і до скроні з його сну підняла вихором  надію в Нас. 
Просто, знаєш…
Просто вірю, що настане час, як візерунок на піску розмаже приспану біду, заколише вітром волю, пестощами звабить долю, вкраде мене  в годин. 
Один.

Так і стояв один. Ні на право, ні на ліво, ні прямо, а прямісінько вниз. До того низу де  великий візерунок піщаного годинника малював  маленький, ледь помітний спогад про неї.
Прощай.

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”