Свята любов її і нездоланна сила

Торкає серце полум’ям калина,

А у душі відлунює пісні

Люблю тебе всім серцем, Україно,

Земля моєї доброї рідні.

(поезія Анатолія Матвієнка “Моя рідня”)

Друга неділя травня внесла в наше життя три хвилюючі серце, свідомість і душу шановані в народі свята: День матері, День родини, Свято української вишиванки… І цей приємний збіг подій співпав із бажанням вишивальниці з Оноку вмілої майстрині і володарки барвистих ниток, бісеринок та голки, якими у вільний час роками Оксана Миглис творить дивовижні і неповторні роботи. Це її захоплення почалося з шкільних років. Вчителька, Юлія Денисівна Січ, звернула увагу на старанну Оксанку, яка дуже гарно вишила серветку.

– Як би було гарно, як би ти вишила рушничок і ним би ми прикрасили наш клас, – не нав’язливо запропонувала вона своїй учениці.

– Спробую, – прийшлася до душі дівчинці ця пропозиція її наставниці. І вона захоплено взялася до роботи. Підібрала полотно, колоритний візерунок, нитки. Весь вільний від уроків час запало приділяла вишиванню. І коли закріпила останній стібок на своїм виробі, ледве дочекалася ранку, щоб віднести свій рушничок до школи. Захоплені вигуки однокласників і похвала Юлії Денисівни зробили той душевний засів, від якого і почалася її прив’язаність до цього народного ремесла.

Потім з трьома подругами вишили в клас святкову скатертину. Недарма в народі кажуть: “Добрий початок – половина діла”. У селі завжди багато роботи. З весни і до глибокої осені пораєшся на землі. Є роботи і в саду: обрізати і побілити стовбури, обприскати від шкідників, дати урожаю фруктів дозріти, вчасно їх консервувати, наварити компотів і варення, на зиму насушити сухофруктів для приготування узварів. А ще по господарці навести лад. Погодувати домашню живність. І киця під ногами господині вертиться. Чекає, аби їй налила молочка чи підклала кошачого корму. Цю працелюбність перебрала від своєї старшини. У батьків їх було п’ятеро: старші Марійка, Юлія, потім братик Михайло, за ним народилася Світланка і далі, наймолодша вона – Оксанка. Так до нині в сім’ї її всі і звуть Оксанкою…

У робочих буднях і календарних святкових днях швидко пролетіли роки. Непомітно діти розійшлися. Позаводили свої родини. Звили свої гніздечка. При батьках залишилася найменша з них Оксаночка. Коли нянько відходив з цього світу зібрав усіх дітей і попросив їх завжди триматися купи. І всі родинні події та свята відзначати разом на своїм батьківськім обійсті.

З того часу так і повелось. Всі тримаються купи. Випаде вільний день, то поспішають добратися до Оноку. Поки ще між ними є мама. Ганні Юліївні Чех вже 87 років. При світлій пам’яті, людській щирості і гостинності, бажанні чимось завжди порадувати своїх дітей…

Оксанка теж має гарну сім’ю. Її чоловік Юрій Михайлович Миглис до будь якої роботи здатен. Все в його руках спориться, все горить. Мають двох дорослих синів. Віктор зараз служить в Збройних Силах України. Захищає державу, народ, рідну землю і свій рід від ворожих посягань. Серцем завжди тягнеться до мами. Вважає, що вона найкраща в світі, бо своїми руками створює затишок в домі, доглядає квіти, в них утопає весь двір. Шиє-вишиває свої унікальні картини, яким уже тісно в хаті. І вона охоче їх дарує близьким і рідним до знакових подій у їхньому житті. Другий син Богдан два роки тому успішно закінчив Виноградівське професійно-технічне училище N 34. Випустився як слюсар по ремонту транспортних колісних засобів. І зараз прагне себе реалізувати сповна.

Коли діти Оксани Юріївни були ще школярами, зв’язків з рідною школою непоривала. До Шевченківських днів вишила рушник, яким прикрасили раніше подарований її руками вишитий портрет всенародного улюбленця Тараса Григоровича Шевченка, чий “Кобзар” як і “Біблія”, незважаючи на вікову відстань доступні і зрозумілі всім і в кожній родині стали святинею, що завжди єднає майже кожну родину і читається за столом з щирою насолодою від рідної мови, її співочого мотиву…

У полоні її рукотворної барвистої краси

Давно Оксана Миглис підмітила, що в різних етнічних групах, проживаючих на теренах Срібної Землі поширена своя вишивка. Не відірвати очей від святкових вишиванок гуцулів, лемків та бойків. Свій колорит орнаментів в угорців, словаків, румунів та волохів. Наче на одній землі в одночас живемо, однак кожний залюбки розвиває, плекає, примножує свою красу і розмаїття неповторних веселкових барв. Вона теж захопилася вишиванням. Килими, скатертини, рушники, серветки, сорочки, декоративні деталі до блузок святкових костюмів. Потім до душі їй припали ікони. Почала з молитви “Отче наш, що єси на небесах”. Потім вишила зображення “Ісуса, спасителя роду людського”, “Не зів’ялий цвіт Пресвятої Богородиці”, “Георгія побідоносця”, “Святого Архангела Михаїла”. Далі здивувала рідних та знайомих портретами “Святої Трійці” , “Миколая чудотворця”, “Пантелеймона цілителя”, “Ангела-охоронця”, “Казанської Богоматері”. І про “Почаївську Матір Божу” та залишений нею на горі слід жіночої стопи не забула та ікону багатостраждальної “Семистрельної Богородиці” своїми руками витворила..

А коли прийшов час взялася до нової роботи “Тайна вечеря”. Шила її з такою заповзятливістю, що й сама дивувалася…

Знає про кожну роботу все, навіть скільки хрестиків на ній. Зараз закінчила шити пейзажну картину “Біля озера” та “Суцвіття бавовни”. Вони ще не зарамлені. Однак на першій з них, яку вишивала з листопада минулого року голкою на полотні прошила 56 тисяч хрестиків… Кожна робота нею сприймається по-новому. Ось серія “Птахи”. До неї увійшли “Лебедина вірність”, “А голубка голубові пара”, “Тріо одутів у своїм оперенні”, “Пернаті є моєю дивиною”, “Ластівки снують під стріхою”…

ЇЇ квітковий розмай несе неприховану від ока неземну красу квітів, які від ранньої весни до глибокої осені завжди радують людський зір. Тут вишитий Оксаною Юріївною триптих “У ракурсі мого споглядання Тюльпан”, “Зацвіли сині іриси”, “Лісовим дзвіночками лиш вітер гойдає, “Мої улюблені півонії”, “Фіалки ‒ вісники весни”, “Червоні маки ‒ квіти кохання” і неперевершений в кольорах і натюрморт “Бузок у вазі”… Оксана Юріїіна потрудилася і зібрала відомості про свою родину й вишила “Родове дерево, у червоних сердечках предків і нинішніх живих потомків свого роду”.

Скільки думок у оглядачів її персональної виставки “Вишиванка ‒ символ української душі”, яка відкрилася у Виноградівській центральній районній бібліотеці саме в Свято української вишиванки, викликали її картини “Садок вишневий коло хати”, “Водяна мельниця”, “Поцілунок” (яку я залюбки б назвала “Перше побачення Мавки і Лукаша в Лесиній “Лісовій пісні” ). А чого варта не висловлена в барвах до кінця картина “Звисають кетяги стиглої червоної калини і над парканом запалили своє осіннє багаття”…

З8 картин уважно оглянула. Біля кожної від захоплення завмирало серце. Це було нове бачення людини, яку знаю як членкиню міського осередку Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги; як активну учасницю хору ветеранів праці, володарку голосу сопрано, яка щосереди з Оноку добирається до Виноградова на двогодинну репетицію хору; як сестру моєї давньої приятельки Світлани Шимон, що у вихідні з онуком Алексом завжди старається приїхати до рідного села, до сестри Оксани і їхньої 87-ми річної мами Ганни Юліївни, щоб побачитись, поговорити, допомогти просапати рядки картоплі, квасолі, соняху… і ось тепер Оксана Юріївна Миглис відкрилась, як творча особистість, володарка невгамовної голки що творить барвисті дива на полотні.

Оцінка творчих робіт оніцької майтрині Оксани Миглис

На відкриття третьої персональної виставки “Вишиванка – символ української душі ” вишивальниці Оксани Миглис (вперше виставлялась у міському історико-краєзнавчому музеї, потім у груповій виставці вишивальниць у виставковій залі “Імпасто”), а зараз розмістилася у Виноградівській ЦРБ. Зібралось чимало друзів, знайомих, односельчан, членів цієї дружньої родини. Як наголосила в.о. завідуючої цієї установи Мар’яна Марушка, зініціювали цю подію показати широкому загалу громадськості творчі роботи майстрині давнього народного рукотворного ремесла – вишивання Оксани Миглис вони удвох з Наталією Кобаль. Як потім у своєму виступі Наталія Андріївна розповіла: рейсовим автобусом з Виноградова поверталася додому, випадково зустрілася із знайомою Оксаною Миглис, яка з сином Віктором теж добиралася до Оноку. У розмові з’ясувалося, що юнак з передової. Приїхав додому у кількаденний відпуск. Як газетярку її це одразу захопило. І тут же прийшла до неї думка і бажання щось написати, розповісти людям про цього юного захисника по свіжих його спогадах і враженнях. На короткий час зараз він змінив тривожну обстановку і потрапив у мирне оточення рідних. Ці незвичні йому моменти і сама твереза оцінка цих подій очима юного солдата для неї стали вкрай важливими. Так Наталія Андріївна опинилась в цій родині і в домі Миглисів побачила цю неймовірну красу.

Наймолодшу в родині сестру Оксаночку (так ласкаво до неї в сім’ї звертаються всі аж до нині) тепло привітала середуща з поміж чотирьох з них дівчат Світлана Шімон. Тепло згадує вона пережиті в дитинстві моменти…

А вже на переднику зали з двох сторін шикуються хористи. Своїм виступом вони вирішили скрасити це Оксанчине свято. Керівник хору, Заслужений працівник культури України Віктор Марушка бере до рук баян. Погляди співаків прикуті до його обличчя. Ще мить і сизокрилим птахом зараз у залі злітає “Величальна” . У бадьорому темпі співаки виконують запальну “Ой у лузі червона калина”, стрілецьку похідну “За Україну, за її долю, за честь і славу, за народ!”, молодіжну народну “Ой співаю, не гадаю трьох легінів в селі маю”, батярську словацьку “Горі лісиком, долов лісиком”, “Ой послала мене мати, до дунаю хустки прати” та улюблену в народі пісню “Моя рідня” на слова Анатолія Матвієнка, музику Олександра Костюка…

Якою доречною зараз виявилася “Легенда про Дівчину-Українку”, читає Мар’яна Марушка та вірш “Вишиванка”, продекламований старшим бібліотекарем книгозбірні відокремленого структурного підрозділу Виноградівського фахового коледжу Аллою Кайзер . “ПОДЯКУ” від відділу культури та туризму Виноградівської міської Ради зачитує її керівник Василь Югас: “За вагомий внесок у розвиток культурного потенціалу Виноградівської територіальної громади, збереження та популяризацію вікових традицій українського народу та з нагоди відкриття персональної виставки “Вишивка – символ української душі” нагороджується Оксана Юріївна Миглис” І вручає її нашій оніцькій володарці чарівної голки.

Завершальним акордом цієї мистецької події стала виконана стоячими в залі гостями “Молитва за Україну” (“Боже великий, єдиний нам Україну храни” )…

І стільки щирості, прив’язаності,поваги до свого народного рукоділля у свято української вишиванки проявили зараз тут присутні, які охоче ділилися своїми враженнями, не вихлюпнутими до кінця думками, єдиним бажанням разом поспівати народних пісень “Не пий коню воду бо вода не чиста” …, “Ой чорна я си, чорна” , “Місяць на небі, зіроньки сяють”… і відчувалося, як душа кожного, зараз присутнього, щиро бажала щоб знову до нас повернулись мирні часи і всім щиро співалося, бо без пісні міліє душа українська.