Едемський cад

Едемський cад

Звичайний вечір. За вікном шепоче дощ, мабуть, про щось своє – особисте. Мені хочеться зрозуміти кожне його мокре слово і навіть слівце, тому відчиняю вікно, залізаю на підвіконня і хапаю краплі руками. Краплі падають разом зі мною, тільки їх життя продовжується на Землі, а моє – на Небі. «Як воно там жити?» – спитала мене уві сні доня, до якої приходжу кожної ночі, аби поцілувати, розказати казочку, попестити… А я відповіла: «Вогко». Може комусь здається, що хмарини сухі та м’які, як перина, але вони… Вони мокрі від моїх сліз. Я маю всім людям казати, що мої сльози від щастя, бо Богиня, стаючи Собою, має два напрямки, але вибір один. Перший – бути сильною. Другий – бути сильною. От і я вибрала – бути сильною. Я сильна, бо Богиня – увесь Всесвіт у моїх долонях. Але чому так часто хочеться бути просто жінкою?…
– Але навіщо тобі та сила, коли ти там сама?
Я не очікувала такого питання та моє Янголятко дивилось на мене пронизливим поглядом, шукаючи відповідь. Грала скрипка перегукуючись з сопілкою… А воно так солодко спало, усміхаючись уві сні. Я простягнула руку та мій дотик розчинився у всій повноті безсилої сили. От як – можу Все, тільки не пестити дотиком доню.
І справді, навіщо мені та сила, коли я сама.
Мій дощ глянув на мене, хотів було заспокоїти, але ще більше навіяв спогади про сонячний день.
– А ти обіцяла показати мені свій світ.
– Обіцяла. Дай мені руку, я тебе поведу.
Маленьке дівчатко з кирпатим носиком, у піжамці з малюнком ведмедика, однієї ночі піднялося з ліжка та сіло коло вікна. Літній вітерець розплющив її оченята та показав дорогу на місяць. У його сяйві вона йшла небом. Коли з іншого боку висіло сонце. Поруч неї йшла я у своєму Божественному вбранні – гола і прозора. Іноді ставала для неї периною-хмариною, тоді маленька відпочивала, іноді – краплями роси, тоді маленька гралась, іноді – променем, тоді маленька купалася… А хотілося бути просто земною мамою.
«Де ж він?» – питала вона. А я відказувала: «Ще трішки, ось відпустимо це століття у Вічність і тоді ти побачиш».
А тим часом люди прокрутили час кілька разів з осені по осінь. Таке враження, що на Землі вже цілу вічність одна тільки осінь зі своїми журавлями та лелеками. Він казав розбудити Його, коли осінь мине. А вона триває. Тримає мене в своїх обіймах і не відпускає до Нього. Просто я надто люблю дощ.
І враз небо поділилось навпіл, так, що можна було заглянути туди. Сходинки з лози обвили дорогу маленької і вона поволі опускалась вгору. Кожна нижча сходинка піднімала її все вище і вище, аж поки хода дівчинки не піднялась у легкому польоті.
Тоді розступилися зорі у нічному небі, наче підняли свою занавіску і відкрили погляд у вікно. За тим склом майорів світ.
– Це і є він? – спитала доня.
– Так, Зірочко. Тож відчиняй.
Вона з цікавістю торкнулась люстерка і покрутила маленького ключика.
– Хто ж це придумав таке – замкнути людей в ілюзії, коли там ціла Вічність Життя? – спитала.
Як тільки-но сказала, то шалений вихор розбив скло тієї шибки, воно друзками посипалось на свідомість людей, що під нами. Боляче ранило їх фізичний розум, а душу – калічило злом. Маленька відчула біль кожного з них, він пронизав її наче нитка голку, а голка з ниткою – чистий шмат полотна. Полилася кров, почувся стогін. Моя Мелодія вже не лунала на околицях їхньої осені, тихенько жевріла надією, бо вірила в Любов.
– Чого ти привела мене до пекла? – спитала і заплакала.
Я промовчала.
– Це і є твій світ?!
Я знов промовчала.
– Мамо!
– …
Я промовчала в останнє. Так, віддала Йому в жертву найдорожче – Дитину. Тієї миті моя жіноча цнота розірвалась водами. Води хлинули дощем, тим, котрого надто люблю і осінь минула.
– Прокидайся, любий.
Тихо прошепотіла. Він глянув на мене синім поглядом і мовив цілунком закоханого Бога.
– О, Моя Богине, нащо Я так довго спав?
– Це я довго йшла до Тебе.
– А де всі?
– От-от народяться.
– Ти любиш дітей?
– Обожнюю. Настільки, що віддала Зірочку Тобі в жертву. Я можу Все, але не можу її попестити… Часом, я мрію, аби Ти мене відпустив, хоча б на один день, тільки цього разу не людиною, а мамою.
– Йди. Я відпускаю
– Справді?
– Так, йди.
– А ти сумуватимеш за мною?
– Ні.
– Ні?
– Я ходитиму з тобою, живучи у твоєму Лоні. І кожного разу, коли твоя утроба народжуватиме, буду народжуватися Я. Без відчуття болю і запаху людської крові. Більше ти не народжуватимеш у муках, бо мені не сила впродовж вічності пити твої солоні сльози і бачити, як рветься Моє м’яке та ніжне Лоно.
– А от і мій світ, доню.
– Та це ж Земля!
– Це планета Любов – Оазис Всесвіту.
Велика пустеля зірок линула галактиками до центру. Так маленька Земля перестала бути пеклом в ілюзії людей, які завжди казали, що в цьому світі неможливо жити і розуміли – більше ніде. Більше ніде створити Рай, як перетворити в Нього пекло. І хай розуміє Бога кожен по-своєму, але Земля то є відкраяна Земля – обрана Богом. І якщо йти на край світу, то сюди. Сюди, де беруть початок чотири ріки-океани і поять собою Едемський сад.

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст

Народилася 24 січня 1981 року поблизу міста Виноградів) – українська письменниця, авторка поезій з вишуканим присмаком еротизму, філософських есе та прозових творів, казок для дітей. Дипломантка конкурсу Коронація слова 2011 в номінації «Романи» за збірку казок “Зірочка”. Лауреатка “Сорочої премії” ім. Петра Сороки (2021) в номінації “Денникова проза” за книгу “Етимологія щастя” Засновниця та редакторка культурно-мистецького інет-видання “Виноградівські Вогні”. Авторка книжок: «Світ Добра» (Карпатська вежа», 2012); «Етимологія щастя» («Український пріоритет», 2020); Співавторка: «Трикутник» («Лілія», 2017)

Залишити відповідь

…Я нестандартна у творчих особливостях, люблю писати символами, інколи – словами. Можу звісно і знаками, але то не ієрогліфи, а мова Боже Вільної, хто ж мене тоді зрозуміє? Дуже хочу обійняти Любов’ю весь Всесвіт, отак взяти на руки, як малу дитинку, заколихати, заспівати… і сказати – все у нас буде добре

Підпишіться на нас!

А ми триматимемо Вас в курсі останніх новин мистецтва