Очі

Оце сиділа і дивилася на твої очі. На твої справді карі гарні очі. Вони світилися зірочками, моїми зірочками... А за вікном вив вітер, а може не вив, а розмовляв з кимось чи з чимось... А я дивилася в твої очі, і хотілося плакати. Скажи, чому мені хочеться плакати, коли дивлюся в твої очі? І що то за сльози – сльози жалю і болю чи сльози щастя і радості? Вони вміють говорити, твої очі вміють говорити, особливо тоді, коли торкаюся до них пальцями, через завісу відстані... Нічого, я все одно відчуваю, відчуваю і плачу. Вони схожі на мої, бо дівочі. Ти вкрав у мене очі. Ні. Я сама тобі дала. Навіщо я тобі дала свої очі? Правильно, для того, аби вони були твоїми. Бережи їх, бо мої очі – мить нашої нездійсненної зустрічі. Бережи, бо якщо вбережеш, то можеш вхопитись за ту мить. А навіщо та мить і тобі, і мені, коли нас оточує безліч щасливих миттєвостей? Чому та мить з тобою така мені дорога? Хто ти? Мій чужинець? Мій. Чужинець. Але навіщо? Навіщо усе так...
Я уже було хотіла піти. Та озирнулася, аби витерти твої губи – злизати залишки Коктейлю Любові. І побачила очі. Вони такі... Вони такі глибокі і пророчі. Про твої очі можна написати казку – добру казочку про добрі очі.
Хтось вміє вкладати у слова любов. Я пробувала, але не можу, бо люблю не словами, а серцем. Моє серце скопіювало твої очі. Тому слів не потрібно. Тільки мовчання, те мовчання, яке ти розумієш. Розумієш?...
За вікном йде дощ, йде собі, йде і не хоче зупинятись. А що йому, стояти у хмарах чи висіти у небі? Краще йти, йти і мочити людей.
Твої очі, твої очі... Малюють любов, коли дивляться на мене. Вони бачать мене кожного разу. Коли стою перед дзеркалом. Моє дзеркало – твої очі. Мовчання говорить? Так. Говорить твоїми очами. Достатньо в них заглянути і можна побачити цілий Всесвіт. Прокрутити, як кіноплівку, старе кіно – історію людства. Ти все носиш в собі, зберігаєш. Бо очі вміють фотографувати. Тобі не важко бути мудрим?
Якщо правильно зважити мудрість, то вона зовсім не важка. Особливо тоді, коли мудро дивишся. Тобі не треба нічого казати, писати, ще щось... Тобі треба іти поміж людей і дивитися їм у очі. Бо твої очі чарівні. Як тільки-но заглянеш, починаєш тонути, тонеш, тонеш... Хтось захлинається бо не витримує Любові (ті, які носять на собі тавро), а всі інші, потонувши, опиняються на вершині, ще невизнаного блаженства. Бо дивитися у твої очі – справжня насолода. Та я не така, як усі. Тому завжди хочу більше. Вчора одне, сьогодні інше...
Я хочу, аби ти їх заплющив. Коли їх закриєш, я до них торкнуся, аби відчути на смак – смак глибокого пізнання. Не поверни мені очі, а віддай... Бо я не можу без них жити. Хоч один разочок, щодня зазираю у них – завжди, щоб відчути нестримну жагу любові. Вони живі. Вони такі живі, що підморгують і усміхаються, бо знають, що я люблю, коли ти смієшся. Інше залишай собі, мені віддай тільки очі, бо в них є все. А коли ми обміняємось усім, залишивши інше... Те інше не матиме сенсу, ніякого. Твої очі, я буду їх малювати і марити дотиком. Віддай мені все, бо усе твоє – моє. Бо ти частина мене. Нас будували з одного – з Любові. Тому ти частина мене. У мене є твоє тіло, твоя кров, та це інше, я хочу очі. Дуже хочу. Тому дуже нестримана. Не можу тримати в собі жагу, яка великою хвилею лине до тебе, аби віддатись. Любові треба віддаватись. Тому я віддаюся тобі, любове моя. Прийми мій дар. Бо дарую, не золото, не срібло... А душу. Моя душа відкрила всі двері на світі, які тільки можуть бути. Тому спокійно можеш заходити. Заходь. Будь, як удома. Будь дома. Бо твій дім – душа. А раз вона у нас одна, то половина твого дому – частина моєї душі. Тому заходь. Увійди у мене, аби стати мною, а тієї миті я стану тобою. Ухопимося за нашу мить і вона перетвориться на ціле життя.
Знаєш, позавчора мене запросили на бал. І я подумала, що не ввічливо відмовляти. Тому купила подарунок за ті гроші, які хвилюють римою і на світ народжується вірш. То був вірш – привітання, а ще проза... Та мені нічого було вдягнути, аби гідно виглядати поміж заможних людей. І ось я вмостилася у своїй дині зовсім гола. Миші мене вчасно довезли. Коли увійшла у залу, мене одразу помітили... Помітили гачком – бідна. Тому моє місце за столом було між прислугою. Хтось хотів принизити. Але той хтось навіть не усвідомив, наскільки та прислуга багата. Чому? Вона вміє щиро сміятись. Тому нам було весело. Усі інші, що складають інше, їли і пили з розкішного столу. Їм також було весело. Я також їла м’ясо – грішила. М’ясо було солодке – його забули посолити, може тому я плакала, аби посолити сльозами печене м’ясо. Але хтось один залишив свою тарілку чистою. Той не їв і не пив, тільки сидів і усміхався, дуже приємно і лагідно. Той сидів навпроти мене. Інколи я зазирала тому у очі і питала: «Ви завжди так?». «Ні», – відповідав той.
Кожну промову окремої людини хотілося прокоментувати. Але тільки-но якась людина кінчала її, одразу хапалися за келихи і перевертали їх догори днищем – випивали. Те, що пили, у когось було гірким, у когось дуже гірким, у когось газованим, у когось терпким... Тому всі, наче поділились на певні групи: гіркі, дуже гіркі, газовані, терпкі, а уся інша маса ще не визначилася. Тому стояла собі з краю і топталася у пошуках пісної їди. Кажуть, тримати піст важко. Я не пробувала, тому не знаю. Але думаю: «Навіщо його тримати?». От якби навчити постити душу... А то ми не їмо м’ясо і кривимо душею. Так кривимо, що вона бідна, не витримує болю, але мусить... Калікою повзає, як змій злизує пилюку (недоїдки розкішного столу), але прагне життя. А ми даємо тільки смерть.
Кожну промову окремої людини хотілося прокоментувати. Але всі так були захоплені власною дотепністю, що аж ніяк не чули мого мовчання. Я ледь помітно махала головою і усміхалася, аби бути схожою на всіх. Але той величезний стіл видавав мене маленьку. Так мене і звали – дитина. Я вирішила випити трішки гіркого, аби продемонструвати, що я доросла дитина. Та воно не туди пішло – вилізло боком. Стало соромно. Я добре впізнаю сором. Запалилася вогнем і вибігла на вулицю, аби стати пічкою. Навколо мене зібрався народ погрітися. Мені не шкода тепла. Але, розумієш, вони брали його долонями, черпали черпаками і несли до річки, що текла собі поблизу. Для чого? Хотіли скупатися, а вода ще була холодною. Просто вони всі були вже тепленькі (від гіркого...). Дивні люди. Може тому, що люди? Тому я попросила служників, аби вони подули чимдужче – знявся вітер. І тієї хвилини вуглики в мені зачервоніли і почали дихати вогнем. Вогонь був справжнім. Тому їм усім почав пекти долоні. Вони так жадібно простягали руки наді мною, аби погрітись, що не помітили, як опинилися у пеклі. Воно не гріло, а пекло... Жаль, жаль їх стало. Сумно. Плачу. Не можу дивитись, як мучаться душі у живому пеклі. Живуть і мучаться. Захотілося обійняти їх не вогнем, а теплом, захотілось поцілувати. Але вони хочуть... Хочуть з язиком. Мій язик пече, бо вогняний. Не розуміють. І лізуть мені до рота – спокушають. Душа не піддається. Рот на замок, аби сповідувати смиренно дороге мовчання. Я не казала їм ані словечка. Лише попросила зробити свято. Воно сталося тоді, коли місяць усією своєю пихатою повнотою втопився в річці – стало темно. Але той блиск... Вода горіла, кипіла. Переливалась хвилями світла і манила у свою глиб. Пішли всі, хто вмів плавати і потонули. А тих, що любляче милувались сяйвом, вода підняла високо-високо...
Та я усе одно плачу. Заливаю сльозами власний вогонь, аби не обпікав грішні душі. Чи винні душі в тому, що грішні. Винні, дуже винуваті. А я плачу, бо не можу розбудити у них співчуття до навколишнього і до самих себе. Бо вони самі себе катують, обмотують ланцюгами і палять живцем... Боляче дивитися, як мучаться. Думаю: «Лише б заглянули, тільки би заглянули у твої очі...». Тому стою перед ними гола і боса, і віддаю їм погляд любові. Не розуміють, лізуть до мого рота, хочуть... Навіть важко вимовити – зґвалтувати. Колись, хотіли моє тіло зґвалтувати, а тепер душі зажадали... Бо стоїть перед ними гола...
Вона гола не тому, що хоче, а тому, що відкрита для Любові. Як їм пояснити це? Віддатися. Тому дивлюся у твої очі, мої рідні очі, і віддаюся, бо знаю, що взявши мою душу, вони втамують свою жагу і вже більше ніколи не хотітимуть. Та чи вистачить мене для всіх?
Одна – я одна з них. І тільки разом з тобою – Я, Я і ТИ, Я – ТИ.
В останнє дивлюся у наші очі. Ти поруч, зовсім близько, тримаєш себе за руку моєю рукою. Цілуєш свої вуста моїми – злизую краплини Коктейлю і йду. Іду віддаватися, аби стати твоєю навіки. Ось так ти мене приніс у жертву. Я не казала тобі вчора, аби настало сьогодні. Я не казала тобі, аби ти плакав моїми сльозами, аби пожалів, аби пожалів мене, людину. І дав на плечі важкого хреста. Того, котрий пронесу з твоєю поміччю і буду з тобою, стану тобою. Ти, наповнений моїми улюбленими квітами, став переді мною на коліно і запропонував одружитися. Я не втримала сліз щастя і розлила його на простори Землі, воно потекло горами, долами... Розквітло казкою – Еден. «Так. Згодна», – відповіла я і взяла на плечі твого хреста – Любов. Шлюб.
Наш шлюб освятили дорогою. Тією, яка поведе народ не до слави, а до Величі. Тому я стала на кінці шляху, а ти на початку. Перші кроки один до одного стали початками, коли ми зійдемось на середині початки набудуть єдиної ознаки – Кінець – Початок, аби всі, котрі йдуть позаду тебе і позаду мене простягнули один одному руку допомоги, обійнялися і пробачили один одному в знак Любові – полюбили ближнього, як самого себе. Ця заповідь усім їм стане дорогою. І вони так само стануть на кінці її і на початку, аби йти до єднання.
Вони все ще дивляться на мене, твої очі. Милуються, пестять. Кажуть: «Не переживай, усе буде добре». Усміхаюся, ти у відповідь смієшся. Відпускаю твою руку зі своєї, вона так повільно втекла від твоєї долоні і показала пальчиком туди... Ми подивилися туди... А там...

Я перестала боятися ночі. Вона мене чарує красою зірок, які ведуть твоїм поглядом. Бо я крокую з ночі, аби зустріти вранішню зорю. Подивися сьогодні на захід сонця, він буде останнім – кінець. Візьми у променів моє послання – погляд любові і вирушай у путь. Зустрінемось Ранком – початок...
Ось і все. КІНЕЦЬ. Нарешті він почався. Почався, аби увійти у Вічність Великим Початком. Інколи дивлюся на свою недобудовану хату, яку малювала безліч разів (мріяла), стає шкода її, особливо кімнату дитини... Бо там стіни будуть розмальовані – синє небо, сонечко, метелики, пташки, зелена травичка, дерева, струмок, квіткове поле... Я не зможу забрати з собою стіни у Вічність. Але маю Веселкові фарби і пензлик, і маленькі ручки, що люблять малювати душею.
Мій дім – душа.
Душа – Вічність.
Вічність – Життя.
Життя – Любов.
Любов – Бог.
Вони всі – частина мене, вони – любов моя. Моя дорога незбагненна, бо та дорога – я. Крокують мною, всі ті, котрих люблю. Я не людина – квітка. Радість їм дарю. Бо моя доля жити, я не зав’яну, у мене є вода – стелюся килимом для них. Зникає спрага – Він – моя вода. Починаю річку, вона нестиме сміх для віруючих всіх. Відкриє плодючість доріг. Поївши пилу, вуста умиє, як схиляться усі в поклоні. Тож станьмо на коліна і помолімось Богу. Подякуймо за те, що віднайшли дорогу, яка до Нього приведе... Як воля Його, то будемо повзти. Молімось, люди Богу, аби змогли піднятись і прийти. Киньте черевики, нехай каміння ріже п’яти, і терен в тіло заліза, нечиста кров нехай сичить... Христа зуміли розіп’яти. Тож треба гідно й хрест нести. Гідність мусимо позичати, бо загубили у віках... Я стала полем квітів, аби знайшли її в моїх вінках. Не розплітайте їх, а на голови вдягайте:
Весни – Бузок,
Літа – Мак,
Осені – Хризантеми,
Зими – сніг і іній синій.
Загублюсь у волоссі заспаних доріг, йдучи до сяйва у душі...
Зморилась, сіла відпочити, та й заснула... 
Люлі-люлі...
Аби прокинутись на самоті з собою. Але не від того одинока, що сама. 
Увінчана Любов’ю, прохаю в Господа Тепла...

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст