Вівальді

Ну от, замість того, аби повитирати в кухні підлогу, я сіла записувати. Повз моє вікно проїхав автомобіль, так запаморочив голову вузькими колесами і чавканням калюж на дорозі. Хіба я не така, як усі? Хіба не жінка?
Так. Сьогодні я жінка. І хто знає, скільки триватиме сьогодні. Вчорашнє сьогодні було миттєвим, загадковим і надто солодким.
– Ти мене любиш?
– Я не відповідаю на дурні питання.
– Я тебе сильніше. Чекай… Завжди будь ласка, мене кличе донечка, просить посидіти з нею, поки засне…
Заснула. Розвернулася на бочок, як завжди, відкинула ковдру. Як зазвичай, я її вкрила поцілунками та міцними обіймами так, аби не розбудити. А коли ковдра всмоктала моє тепло, перетягла її на маленький клубочок сонного Щастя і тихенько вийшла. Тільки ти не шуми, нехай спить.
Я тихо тебе пригорну, малюючи клітинки материнськими сльозами. Кожну білу прогалину висвітлю місячним сяйвом і блиском зірок. А вже тоді розіллюсь у нічному небі осінньою блискавицею. І не треба мене ганяти з Заходу на Схід, з Півночі на Південь… Не треба, я сама. Розумієш?
Насправді жіноча психологія нічим не відрізняється від чоловічої, хіба що статтю. І навіть якщо я замкова щілина у дверях, все одно відімкне мене тільки мій власний ключик.
Але чому, чому і для чого в мені Живе стільки Любові? Я виплакую її дощем ось уже другий місяць. Люди нарікають, бояться повені. А хотілося просто листя, просто жовтого, часом багряного. Хотілося вітру такого, аби можна було загубитись в його диханні, мов у лісі і враз віднайти у ставку місцеву Русалку. Просто, вона не риба, вона жінка. Розумієш?
Дай мені снігу! Зараз я хочу охолонути. Хочу поринути у спокій круговерті і замерзнути маленькою бурулькою на даху чиєгось дому. Так я і виросла – з ніг до голови. Хто б міг подумати.
День народження скінчився ще вчора. Зараз почався початок мене. Олега нема, але ось-ось має повернутись. Це та Людина, яка приймає найбільші хвилі мого дощу. Прямісінько в обличчя, в зіниці, в душу і не ворухнеться, терпляче насолоджується. Це та Людина, яка десять років чекала поки виросте його Русалка. Це та Людина, яку не можна кохати, лише повільно і впевнено губити Силою Любові знову і знову. Це та Людина, яка хворіє Любов’ю до Бога. І от чим я не така, як усі, хіба не жінка?
Перші придумані морози розпалили багаття – захід сонця завжди видовище. Ми вкриваємося небом і просто влягаємось поміж зірок. Я лежу горілиць, підклавши під голову місяць. Він – на моєму плечі підклавши під голову груди. Їх пружний запах (не) ворушить вустами і легенько збуджує. Лежимо. Над головою зорепад і над ногами також, він бовтається між нами струмом, який ледь помітно світиться вогником. Лежимо. Тримає мене за тіло – обвиває туманом, кришталики якого розщеплюють мене на маленькі сніжинки. Ти не повіриш, але вони враз починають гомоніти, а вже через мить тікають. З усієї сили вриваються в атмосферу Землі, просікають її ситом і поволі сповзають стінками куполу Природи – перший сніг. Перший сніг народився у наших обіймах і линув на свідомість Землі. Земля розгубилася від такої щедрості і задрижала, наче ноти в руках інструменту. Але лихоманка минає так, як сльози висихають на обличчі матері. Щоки рожевіють, вуста складаються в усмішку.
– Дивись, вона танцює.
– Хто?
– Земля.
– Вона схожа на нас.
– Вона є нашим втіленням, яке ось уже вічність білою тінню шукає свої світи. І треба ж таке віднайти під самий кінець.
– То ми помираємо?
– Ми дуже тихо, аби не розбудити навколишні галактики лежимо.
– Але помираємо?
– Змінюємо стан на становище.
Тут ніколи не настає ранок, але завжди є зоря. Вона простягається рожевою ниткою між полем, річкою та нами. От і зараз Сонце пестить зорепад. Тут трава шовкового кольору і листя на деревах багряніють свіжим подихом, і завжди цвітуть. Кожен цвіт усміхається – розливається чорнилом з самісінького кореня великого дерева. Його крона розлога та густа. Метелики літають парами і птахи. А звірі та комахи вилизують своїх діточок.
– А на якій гілці Земля?
– На сухій.
– Вона ламається?
– Похрускує і скрипить.
– Ми дамо їй впасти?
– Допоможемо піднятись з колін.
Та виявляється, що вона горда. Каже: «Я сама». От вона і сама, сама у наповненні Всесвіту. А хіба не така, як усі, хіба не жінка?
Сьогодні Земля – Жінка. Жінка це не людина. Жінка – Мама.
– Вона вагітна!
– Вагітна. Ось-ось народить – хлопчикодівчинку – Любов (Дитину).
– У муках?
– В Любові. Всесвіт вагітний нею, а вона – їхньою Любов’ю.
– Як це прекрасно!
Місяць вип’ячив свої круглі кутики в усмішці саме тоді, коли я з’їла твій перший поцілунок. Дивлюсь і милуюсь. Знаєш, у тебе малинові очі і до болю карі губи. А ніздрі у тебе пульсуючі, мов стукіт серця, котре невгамовно п’є кров і дає пити іншим. Руки у тебе складаються з такої ніжності, яка мене голубить воркотанням голубів. А ноги твої звиваються річкою поміж моїх і плутаються в росі м’ятної трави. Люблю вушко, адже воно розтікається слухом, заходить аж до глибини, моєї глибини. Розумієш? Ти вагітний мною, а я – нашою Любов’ю. Не клич мене більше ані Землею, ані людиною, ані Природою… Ані якоюсь іншою назвою. Клич мене Мамою.
– Мовчи. Лунає Вівальді…

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст