Злягались тіні з світлом, і світло мерехтіло у тінях

Світ у вихорі твоїх очей
Купає променем  тепло за небокраєм, бездушну тінь ночей  леліє у сльозавім Раю. 
І краплі по щоках дощу, малюють береги майбутнім рікам, а гори гуркотом – Люблю, здригають небо цілим світом.

У закуточку своїх сподівань крокую в вічності без часу, а ти не вір моїм слідам і йди  своїм контрастом в гаму веселкових кольорів, пірнай у бездоганність вміло, та тільки так аби мені  в грудях защеміло.

Торкаюсь пальцями зірок у шарфі змотаним навколо шиї – думок, під пахвами весни бузок і запахом та в твої ніздрі змащений вустами, спраглими, твоїми, нашими – словами. 

А світ…
А світ навколо колом в’ється, у колиску мрій лягає поруч мене, обіймам волю давши лоскоче сплеском простоти. Розгублена  в Любові  цілую очі – ти.

Ти…
Ти залишивсь цієї ночі. Злягались тіні з світлом, і світло мерехтіло у тінях карбуючи на стінах танець в фіолетових квітках – бузок. Іще ковток тебе  і вічність стане миром отим, що тіло твоє в бездоганності мастила.

Бог!
Кажеш, Бог!?
А я кажу – Дитина.

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”