Розгортання подальших неочікуваних подій

…Немає сім’ї, немає хати, немає брата, ні сестри щоб не заплакані ходили, не катувалися в тюрмі.

Ці  рядки Тараса Шевченка прийшли на згадку, коли уявила собі як  на Красному Полі  розгорталися  подальші події  в п’ятницю, 16 березня, в часі  віддаленого від нас  1939-го.

Зранку пролунала команда: всім шикуватись у колону. Взятих у полон січовиків, уцілілих у цім жахливім місиві, виставили попереду, готової зараз вирушати до Хусту, колони. Знесилені пережитими враженнями, молоді оборонці зараз увійдуть у свою столицю, в Хуст, з непосильною ношею. На собі донесуть важкі дубові колоди з розібраного дерев’яного моста. Аби саме цим підкреслити звитяжність переможців, які урочистим маршем переможно увійдуть у столицю вчора проголошеної держави – Карпатської України. Настає урочиста мить: по команді колона вирушає. Цей хресний хід розпочинають знесилені січовики. З непосильним тягарем вони мають крокувати в ногу з “переможцями”. Все ближче до крайніх хат міста. У Хусті незвично тихо. На вулиці – ні душі. Наче все тут давно завмерло в очікуванні розвитку подальших подій.

Головні частини січовиків наспіх відступають. Залишає Хуст і керівництво новоствореного вчора уряду. Через Буштино добираються до Великого Бичкова, щоб далі перейти кордон до Румунії… На рідній землі отець Августин Волошин служить останню Божу службу… Через міст, у легковій машині, урядовці   переходять кордон, щоб згодом через Югославію добратися до Праги.

Але бої ще точаться. Територію від Рахова до Ясіня ворог не може взяти. З поляками угорці потай домовляються щоб ті, вночі, на Самбір, Стрий, Станіслав, Делятин, Ворохту до станції Вороненки, а це – сусіднє село до Ясіня, пропустили три вантажні поїзди з  живою силою і бойовою технікою противника, для ведення подальших боїв  і зачищення території від січовиків.

Уздовж Чорної Тиси, по лінії кордону з Польщею та Румунією угорці розгортають наступ на Кваси, Ясіня, Рахів, Усть-Ріки, Богдан… У лісових масивах і хащах січовики розчиняються, зникають безслідно. У поневолювачів виникла  складна  задача: чим скоріше їх треба викурити звідти. Та гуцульські юнаки виявились спритнішими. Своїх поневолювачів вони змусили тут добряче похвилюватись і набити собі оскоми.

За 15-18 березня Карпатська Україна вже майже повністю окупована     угорськими військами. Від тепер влада переходить до рук військової  адміністрації. Повністю скасована назва Карпатська Україна. Проголошена нова      “Карпатолійо” або “Филдвідийк” (“Верхній край”) На січовиків складаються чорні списки. Починаються повальні арешти всіх  підозрілих осіб. Всі ненадійні звільняються з роботи. Це – лікарі, вчителі, службовці… Гоніння і переслідування, в’язниці і переповнені ув’язненими концтабори, нелюдські катування і страждання чекають на взятих у полон оборонців Карпатської   України.

Жахливу правду про пережиті події, які у березневі дні далекого 1939-го року  випало зазнати, пережити і винести на собі закарпатцям та їхнім бойовим побратимам із-за Карпат достовірно і правдиво описали у своїх книгах Петро Стерчо  “Карпато-Українська держава” (видана в Торонто, у в 1965 році), в “Щоденнику” Василя Гренджі-Донського (у 8-му томі його повного зібрання  творів, упорядкованих і виданих в Канаді  донькою письменника Зіркою)… Ці  актуальні історичні пробіли підняті в книгах “Августин Волошин” Юліана  Химинця, “Тернистий шлях до України” Степана Росохи, “Сойм Карпатської України” Вікентія Шандора, “Карпатська Україна 1938-1939 роки. Спомини”, “За рідний край” Михайла Могорити та інших. Вони достовірно  правдиво відтворили перебіг тих незабутніх драматичних подій, які породили непохитних  героїв. Вони творили новітню історію своєї доби, йшли на нечувані подвиги і безсмертя і навіки увійшли у всенародну пам’ять тих, хто житиме на нашій Срібній Землі.

ВОНИ ВІДДАЛИ ЖИТТЯ ЗА УКРАЇНУ

Із словами: “Ще не вмерла України ні слава, ні воля” умирали молоді герої. Їм не рили могил. Їх не ховали з людськими почестями. Зрінявши з землею, їх лишали без хрестів. У Великій Копані, під грушею, на старому цвинтарі, розстріляли трьох молодих січовиків. Вони навіки уособили славу молодої незалежної держави Карпатської України і залишилися невідомими її оборонцями.

У Рокосові є окрема могила, в якій поховані, розчавлені танками тіла молодих безіменних героїв.

13  пластунів-семінаристів з Севлюша полягли на Красному Полі. Ось їхні імена: Іван Андрейчик, Петро Козак, Василь Чолій, Іван Скляр Валента, Петро Молнар, Іван Лазорик, Василь Штефанюк, Іван Салай, Михайло Козичар, Юрко Пекар, Іван Попович, Йосип Шкіряк. Фрідріх Юда. Тут обірвалося життя: Василя Гулянича, Михайла Алексика, Івана Біловара, 19-ти річного студента Василя Вайди та 14-річного хлопчини-підлітка Івана Мочарника з Великої Копані.

13 січовиків розстріляли у Тячеві, при спробі перейти міст до Румунії.

273  оборонців  румунські прикордонники передали у руки терористів, які над ними звершили свій самосуд.

Від рук злочинців з гвардії обірванців у ці жні загинули Юрко Купчик з Королева,  Михайло Цанько із Сваляви, Андрій Риган з Дубриничів… Поляки теж заслали в Закарпаття своїх диверсантів. Вони просочилися між місцевим населенням. Юнаків-галичан, які через Колочаву на Присліп-Торунь ішли з старожилом- провідником Миколою Івановичем Шимонею, щоб через Карпати, неходженими дорогами добратися додому, на кордоні були розстріляні поляками.

Поблизу Солотвина угорці стратили взятого у полон, важко пораненого полковника, керівника військового штабу “Карпатська Січ “Михайла Колодзінського-Гузаря та його ад’ютанта Зенона Косака-Тарнавського.

В урочищі “Діброва” за Хустом, у Дубовому Гаю місцеві люди потайки поховали  безіменних героїв. В Оріховому Потоці в Діброві – це назва лісу біля Великого Бичкова, теж поховали 32-ох січовиків.

У Воловому, над вчителями Степаном Фічорою з Дрогобича та Яковом   Завальницьким з Наддніпрянщини вчинили нечувану жорстоку наругу. У страшних муках умирали молоді оборонці Красного Поля.  По 4-5 чоловіків   зв’язували колючим дротом, і мов снопи, безжально кидали в холодні води  повноводної ріки Тиси. Трупи так страчених молодих січовиків пливли за водою. Кого прибило до берега, ховати заборонялось. За порушення цієї перестороги, смільчаків теж чекало смертне покарання.

– Так буде з усіма, хто чинитиме опір новій владі  – сповіщали своїм землякам сільські бубнарі-глашатаї останніх місцевих новин…

У ці дні загинув січовик Олександр Онисько Теринець з Боржавського. Від катувань в концтаборі  в Криві під Хустом втратив дар мови його односельчанин Юрій Костак. Тут своє здоров’я підірвали і стали каліками Іван Костак – капітан, Олександр Мелеганич, Юрко Кобаль та Іван Іванищук теж з цього села.

Нелюдські муки обірвали життя вчителя з Хуста Діониза Митровича, студента університету, галичанина Михайла Лютика, Петра та Павла Андрейчиків з Самбірщини, чотара Михайлюка-Марфієвича, Владка Андрушківа з Мразинців, Вчителів Миколу Виноградського з Тур’я-Ремет, Василя Опаленика з Ворочева  Василя Галаса з Лози, Миколи Литвицького з Сільця  Михайла Цендри з Руської Долини, Андрія Ігнатка з Малого Березного…

У застінках тюрит, 23-ох річний  студент Карлового університету в Празі, уроджегець Хуста Олександр Блистів власною кров’ю написав на стіні: “Іду на смерть за те, що понад усе любив Україну”. Його розстріляли в Стеблівці  за Хустом. Там його могила.

У тій же камері смертників опинився січовик Степан Маріконя, якого язиком змусили злизати цей кривавий напис.

Тільки з середини березня по грудень 1939-го на Закарпатті загинуло 4 500  чоловік з числа оборонців Карпатської України.

Гірко оплакували смерть сина Панаса мати Марія  Кедюлич з Перечина, Івана Андрейчика його рідні у Дравцях, 13-ти річного Петра Келнера у Севлюші,  єдиного сина митника – 19-ти річного Владка Данчевського в Королеві…

69 обвинувачень в порушенні елементарних прав людини висуне окупантам отець Стенан Пап (Пугач) який разом з майбутніми богословами Йосипом Андялом, Юлієм Кубіні, Іваном Маргітичем та громадською діячкою і творчою особистістю Маргаритою Бабота опинились в застінках горезвісної тюрми, в палаці магната Ковнера в місті над Латорицею – Мукачеві. Тут утримувались сотні закарпатців, які понесли жорстокі тортури та катування, але вистояли і своїх поглядів і переконань, пронизаних національною ідеєю, не зреклися.

ПОЗАДУ ЗОСТАВАЛАСЯ РІДНА ЗЕМЛЯ. ПОПЕРЕДУ ЧЕКАЛА ЧУЖИНА І НЕВІДОМІСТЬ

“Тепло, що в рідній стороні, не можна чужиною замінити” (рядки з листа, надісланого з Італії у Львів, донею-заробітчанкою).

А що чекало тих, що були зі Львівщини? На кордоні вони потрапляли в засідки. Їх розпинали на деревах, судили і гноїли у в’язницях, піддавали жахливим тортурам. Такою гіркою була розплата за українську ідею…

Ті, що вирушали на чужину, їхали в далекі світи, вдома залишали самотніми рідних і близьких. Остання пекуча сльоза… На кордоні сумно сказане слово: “Прощай!”  Позаду зоставалась дорога серцю Верховина. Попереду – невизначеність, незнайома і холодна чужина, її села і міста, самотня скорботність. Тут чекало життя без рідних пісень, без свіжого верховинського вітру, п’янких запахів полонинських трав. Їх не замінили полохливі крики чайок, холодні хвилі Рейну чи Дунаю, гомін баварських рівнин, ліси і стрімкі верхи Тиролю.

У серці кожного закарпатця не рубцювалася, не стихала біль і туга за землею батьків. Яскравий спалах самоусвідомлення, що в його жилах тече українська кров, будив надію на повернення, хай навіть через тривалі роки. Спогад про Красне Поле – клаптик тої священної землі, на якій проявилася гордість і слава горян, їхня жагуча і одвічна мрія про. ВОЛЮ

НІХТО НЕ ЗАБУТИЙ, НІЩО НЕ  ЗАБУТЕ…

У своїх спогадах знову  вертаюся  у наші з пластунами щорічні поїздки на Красне  Поле. Організовував транспорт і турбувався про нас  голова районного осередку “Просвіта”  імені Тараса Шевченка, колишній завуч Виноградівської ЗОШ І-Ш ступенів Віктор Урста. Пригадую, як завирувало тоді Красне Поле. Численними автобусами, що припарковані  водіями, тягнулись вздовж шосейної траси на значну відстань Відзначалася 65 річниця  проголошення  Карпатської України та 130-ти річчя від дня народження першого її президента, отця Августина Волошина. Сюди тоді прибули живі свідки тих далеких і грізних подій зі Львівщини, Тернопільщини, Волині, Івано-Франківщини, Буковини…

Приспущені синьо-жовті прапори. Хвилиною мовчання вшановується пам’ять її полеглих героїв. Покладаються живі квіти. У почесній варті – юні пластуни, воїни  Збройних Сил України, сивочолі ветерани з когорти перших оборонців  проголошеної в березні 1939-го Карпатської України, держави, яка проіснувала всього один день, але стала прообразом нашої соборної незалежної України.

Над полем  звучить свята до БОГА молитва. В ній щира подяка полеглим і живим героям, які запалили факел щирої любові до рідної землі, своєї нації і єдиної держави, що навіки вписалась у світову спільноту своєю мужністю, відвагою і честю умінням боронити надану нам Богом волю.

Про доленосну подію у своїх виступах  говорять тодішній міський голова Михайло Джанда, депутат Хустської міської ради, директор п’ятої  загальноосвітньої школи Володимир Качур, представник Всеукраїнського об’єднання “Свобода” Роман Яценюк, учасник Стрийської організації КУН Микола Ценюк, греко-католицький священик Христіан Брайляк, колишній політв’язень, житель Хуста Богдан Ващишин.

Затамувавши подих, молодь уважно слухає промови депутата обласної Ради Івана Мишка, владики УПЦ Київського Патріархата Кирила Михайлюка,

Перед величним дерев’яним хрестом зараз всім присутнім тут духовенством служиться  екуменічна ПАНАХИДА за полеглими на цьому полі – священному місці національної СИЛИ і ВОЛІ, на залізничному переїзді Рокосово-Векика Копаня, де стійко тримала оборону студентська юнь, на давньому сільському цвинтарі у Великій Копані, де під старезною грушею покояться троє безіменних   молодих січовиків. Їх тут розстріляли і на протязі трьох днів тримали під небом, аби настрахати людей, що так буде з кожним, хто не дотримуватиметься порядків нової влади. Разом з народним владикою Іваном Маргітичем та отцями  Степаном Федорко і Христіаном Брайляком пластуни щиро моляться за своїх ровесників, які тут полягли у грізні буремні дні боротьби за світлу долю  свого народу.

Перед молоддю виступає колишній студент Хустської гімназії, живий свідок тих незабутніх подій і політв’язень Юрій Іванович Неймет…

Світла пам’ять цих молодих оборонців перегукується з героїчними поступками   наших соколів, лицарів честі, відваги і світла, що на Сході України, у смертельній борні, стікаючи кров’ю, рятують життя побратимів, тримаючи небо Європи, доводять світові, що рідна наша УКРАЇНА БУЛА, Є і БУДЕ, БО ВОНА В НАС, ЯК МАТИ, У ЖИТТІ ОДНА!

Марія КОНКІНА,

очільниця Виноградівського відділення ГО МАЛІЖ

Свою історію творив малий народ