Тиша кохання

Я – тиша. 
Ти – мій оберіг.
Рівновагою розбиваю коліна об космічний поріг перед тобою. Молюся. У видінні, в мереживі мрій, в круговерті пилу й азоту, трішки вогню, води, краплиночку вітру. Я тишу порушу собою  для цілого світу. Фізика снів бентежних тремтінь, без окуляр і дотик емоцій. Божевільна – кажуть. Неправда, бо істина в тому, що я тебе хочу. Хочу губити в обіймах фарбами німої картини і хай тече полотно до країв. Божевільна – кажуть. Неправда, бо істина в тому, що ти сотворив. Сотворив подих тиші у диханні свому, прискорив, сповільнив, завмерши воскрес. Фізика снів? Неправда. Це образ небес.
Тиша.  
Я – тиша. Намалюй мені очі в зіницях любові. Нехай будуть карі, довгі вії, густі брови. Нехай будуть щоки рожево-кругленькі і губи до болю тоненькі схожі… Схожі на паросток того цілунку, що стане рікою в Раю. Зірка на лобі, кожна вимовлена хвиля – Слово. 
Люблю твій почерк і дихання ніздрів запахом  чоловічого поту. Божевільна – кажуть. Неправда. Бо істина в тому, що я тебе хочу.
Обіймами зеленого шуму, хлюпотінням  тінню підкорених дерев, у кронах пишноволосими стогонами вітру, краплинами роси і співом сонячного світла, того тепла яке обігріє ріллю, зоре, посіє. Насіння зійде у вечірній імлі аби зустріти зорю. 
Божевільна – кажуть. Неправда. Істина в тому – люблю.  
А волосся нехай буде кольору каштана  –  шовкове, ніжно колюче. І я зійду із твоєї картини обрамлена тендітним станом, зодягнена в шати бажання, розбивши коліна об космічний поріг цнотою перед тобою стану аби мене зодягнув ти у тишу кохання, мій оберіг.

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”