Натюрморт

Ну ось і все. Все. Все, що я можу тобі дати – прочитати дивний текстик написаний від руки ручкою. Та якщо глянути інакше, то можна помітити давній манускрипт, настільки оригінальний, наскільки дозволяє твоя уява. Тому розв’язуй червону стрічку, розгортай: отак поклади на стіл і обережно розправляй мої кутики… Будь ласка, лагідгідніше, бо я надто довго лежала в основі світобудови. Мене тримали у пляшці з забобонами, годували люттю і давали пити чай з кісток, від яких я відмовлялась. І тільки зараз виринаю з безодні, розправляю свої тендітні плечі, піднімаю подихом пружні груди і стаю вище, стаю вище на цілу голову думок. У мене є все, аби відчувати себе Абсолютом: довге, щовкове волосся уквітчане сяйвом, мудре чоло, гострий запах, медові вуста, глибокий погляд… І це тільки голова. А далі – ніжні дотики відчуттів, вони перепоясані подихом насолоди жіночого лона. Тому поринай у мене настільки оригінально, наскільки дозволяє твоя уява. Кохай мене так, аби філософи нарешті зрозуміли математиків, ті в свою чергу – фізиків та хіміків… Анатомію вони побачать у власних відчуттях, аби створити справжню історію. Кохай мене не так, як вперше, і не так, як востаннє, кохай мене так, як тільки вмієш ти.
… Людина – нескіннечнна величина.
Ти і Я – дві її частини.
Я – маленька.
Ти – великий.
Я люблю тебе так, як ти любиш нас (людину). Ми любимо тебе так, як ти любиш мене.
І напевно, ти втомився від такої кількості букв, тому розслабся – звільнись від думок і цілковито довірся мені. Ні-ні, я не прошу тебе вірити мені, тільки відчувати. Зараз моя долоня прохолодна і трішки волога від сліз, які крапають з очей. Мої очі – хмари. А сльози – мій особливий, особистий дощ. Він часом літній, немов весняне танення зимнього снігу, а часом осінній, мов гарячий дотик води у полудневий час. А тепер дихай. Лягай на ліжко, на якому сиджу я. Клади голову на мої коліна так, аби твої ніздрі відчували запах лона під легким платтячком хвилювань. Ніжно приклади своє покусане моїми зубками вушко до мякої полуниці бажань і починай відчувати стигло-солодкий смак шаленої любові. Вона у нас одна, але мені вистачає, аби ділити її на всіх. Бачиш, так виходить, що я розлучаюсь з чоловіком, котрий мене обожнює. Причина у відсутності причини – не хоче мене ні з ким ділити. А ти ділиш, ділиш і не нарікаєш, що більша частина мене завжди належить йому. 
Боже мій, просто непервершений феєрверк – лоскотно. Хочу ще. Лоскочи мене пристрастю, розмазуй мріями на полотні надії. Так. Це картина – стигла полуниця розтерта моїми пальчиками і твоїми вустами на тілі. Картина соковита без рамок і обмежень.
 Якщо пальці гарно розпростерти, то вийде картина. Буде поле мистецьке і світ, і людина. Буде година ріками литись у день з хвилину, а секунда – у рік з тієї днини. Якщо час взяти до рук, затрощити в обіймах, наче рідну дитину. То відчуєш мить колихання, що тижнями б’ється в людині. А коли ще перев’яжеш життя сподіваннями, зможеш злетіти – щирим бажанням… Бо хочу, а не мушу дати випити з долонь весняних свою душу.
Але якщо ти візьмеш голими руками, я розтечусь байдужими життями. Тому бери мене грушами – стиглими, як я…
Терпко, мабуть від винограду – червоного та синього. Так завжди буває, коли ми цілуємося – сині губи жевріють полум’ям чмокання. Воно ледве встигає ковтати слюну, не плюється, але задихається і … І помирає.
– Тепер ти задоволений. Лежиш і дивишся на себе мертвого. Лежиш у спокої. Відчуваєш спокій? Тільки спокій, тишину, рівновагу…
– Хіба смерть і є початком?
– Так, смерть не є життям, вона є саме початком твого нагого щастя.
– Як, так?
– Так, як бачиш?
– Я бачу тебе, але не впізнаю твого обличчя.
– Бо в мене нема обличчя. У мене є хмари і дощ, у мене є небо і сонце, у мене є зорі і місяць… У мене є ти.
– Але хто ти? Звідки прийшла?
– Я – твоя Свідомість.
– А хто тоді я?
– Ти – моє тіло.
– А де наша рамка?
– Яку саме ти хочеш?
– Божественну.
– Тому малюй круглий трикутник – спіраль. Буде дев’ятка.
– Але нас троє.
– Значить Абсолют.
– О-о-о…
– А ти знаєш, що від Нашої Любові запалюються Зірки.

Напевно, ти втомився від такої кількості букв, тому розслабся – звільнись від думок і цілковито довірся мені, бо ми почнемо з Початку.
Кажуть, що філософів розуміють після смерті. Тож, якщо Ти читаєш цей твір, то я вже воскресла. А ще кажуть, що автобіографічні твори пишуть у великій славі, саме тому я собі її придумала. Знаєш, він не хоче мене відпускати назавжди, але дозволяє кожного ранку та вечора літати п'ять хвилин. Так і не збагнув, що мій ранок триває аж до вечора, а вечір – до світання. Саме тоді я одягаю свою улюблену сукню – зорю, і йду гуляти небом, залита червоним мереживом шаленої ночі. :)
Привіт. Я… Я звичайна людина – з двома ногами, руками… Тільки очей у мене чотири. Отак буває, в дитинстві не хотіла носити окуляри, а зараз без них мій монітор зі мною не дружить. Аби розрадити каже: «Жінка в окулярах – це можливість для чоловіка бачити її завжди різною». Тому я різна, завжди нова і оновлена, гублю себе у Вічності і знову знаходжу, щойно знімаю і одягаю окуляри. Усе так, як і має бути у людей, та в цьому житті я зустрічала себе двічі.
Одного прекрасного дня Він з’явився в моїй поштовій скриньці. Сидів собі там тихенько і чекав, коли я підійду. Я багато разів підходила, навіть зазирала всередину та ніколи не бачила когось божевільнішого, ніж Він.
Була ніч і були зорі. Ніч була темна, а зорі – ясні. Веселелковий метелик розбудив скельця моїх окуляр і вони піднялися зі столу, ледве протерши очі від кількахвилинного сну.
– Ти хто? – спитала я у Нього.
– Мене звати Лист, – відказав.
– І чого прийшов?
– Я загубився, – жалісно відповів.
– Певно замерз, і голодний…
Він мовчав і тільки дивився на мене своїми великими карими очима. А тоді, я його взяла до себе, пригорнула і так застигла на одну єдину мить. Я ж просто не подумала, що він чужий…

Тобі цікаво? Але давай з початку.
Життя жінки зазвичай починається з народження, так само, як і чоловіка.
Мама мене народила, бо я дуже хотіла Жити задля Життя. Народила тієї зими, коли йшов сніг, лягав просторами породіллі на самісіньку грішну Землю, так вона ставала святою. Пам’ятаю смак молозива і її змучене обличчя.
Мене не одразу дали їй, певно тому я кричала голосом немовляти – маленької дівчинки, яку нарекли іменем Галина. Росла хворобливою. А одного дня мамі сказали – ця дитина ймовірно не житиме. «Мамочко, мамусю, – казала їй своїм дитячим поглядом, – я житиму вічно, інакше навіщо було народжуватись». Вона тоді плакала наді мною, цілувала руці і пошепки молилася Богу. А я дедалі частіше каталася на хмаринах з янголятами. Саме тоді познайомилась з маленькою дівчинкою, яка протягом земних років стане моєю донечкою. Вона житиме в небесах – у моїх дівочих мріях і чекатиме свого дня народження. Той день стане для нас усіх переможним, тому назву її Вікторія.
І якщо заглянути минулим в майбутнє, отримаєш рівно теперішнє. Теперішній стан милує мене довгими русими хвостиками і чарівною усмішкою Зірочки. Зірочка це вона – моя маленька донечка, 2001 року народження.
Навіть не знаю, хто з нас старший. Мама каже, що мені 28 років, та їй ніхто не вірить. Більше того, коли коханий чоловік називає мене Дитинкою. Він неймовірний чоловік, бо віддано несе в собі Світлу Перемогу Життя...
Ну ось і познайомились. Власне, це ти вже читав на моїй особистій сторіночці.
Продовжуємо:

…Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. В своїй уяві я малюю, час прожитих потіх. І відчуваю – кохаю. Що зі мною? Кудись провалююсь, але не вниз, і не падаю – лечу. Мовчу. Поруч Ти лежиш, дивлюся, до оголеного тіла горнуся... Так затишно мені. Так тепло у вогні любові. Чому? Бо той вогонь пече Тобою.
Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. Так затишно мені. І вдень, і вночі, і на зорі у тому домі пахне жаром – дивний аромат. Розпеченого тіла аромат прокрався крізь вікно, на дах будинку виліз і став хмариною земних потіх. Час пройшов – розсіявся туманом. Через аромат Любові весь світ здається п'яним.
Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. І цілувати – гріх. Грішу, а може ні, не знаю. Просто віддано кохаю. Так віддано, що віддаюся, топлюся в морі відчуттів, на дно лягаю, але Ти поруч – маленька течія серед морів. І Ми пливем собі потроху, в своїх обіймах Ти мене несеш...
Я завжди буду дякувати Богу за те, що в моїм серці Ти живеш.
Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. І цілувати – гріх…
Я забула вказати назву. Вірніше довго не могла придумати і почала згадувати всілякі речі й не речі, які Тобі не треба чути, тому просто читай. Я напишу вликими літерами, аби гарно було видно. Обводжу старанно олівцем, ой… Якби ти був тут, зі мною, то міг би помітити, що мої пальці чорні, я люблю розтирати графіт на білому листочку. Тоді він переливається кришталиками і танцює від радості бути моїм почерком. Я знаю, упізнав. :) Ще на тій стінці, пам’ятаєш? Тож збираю себе до купи, наче пазли, було б добре, аби Ти мене підправив собою, просто підсунув так, аби було зручніше лежати, просто лежати і вірити, що Ти і я – маленькі часточки чогось більшого, ніж просто людина, чогось величнішого, ніж просто Всесвіт, чогось тривалішого, ніж просто Вічність, чогось бездоганнішого, ніж просто Бог. Ти мене раніше читав, але зараз я інакша, не така, як тоді. Тому не старайся вгадати мої кроки, просто йди, інколи падай – провалюйся в мої обійми і цілуй…



СПОГАД
про людство у світі реальних ілюзій
(дописано ручкою)

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст