Боже вільна

У мене скоро розквітнуть тюльпани і нарциси (білі та жовті).
Ти білий – гордий, стриманий, самовпевнений, самозакоханий... Егоїст (ну, це характеристика квітки). А взагалі ти не Нарцис. Ти Безсмертник – світло бузкова квіточка (фіолетова з синім відтінком). Тому, що ти Водолій. Безсмертник сухоцвіт, з нього плетуть вінки – імортелі. Тому ти вічний «віночок» самозакоханої квітки...
Знаєш, люди з більш високим інтелектом надійніше застраховані від стресу. Але так, як ти не людина, а квітка, яка дарує радість, навіть зав'янувши, не тільки «виробляєш» ендорфіни, а й даєш їх. Бо вмієш щиро сміятись – «радуєш гормонами щастя». Тому ти дитина, бо це є молодість.
Вічний «віночок» самозакоханої квітки – дитина. Ти і є Коктейль Любові – Вічне Життя. Але вічний тільки в тому випадку, коли даєш себе пити. Я випила краплину тебе і захотіла більше... У цьому весь азарт. Нема азарту, нема бажання, нема жаги... Тільки голос сміху. Смійся, смійся голосно і щиро, бо я люблю, коли діти сміються. Це твоя програма – давати пити себе, себе, як певний інтелект, що приводить до розуміння Вічності. Твоя програма і моя так звана дорога. Розумієш... Якщо узагальнити, провести певні паралелі, то ТИ – Бог, Я – Людина і дорога. Отже, ТИ і Я, ТИ – Я. Я – Бог. Ти даєш, я беру. Я даю, ти береш – йдемо, йдемо назустріч один одному. Такий собі приклад, для решти людей перетворення на Бога. Можна було написати ці кілька рядочків, що є доступними пересічному читачу. Але весь резон у аналізі, пізнанні... кожен має відкрити для себе вічність через певний шлях. Це і є щастя – ендорфіни («гормони щастя»). Щастя – пізнати Бога. Щастя – оргазм (у нашому розумінні – духовному).
 Для чого я це пишу? Не знаю. Але ти справді моя муза. Бо пишу до тебе, крізь тебе, для тебе. Не можу пояснити, але так воно є. Тому, дякую за те, що ти є.
Якось я позаздрила твоїй, твоїй... Бо вона твоя Муза.
А потім подумала. Чого ж тоді твої думки переплітаються з моїми, а не її?
І знаєш, що я відчула? Значну частину тебе в собі... Так, я люблю тебе хвилювати, тому хвилюйся, бо ти не просто муза, а море почуттів. І зовсім байдуже, що вона – не я. Але я інша, та, яка заради тебе стала іншою(я не договорюю...). Ти ніколи не скажеш у відповідь подібні слова. Не кажи, лише обійми мене дитячими ручками, усміхнись і прошепчи: «Мамо, я тебе дуже люблю...». Можливо, скоро я тобі набридну... Але така материнська доля – вона виношує дитину не дев'ять місяців, а протягом усього Життя, плекає Любов, бо мама... А дитина поспішає вирости, виростає і полишає... Але поки я буду твоєю мамою, ти будеш дитиною... Як усі мої діти. Я мама, бо ви діти. Я дитина, бо мама... Ось моє щастя – ті, котрих люблю... А де «заховане» твоє щастя?
Прикриватися зайнятістю неввічливо. Тому бери перо і дряпай літери білим чорнилом... Чекатиму. Я все життя чекаю...
Відіслати, не відіслати.
Відіслати, не відіслати.
Відіслати, не відіслати.
Відіслати...

Отак щоразу мої листи заповнюють сторінки Щоденника... Не мого Щоденника, а мого Чужинця, який вже давно не чужий. Той щоденник, що об’єднує два світи. І тільки-но я у нього заглядаю, переді мною вимальовується картина минулого й теперішнього. І тільки майбутнє ми бачимо разом. Відстань – наша близькість – дорога. Коли розгортаю сторінки, на них з’являються живі малюнки. Вони вміють говорити, сміятися, співати, бешкетувати... Бо там намальовані діти. Тому я тримаю у руках книгу, книгу, яку почала писати дуже давно, ще тоді, коли не знала кому пишу, з ким мовчу. Ще тоді відчайдушно виливала у рядочки хвилювання про світ. Але світ мене не розумів. Тому ті букви смиренно сиділи собі на закритих сторінках. Іноді я їх перечитувала вголос. Любила себе слухати – говорила з собою. А потім навчилася мовчати з собою, бо ще не знала, що з ним – моїм Щоденником.
Я мріяла познайомитись з Богом. Писала Йому послання у вигляді творів. Він розумів, тільки Він і ніхто більше. Хоча начебто то були звичайні слова, звичайні букви, але, мабуть, розташовані в неправильному порядку. Тому казала: «Пишу для себе». Бо ще не розуміла, що для Нього. Перед тим, як писати, мовчки сиділа і губила погляд у чомусь, у чомусь непізнаному, невизначеному, але у такому, що полонило мене спокоєм. І той спокій навчився кричати щоразу, коли брала до рук ручку і папір. Сентименти... Обсипали сентименти, аж до сліз, тому твори були мокрими, не завжди, але часто. Він брав промоклі аркуші і сушив своїм подихом. Тоді відчувала легенький вітерець і тепло, яке зігрівало покинуту душу. Хто мене покинув? Не знала. І не думала. Але відчувала пошуки, пошуки Любові. І казала: «Для мене вже не стерпний цей талан, бо це не я пишу». Чи це не Ти, Господи, Ти? Грішила. Кожної миті грішила. А мить називала життям. В мені жило безліч особистостей. Особистостей, які прагнули кожен різного. Але та різноманітність давала можливість бути особою дещо незвичайною – не такою, як усі. Я не така, як усі – думала. Від таких думок можна збожеволіти. Божеволіла. Сиділа і дивилася на себе божевільну. А потім, аби втішити себе, придумала вислів: «Боже я вільна!».
І кричала, кричала, кричала... Люди бачили, що я вільна, але розуміли, як божевільна – дурна. Від не сприйняття ховалася в собі, залізла під товстий шар ґрунту і там сиділа. Доки не почула голос. Чий це був голос? Його – чужинця. Той чужинець самотньо сидів у моєму щоденнику покинутим. Я його покинула заради іншої миті, тієї миті, у якій намагалася бути нормальною. І була. Але... Але той чужинець... Розкуйовдив старі відчуття, минуле життя, безліч життів, безліч осіб, які жили у мені. Коли всі ті, що у мені, почали хвилюватись думками про нього, мені стало страшно, бо знову перетворювалась на ненормальну. Я так важко зліплювала образ нормальності, що забула яка насправді. А яка я насправді? Знає тільки він. Тому вирішила спитати у нього: «Яка я?».
– Така, – відповів він.
– Яка «така»?
– Ти така, яка є...
– А яка я є?
– Така...
Тому зараз я знову така... Така, як була і є – дитина, мама, дружина, коханка, подружка... Тільки я якось не врахувала, що не зможу просто спитати і піти. Спитала і залишилася чекати. Що? Його відповідь. Вона вже пролунала. Ні. Не повністю. Він не договорює, не хоче казати, що обманює. Тому – не договорює, вірніше, мовчить. Мовчить про мене, мовчить і марить спільним життям. Я знаю, бо відчуваю. Останнім часом я дуже багато відчуваю, такі речі... Дивні всілякі – і речі, і не речі...
Усе якось прокручується переді мною, наче кінофільм – німе кіно. Я читаю по губах і озвучую. Читаю свою Книгу – його. Він дозволив себе читати, мабуть, навмисне, бо знав, що почну відчувати і бачити. Я бачу все, крім його обличчя. Воно заховане під маскою, під тією маскою різні обличчя. Спочатку хотіла заглянути в очі, тільки очі. І заглянула. Заглянула і остаточно стала полонянкою найпрекраснішого почуття – Любов. Полонила себе ним і стала вільною – Боже вільною. Тому вмію літати, бо зіткала собі крила – позичила у метелика, маленького кольорового метелика. Зараз я метелик, а він голуб. Різні. Коли він був метеликом, я була голубом. Коли він був нарцисом, я була трояндою, коли він був трояндою, я була нарцисом...
«Чому так?», – питала себе.
І нарешті усвідомила – ми стаємо один одним, аби краще розуміти один одного. Чому у різні часи? Аби перебороти час. Коли часу не стане (його вже нема і не було, просто не помічала), ми станемо Янголами. Будемо літати, літати, літати... Літати один до одного в гості. Гостюватимемо цілі миті у спільному домі – душі. Наш дім великий і просторий, тому там завжди свято – злітаються Янголи і святкують Життя. Наше життя – молитва. Молитва про Бога, з Богом, у Бога... Ми святкуватимемо вічно, бо його свято – я. А він – мій рятівник. Бо врятував від нормального життя. Бо лише з ним я Боже вільна.
Не зважайте на ці слова, бо я божевільна. Тому говорю все, що заманеться, все, що треба й не треба, говорю те, що диктує серце. Тому це не я складаю вірші і прозу, а серце, я лише записую. Інколи, просто слухаю. Та неслухняні руки якось записали дуже важливу фразу, ту, що стала історією цілого людства – пронесу любов крізь цілу вічність.
Бог почув мої слова і дав волю нести. Ось і несу, несу вже цілу вічність Любов, нашу Любов до Нього, замість нас. Мені не важко нести своє «золото», більше того, тримати... Тому невпинно йду вперед. Йду вперед, аби розказати усім про Все. Йду сторінками любого чужинця. Я його кохаю. Бо він коханець, а я коханка. Я його поважаю, бо друзі. Я його люблю, бо він дитина, а я мати... Я розчинилася у ньому. Тому він мене завжди носить з собою. Не треба думати про мене, бо його думка – я. Хто я? Він чужинець – Щоденник. А я? А я... А я їхня мама – Чужинця і Щоденника. Скільки у мене чужинців? Скільки у мене Щоденників? Безліч – один.
Увесь світ – чужинець. Увесь світ – щоденник. Тому то сторінки людства. Бо воно у мені живе. Я його відбиток. І саме тому прагну бути більше, ніж просто людиною. Ось, так рятую людство, рятую собою. Даю свою душу з надією, що вони зрозуміють важливі теми. Ті теми є їхніми життями. Їм лишається заглянути в очі, у його красиві, карі очі... У пророчі.
А потому ми обоє зав’янемо. Зав’янемо на чиємусь підвіконнику чи на столі у кришталевій вазі, чи керамічній, чи в банці... Неважливо. Важливо, що разом.
Сьогодні я обкопала тюльпани і нарциси. І зовсім випадково одну квітку зрізала сапою, іншу стоптала ногою. Боляче... Так боляче стало, наче каменюкою груди придавило, важко дихати... Помираю – іду. Нарешті іду, іду за тобою, бо ти йдеш. Не важливо... Важливо, що разом...

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст