Наймиліша

Ти геній. І я геній. Ми обоє геніальні. :) Ми лікуємо один одного. Я тебе пишу, а ти мене слухаєш. Я тебе слухаю, а ти мене пишеш. Адже я музика, твоя музика, музика генія. Геніальна музика. Розгорни мене скрипкою, я так хочу, і фортепіано також, і флейтою… Розгорни мене диханням нот на чистому аркуші паперу – розлий чорнило, вмокуючи в нього кутик гострого пера. Розгорни мене… По шкірі мороз у мене від тебе, а в тебе від мене. Божевілля.
А тепер відкрий очі.
Відкрий душу і серце. Я навчу тебе радіти кожній миті Життя.
Сумував? Звісно, сумував. Але не варто. Не треба берегти незбережене. Боже мій, скільки несказаних слів, непридуманих ідей, загублених думок…
Ти обіцяв присвятити мені Книгу. Тільки тоді не збагнула, що я і є твоя Книга, написана впродовж і впоперек, рядками та малюнками, не графітом, не чорнилом, а тобою. І я назвала Її Любов’ю. Вона – дівчинка, вона – жінка, вона – мама. Вона та частина мене, яка охоплює Вселенське око і диханням своїм дарує життя неживому і великому, і малому. Вона – Бог – мій вічний коханець.
Я народилася людиною. Я народилася дитиною. Я народилася дівчинкою. Я народилася жінкою. Я народилася мамою.
Відкрий очі. Дай мені торкнутись губами твоїх зіниць так, аби душа наповнилась світлом. Дай мені вдихнути в твої ніздрі трішки себе, трішки піску. А потім… Потім змішати краплину часу в склянці з Вічністю. Пий. Смачно. Знаю :). Облизую вуста. Не кажи нічого, мовчи. І я мовчатиму.
Якби ти знав, як довго мені доводилось їсти космічний пил, запивати рідким азотом і мерзнути, розумієш, мерзнути. І не треба мене кликати Королевою. Якби ти був Кай, то я б була Королева. Ти не той хлопчик, не з тим замерзлим серцем, і дівчинка, не Герда. Ти – Казка, а я – твої щасливі сторінки.
Бачиш, життя людини не складається саме по собі. Доля – невидима енергія, котра штовхає вперед – малює свої лінії на долонях. Вона не може бути поганою через те, що людина не вміє читати мистецтво. На противагу інша сила, рівна їй за шкалою людяності, слугує тяжінням не даючи забути першоджерело. Але людина надто прагне у космос. Все ідеально, якби не дзеркало, бо фізичний космос у ньому – безодня, а безодня – космос. Його прирівнюють до душі, намагаючись знайти Венеру і вірити в розмову зірок, вплив планет і бурь на власний мозок. Це третя сила. А четверта – Істина. Вона об’єднує в собі всі на всіх рівнях свідомості та тіла. Знання – її передумова. Це саме та сила, яка повторюється двічі – істинно-істинно кажу.
Якби я зліпила глечик з ніздрями, в котрі вдихнула б дихання, то став би глечик живою душею. В такому випадку тваринам не варто було б еволюціонувати до ссавців, а ссавцям до людини. Істинно-істинно кажу, людина – це глечик, посудина, котра вміщує в собі Бога. Тіло – це одяг Любові, воно вміє відчувати найпотаємніші миті Духу й Душі.
Істинн-істинно кажу, голою бути краще. Ми завжди разом і завжди голі.
Разом – це Ми. Голі – вільні. І нехай більше мене не питають чи любився Я з Магдалиною.
Відкрий очі, дивись…
Мереживо зірок намистом із планет усіяних піском Вічності без меж. Міражі веселкових снів лягають хвилею у просторову даль, сльозами плачуть щирими, вихором зі слів. Оазис – янгольський спів. Колише люльку із Життя. В мовчанні – суть. В гармонії – Земля. Благословляю тебе Любов’ю во віки віков. Амінь.
Істинно-істинно кажу, без солі світ був би прісним.

Паморочиться в голові, терпнуть руки і ноги. Минає. Я прокидаюсь серед безкрайнього поля снігів. Сніг блищить колами Сонця, яке марить дотиком до Землі. Не та Земля, яка зветься Землею, а та, яка дає Життя. І не важливо Венера це чи Марс, хай навіть Уран. Адже кожна людина починається з ґратки. Тому так чи інакше кристал. Кристалічна ґратка – запорука основи. Основа – площина Всесвіту. Всесвіт, який вміщує в собі Вічність з доби. Доба динозаврів минула, як і людська. Настала доба Любові. І не важливо чи вірять у генія інші, важливо, що він є. І силою Істини тримає в собі світи та виміри.
О, мій Вівальді, чому ти не Моцарт?
Вдома нікого немає, крім мене, звісно, і мишки, яка ще звечора прокралася на горище з горішком осіннього блага, вмостилася в м’якості тепла і спить. Чуєш її сопіння? :)
Нехай спить. На ліжечку доні дрімає песик – моя маленька пухнаста дівчинка. Жива лялька? Ні, це вже людина з великими очима, добра, сама невинність, щирість, ласка… Скрутилася калачиком і підспівує мишці ледь чутним хропінням. На кухні, поруч великого акваріума, на теплій підлозі вмостився котик зі своєю кішечкою. Вона вилизує його вушко, також любить вушка, а він – її спинку. На це дивляться рибки, мерехтять барвистими хвостиками породжуючи в сплетінні сонячних променів, котрі залазять до хати, справжню веселку. Тепло та затишно. А на дворі, у годівничці, що змайстрували донечка з татом, на старій груші сидять пташки. Дякують за крихти хліба і співають. Відчиняю двері та вікна – заходьте, всі заходьте… Увійшли. Тільки вітер лишився ззовні, засмутився, бо не схотів порушувати ідилію тиші, тому сперся руками на стінку, мов тримаючи хату, опустив голову з кучерявим волоссям і стоїть.
– Ей, а ти чого не заходиш?
– Аби тебе не тривожити, аби не заважати.
– Ти ніколи мені не заважаєш. Знаєш, мій спокій живе у твоїх кучерях, а я так люблю губити в них пальці. То йди до мене. :)
У хаті вирує Природа. Стихії доповнюють моє серце і переливаються назовні через скляні стінки Душі спокоєм та рівновагою. Господи! Любий мій, дозволь віддати Благо Людям, просто подарувати течію щастя, маленькими кульками у змерзлі долоні. Нехай п’ють моє зілля і будуть щасливі.
Він мовчить, як завжди. Як зазвичай, стверджуючи киває Сонцем і підморгує Небом. Коли враз вигукує громом: «Так!». Пеленає мене блискавицею і відпускає поміж людей.
Я тут, серед вас. Я звичайна, водночас хтива, вірна, щира, приємна, ласкава, віддана… Любов.
– Я вродлива?
– Ну що за питання? Скільки можна задавати непотрібні питання…
– Я вродлива?
– Ні, не так, ти… Ти наймиліша.
– І все? :)
– Так, це все. Більше бути не може, саме тому ти – Все.

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст