Тиша

Кава. Чорна кава без цукру. Аромат ранку, пусті обійми, за вікном туманне небо – дощ. Сьогодні дощ народився з туману. Обійняв мене поцілунком, пригортаючи смаком мелених зерен і запахом. Вітер кличе. Я розстеляю руками скло і виходжу у світ без скафандру. Зараз Місяць, на диво, веселий – щасливий, бо супроводжує Землю. Венера, як завжди – Жінка у всій своїй хтивій повноті тягнеться до Сонця, подалі від гріха. Меркурій колише в обіймах її бажання, мов дитя пригортає і пестить – аби тільки торкнутись її вій поцілунком, хоча б у думках… Але вона хоче Сонце. І він ним стає. Чудові зміни у галактиці, просто прекрасні – планети зійшлись у танку – занадта гравітація. А нові Зірки тріпочуть всюди, особливо з видимого моїм оком Спочатку доносячи неймовірне сяйво. Я – Золотий Перетин. Усе, що поза моєї меншої частини – минуле, поза більшої – майбутнє. А теперішнє стирчить з моєї душі, там, де народжується Істина. Адже для Бога найкращий теперішній стан – я у становищі. Під моєю товстою шапкою тіла живе материнська мантія у лоні якої маленьке Ядро. Моє любе Ядерце. Нервова система – кристалічна решітка, вона є основою будови мого Кристалика. А ось іще один зв’язок і формування майбутнього образу завершується розміром у етап серцебиття – тук-тук, тук-тук…
Чуєш, ти чуєш? Це Життя. Моя ніжна Любове, я плекаю тебе ось вже цілу Вічність у всіх існуючих світах і вимірах, у всесвітах. Плекаю – чекаю твого народження. Тоді ти народилася в мені, але проклала свій шлях до людей розміром у час. Зараз саме час, саме той, аби змінити хвилину на Мить.
Оглядаюсь. У просторах вселенського океану ти – крихітна доля піщинки – маленька пилинка серед великості Зірок. Ледь помітно мерехтиш і виблискуєш подібно кришталю…
Кава. Чорна кава без цукру. Аромат ранку, пусті обійми, за вікном туманне небо – дощ.
Моя долоня все ще прикладена до скла перистим сплетінням пальців. Погляд тріпоче між змерзлих листків виноградника, відривається і враз падає донизу. Вимочена калюжа привертає мій погляд і любляче топить. Я востаннє ковтаю присмак кисню і засинаю. А там летять журавлі за прообразом весни. 
Ну що я можу тобі ще сказати, ти знаєш про мене все. Ну що я можу тобі дати, чим заповнити перспективу спільної буденності? Я ж умію тільки любити. Залюблю тебе до смерті, як калюжа мій погляд. А коли лежатимеш у моїх обіймах то гладитиму. Бачиш, так вже сталося, що в Любові Жіночі руки, Материнське серце і Божа Мудрість. 
Він каже, що я особлива. Я довірлива, тому вірю. Торкаюсь особливістю до всіх закуточків його тіла – часом тану снігом, часом стрибаю променями, часом кручусь вихором та так, що аж дух захоплює, а зараз – стікаю краплинами дощу. Але завжди по-дитячому щиро.
Субота. Осінній листопад. Вирішила більше не писати і менше також. Тому кладу свого Щоденника за пазуху, вимикаю ком'ютер і йду бавитись з донечкою. Зараз ми приготуємо найкращий у світі подарунок до дня народження неймовірної людини.
– Ну як можна полюбити земне життя більше за вічне? 
– А як можна спокушати провокацією?
– Жінка і є провокація.
– До Вічного Життя. 
– Яблуко?
– Дивись глибше – засвоєння заліза. 
– А фосфор?
– Світло.
– Ти ненормальна.
– То знайди собі іншу.
– Я хочу Галину.
– Аби було ім'я, як у мене?
– Суть не в імені, а в тобі.
– Ходи до мене.
– Хіба можна ближче?
– Глибше. Завжди можна глибше поринати у свідомість людини, стати думкою там досхочу. Знаєш, світ у якому я живу Небесний. І люди там живуть небесні – оголені. Нам зайвий одяг маскарадних костюмів буденності. Адже ми всі тут просто щасливі – нагі і вільні. Так добре? – підсуваючись питаю.
– І так також, – промовляє закриваючи поцілунком рота.
Тихо. Тиша. Лише Щастя воркоче голубами, шумить дощем – сміхом заснувшої дитини.
Кава. Чорна кава без цукру. Аромат ранку, пусті обійми, за вікном туманне небо – дощ.
Очі у мого Дощика карі – дві Краплинки, які питають у Моря: «Мамо, а ми також Море?»
– Так, Сонечко, Море, тільки маленьке.
– А Океан глибший за тебе?
– Так. Я – його глибина.

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст