І хочеться тобі, хлопчику, щиро побажати: “Співай, Іллюшенька, співай!”

Цього 9-ти річного хлопчика, якого як і всю сім’ю  ДОЛГОЛЕНКО, я вперше побачила на ювілейному вшануванні викладача Виноградівської мистецької школи, що носить ім’я уславленого угорського композитора  Бели Бартока –  Елеонори Немири-Палінкаш. Серед вихованців, які підготували вчительці свої музичні вітання був і він, юний співак Ілля Долголенко. Коли ведуча Наталія Сорводі оголосила його номер –  пісню “Джамайка” (українською мовою “Ямайка”) на сцену вийшов стрункий, худорлявий хлопчик, у білій сорочечці, чорних із напрасованою стрілкою штанях, з аккуратно підстриженою  непокірною чілочкою. На хвилинку очікування перших акордів концертмейстера   завмер. Але на сцені почував себе вільно, невимушено і спокійно. Коли руки піаністки видобули перші звуки і настала черга самому юному співакові вступити у напливаючу повінь мелодії, хлопчик заспівав.

Його неймовірний голос  – дискант, одразу полонив всіх присутніх глядачів. Пісню з репертуару визнаного в світі  володаря золотого голосу – Робертіно ЛОРЕТТІ зараз, наче присутнього в залі, з неймовірною точністю, чіткістю, виразністю і гармонійним виконанням повторив Іллюша. Коли стихли останні звуки пісні, у залі, на якусь мить, затрималася тиша. Її порушили довгі, тривалі, які переросли у шквальні, оплески. Присутнім хлопчик плавно вклонився і непомітно зійшов зі сцени. Вражена співом цієї дитини, загорілася бажанням відшукати його, познайомитися з цим самородком, юного від Бога обдарування, що з рідного Харкова, доля закинула на Закарпаття. Як вимушені нечікуваною війною переселені особи вони опинилися в найтеплішому місті під вулканічними відрогами наймолодшої в Карпатах – Чорної гори.

Батьки Іллюші зробили все  можливе, щоб їхній молодший син чим скоріше  адаптувався на новому місці. У Харкові весь день хлопчика був заповнений  вщент. У районі Салтівки, де Долголенки проживали, Ілля навчався в 142-ій  школі. В його класі нараховувалось 30 хлопчиків і дівчаток. Вчителька початкових класів Оксана Мірошко працювала з ними за новим науково-педагогічним проєктом “Інтелект УКРАЇНИ”. Після шкільних занять біг  на тренування з корейського виду боротьби і самозахисту тхеквондо. У спортивній секції з ним працювала тренер Юлія Нємцова. Своє захоплення цим східним видом спорту, що формує осанку, спритність, витривалість і сноровку, фізичну загартованість і мужність вона зуміла привити своїм вихованцям. Як  свою вдячність за спортивні досягнення вона проявила і організувала дітям поїздку на море в Миколаїв – місто кораблів. Ілля додатково відвідував заняття поглибленого вивчення англійської мови, а при рідній школі  –  уроки по вокалу, які  вела досвідчений педагог і його наставниця Наталія Анатоліївна (її прізвище призабув, але продовжує мріяти про зустріч і подальшу з нею програму постановки його голосу і освоєння меж його співу.

Торік, 24 лютого, з матусею  мали поновити справку про стан здоров’я, щоб продовжити займатись у спортивній секції, та десь напівдорозі до поліклініки їх  застали перші завивання  взривів з боку кордону з Бєлгородською областю. У місті почала здригатися земля від неочікуваних попадань бойових снарядів і їхніх вибухів. Матуся прикрила його собою… Неймовірний жах і паніка, метушня і перші жертви в місті, змусили родину Долголенків залишити все набуте за життя майно і ринути в невідомість. Колишній шахтар Геннадій Вікторович та нянечка дитсадка, його дружина Оксана Олексіївна наспіх зібрали найнеобхідніше і з сім’єю старшого, на 16 років  від Іллі сина Олексія  – молодого підприємця, його дружиною Дарією – майбутнім лікарем-гінекологом  та внучкою Євочкою, що лише зіп’ялася на ніжки – виїхала з Харкова.

Дорога виявилася нелегкою. У заторах і потоці легкових машин, автобусів,  техніки, яка обганяла їхню колону, знаходили час і місце перекусити, десь прилаштуватись на нічліг. Нарешті, коли в’їхали на територію Закарпаття, полегшало. Мирна тиша, спокій і увага та турбота досі незнайомих їм людей  надавали обнадійливу впевненість, що все в них буде добре.

У Виноградові, підшукали і винайняли житло. Іллюша поновив своє навчання у восьмій міській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Потрапив у клас ірини Георгіївни Гвоздьо. Зараз хлопчик навчається в 3-ім “А”. Обріс новими друзями. Товаришує з Орестом Егреші, Андрієм Глебою, Веронікою Талабіра, Максимом Коцан, Кароліною Сігеті, Міланом Онисько, Тарасом Бровді… Разом виконують рухові фізичні вправи, граються на шкільному подвір’і, харчуються в їдальні, продовжують займатись в групі продовженого дня, де з цими розумниками і  юними непосидами старанно працює захоплена своєю професією і любов’ю до дітей, 22-ох річна молода вчителька Богдана Федорівна Блінда. У визначений час Ілля поспішає на заняття по вокалу. На час приїзду працювати з ним розпочинав Богдан Іванович Лях. Зараз навчання його триває з Оксаною Володимирівною Лемак. З репертуару улюбленого хлопчиком співака Артема Пивоварова в репертуарі Іллюші з’явилися пісні “Думи” та “Ой, на горі”,  “Там, у тополі”, “Дежав’ю”, “Шевченків  Заповіт”, “Думи мої” та інші…  Ілля бере участь у виступах школярів на “Святі  першого дзвоника”,  біля Новорічної красуні-ялинки,  на батьківських концертах, у парку барона Жігмунда Перені на Дню захисту дітей… На моє  запитання, ким би в житті хотів стати, Іллюша без вагання відповів: “Археологом”.  Йому дуже хочеться дізнатись, де сховані скарби Полуботка і які ще великі таємниці від людства ховає наша українська Земля.

А мені ще хотілося додати:

“Співай, Іллюшенько, співай! Тебе, хлопчику,  Всевишній наділив унікальним і неповторним голосом. І якщо ТИ наполегливо працюватимеш над собою, впевнена, що тебе чекає не лише визнання і слава, але й велика світова сцена…”

Марія КОНКІНА,

очільниця Виноградівського відділення ГО  МАЛІЖ