Сміються і плачуть ні мертві, ні живі

При світлі без лампи, без дихання кроків тужливих самот, вмикаю безжально дитяче серденько чеснот і плачу, ну просто ридаю. В помилках орфографії граматичного світу тікаю на край… безмежності, волі…
Як би це розпустити крила на чистому аркуші-полі, духом здійняти у вихорі мить й полетіти туди де мир?! Ранок чи вечір не знаю, бо Сонце та Місяць уже не зникають, не ховають відблиски за темними боками чужих сподівань. Не сплю я, а чого ж ти лежиш? Встань! Піднімайся! Руки догори лицем простягай загубивши у прозі сполохану риму – потерті коліна.
До болю. Від щастя в памороці пустотливих голів дозволь я просто любитиму їх. Підійди до мене, не вклоняйся, не треба, простягни долоню із жару сумління. Я не марево, не видіння, я – сутність твого життя. 
Та чи ти знав, що босі сандалі, пошматані руки без крові і мрій – сміх. Сміються і плачуть ні мертві, ні живі. 

Сльозою сполохана рима.
Залізла у надра душі
Тихо й зовсім незримо
З потойбіччя сміється мені.
А навколо у спалаху жриці
У краплях буремних дощів
Мелькають загублені лиця
У пеклах не моїх світів.
Я зчарована Боже Тобою – 
Вогняна  моя колеснице
Зіткана з мрії Любов’ю
Мить-блискавиця.
У тиші великого грому
На колінах безжально  стою…
В стінах маленького дому
Де людиною вік ось живу.

Я живу між вулиць у просторі часу поглядом крізь небеса, ти торкнися до мене і випий ту чашу, що душею малюють палкі словеса.

Я молюсь, я молилася й буду молитись за нас.

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”