Ялинковий сік

Якось ти сказав: «Ти, як Ісус Христос, любиш усе живе. Та я не розумію, що тобі з цього?».
– Нічого, – відповіла я, – крім того, що люблю любити, тож цим живу і дишу.
– Ти про свого кота говориш, як про людину. Я б його… Знаєш, викинув… Вафельки він бачте любить, і шоколад… Уявляю, що би ти сказала, коли б якусь кішку машиною випадково переїхав.
– Було б шкода.
– Шкода тих людей, яких я завтра звільню – з п’ятиста працівників двісті залишаться без роботи…
– Ну ти й порівняв. 
– Та я факт констатую. Паскудно бути керівником, коли надворі криза. 
 – У тебе криза в собі, а не надворі.
Ти подивився на мене, хотів було сказати, але промовчав. Отак у мовчанні народжується критичність про все несказане і наболіле. Людині притаманно демонструвати свою силу, бо боляче бути слабким.
– Чого такий вбитий?
– Та нє, все добре. Тільки я маю дім, але в тій розкоші нікому жити… Я маю ціле життя та, оглядаючись, бачу там зруйновану сім’ю. Страшно те, що я співучасник руйнації. А хочеться просто спокою, просто затишку, просто любові, хочеться чути сміх дитини у домі і голос коханої жінки, яка наспівує пісеньку миючи посуд…
Ти говорив швидко, намагаючись не дивитись мені в очі. Це зовсім не притаманно для твоєї особистості. Заплакав.
– Чш-ш-ш… Тихо, тихенько… Все добре. У тебе ж є я – твоя душа. Ти можеш плакати, але краще усміхнутись, так буде краще для нас обох.
– Сьогодні Вона пішла і забрала з собою мою радість – донечку. Тому я лишився наодинці з душею. Зараз ми вкриємось ковдрою, міцно притулившись один до одного… І станемо пити чай. Незважаючи на те, що на дворі морозна криза.
Бачиш, така от непомітна, буденна філософія, що душа кожної людини прагне і вміє любити, тільки от людина не завжди відкриває себе для Неї (Любові), або боїться бути ласкавою і люблячою. І це справедливо, що доля дарує мить розуміння, хай навіть і болючу. Але кожному і всім просто необхідно хоч раз побути наодинці з Собою – у кризі, аби віднайти Своє все. Так от виходить, тільки втративши починаєш по-справжньому цінувати… І тільки здатність просякнутися власним майбутнім може попередити наслідок дії і врешті-решт змінити результат життя. Навіщо створювати проблему, коли можна її уникнути.

Було жовто-жовтісінько, хоча, звичайна осінь, нічого особливого. Ти, як завжди, у своїх клопотах поцілував Її сплячу, а потім сьорбнувши з горнятка ковток чорної кави, вхопив з вішака куртку і подався до виходу. Того дня шофера не було – захворів. Тому довелося сісти за кермо. А мені – поруч, на передньому сидінні. Час від часу ти споглядав на мене, інколи щось видивлявся, а інколи дивувався, наче вперше мене бачиш. І тільки-но на твоїх вустах з’являлась усмішка і якась ще невизначена лагідність у погляді, мов навмисне дзвонив телефон. Тоді ти простягав руку до кишені чорної куртки, витягував його і розмовляв. Та дзвінки, наче хвилі річки, навалювались один на одного, заважаючи спокійно керувати автомобілем. В таких випадках ти нервував. Просто кидав телефон прямо в мої коліна, або вимикав на кілька хвилин. А вже заспокоївшись чіпляв на вухо блютуз і їхав далі, вирішуючи справи бізнесу. Спочатку мені було якось ніяково, бо відчувала себе другорядною у такій стрімкій течії вирішення буденних проблем. Потім я стала ревнувати до бізнесу, але ніколи про це не казала тобі, бо переконувала себе в доцільності твого способу життя, та правильності дій. І можливо мовчала б, якби не Вона.
Того дня було жовто-жовтісінько, ми вже годину їхали до місця призначення. Обабіч дороги бігли дерева задом наперед, тому залишалися десь там позаду, але не в минулому.
Інколи залишали за собою листкові смужки і смужечки, дуже часто малювали на асфальті дощ і шум осіннього вітру…
Ну от, приїхали. Ти завжди залишав мене чекати на Себе, просто сидіти й чекати. Я проводжала тебе поглядом до східців, що ведуть до вхідних дверей великої, красиво оздобленої будівлі і починала чекати. Самота очікування тішить мене світом назовні, бо там, за склом, відбувалось справжнє дійство. Мій погляд так звик до зміни погоди, що разом з нею змінювалась і я. Особливо полюбляла бавитися краплинами дощу з ледь чутним дзенькотом листочків, хоча вони скоріше шурхотіли про щось своє. Поруч, на клумбі, росли дві Ялинки, красувалися своїм пишним станом – кучерявими голками. Було цікаво торкнутись них. Мене мучило питання, невже така краса може бути колючою? Тому вперше за довгий час вирішила хоча б на хвилиночку вийти з машини, швиденько торкнутись Ялинок і повернутись. Ти не помітиш. Зібралася духом, відкрила дверцята, заплющивши очі, і вперше ступила ногою на землю, про яку так багато чула від тебе. Земля виявилась тверда, зовсім не схожа за дотиком на хмарину. Тому я впевнено зробила крок і навіть не провалилась у її перині. Ялинки, запримітивши мою несмілу ходу, любо посміхнулись мені, простягаючи свої руки-віти назустріч. Дивно, але я йшла мов по канату, хитаючись з боку у бік, обережно торкаючись п’яткою лівої ноги до пальців правої, злегка на них наступаючи і навпаки. Мої крила стали руками-вітрилами, народивши чарівну амплітуду від подиху вітру. Відчувала погляди перехожих людей, котрі ставали глядачами, збираючись навколо. Та це мене не бентежило, може трішки збивала з пантелику гучна музика замість співу пташок. Але вона була гарною і приємною на слух. Нарешті я дійшла. Торкнулась пальчиком до зелених голок і вмить заплакала. Та то була не мить болю, то була мить дотику до земної реальності.
– Справи стоять паскудно, буде скорочення кадрів.
– Може якось викрутимось, люди ж втратять роботу.
– М-да, бачу ти перевиснажився. Зараз ми це виправимо привітністю офіціанток у нашому улюбленому ресторані.
– Та ні, я не буду. Четвертий день поспіль – це вже занадто.
– Добре-добре…
Посміхаючись, сказав чоловік у краватці. 
– А давай не видамо впродовж кількох місяців преміальні. То люди втратять кілька сот. Але принаймні не роботу. Ну, сам розумієш, де ж люди під зиму працевлаштуються, га? Криза ж усе-таки.
– Голубчику, якщо у світі криза, то для того, аби люди її відчули. Тому звільнення.
– І через що мені їх звільняти?
– А через що-небудь. Я не знаю, такі в нас зараз розклади, тому до роботи.
На моєму пальчику виступила кров. Ялинка вмить засмутилися, тихо промовила: «Вибач». Ось так завжди буває. Завжди тоді, коли я людям подобаюсь і вони просто хочуть мене поніжити своїм поглядом, але навіщо торкатися… Коли знають, що мої ніжні листочки – це витончено підгострені голки?
– Не засмучуйся, Ялинко. А може вони не знають, що ти колюча?
– То ж бо й воно, що знають. От якби вони не боялись вколотись, то було б зовсім інакше.
– Але я не знала і не боялась.
– Та ти не відчула болю, бо дуже маленька та наївна. А твої сльози – мій сік. Він трішки липкуватий, трішки гіркуватий, проте по-справжньому Ялинковий. 
Вперше в житті скуштувавши Ялинкового соку, я відчула присмак сухості у твоєму роті. Хотіла було ще залишитися з Ялинками, та швидкою ходою по ще не забутому шляху повернулась до машини і стала, як завжди, просто слухняно чекати на тебе, милуючись світом за склом. Скрипнули дверцята і ти, вмощуючись в сидінні, якось незвично глянув на мене і промовив: «Ну, що, поїхали додому?». «Ага», – кивнула у відповідь і зраділа, що вперше за довгий час ми повернемось до Неї ще до заходу сонця. Тож цього разу обов’язково встигнемо. Та враз твою увагу привернув запах Ялинкового смаку. Ти поцілував мене в губи, облизнувся, як це зазвичай роблять коти і жбурнув мною на заднє сидіння – тепер ти покарана за непослух. Я звикла до жбурляння…
Моросив дощик. Маленькі крапельки сіялися на скло, поволі сповзали, залишаючи за собою вузенькі мокрі стежечки. А ми їхали, їхали...
Часом, трусило, часом автомобіль наче плив по чорному асфальту, а часом, летів, як літак на злетній смузі. Я непорушно сиділа й дивилася на ту дорогу, таку далеку, безмежну, що їде попереду і ні на мить не спиняється. Я – така непомітна, невиразна притаїлася сірою мишкою на задньому сидінні, і, як завжди, губилася в своєму потаємному світі, зрозумілому лише мені. Бо будинки, поля, ліси, що тікали від погляду кудись у минуле несли своєрідне бачення прихованих думок. А ті думки потонули у свідомості людинки з великим духовним простором. Та того простору не вбачав у мені ти. Я намагалася відкрити надра своїх пізнань, розказати про велич почуття, яке дедалі більше лякало мене присутністю – усвідомленням того, що таки воно є. Та ти не здогадувався ні про що, байдуже насолоджувався подорожжю, що була в твоєму житті повсякденною звичкою, а для мене кожен раз – пригодою. Пригодою, що уособлювалась двома зовсім різними світами. І ті два світи у одному просторі, паралельно розмістившись, несли певний заряд енергії, яка врешті стала нашою власною тоді, коли наші погляди зустрічались. Коли наші погляди зустрічались, я миттю ховала очі, нахиляючи голову, але відчувала, що твій погляд все ще пронизує мене, хоч і потаємно. Ти – уособлення протилежних мені принципів, моралі... Перетворювався на звичайну злегка спантеличену особу, яка губила «високу» особистість у простоті, наївності, які випромінювала я. І саме тоді твоя недосяжність зникала, переді мною з’являлась зовсім інша істота – проста, великодушна, іноді сполохана страхом перед життям. Стало лячно перед відкриттям тебе, як позитиву, бо належні кожній особі мінуси, стали якось розчинятись. З кожною хвилиною ти для мене ставав Собою без зовнішньої оболонки, прикрашеної високим місцем у суспільстві. Тож ми опинились на рівні, на рівні сполучених світів – стали просто Людиною. Ось тобі й найвище творіння. А як же теорія про те, що паралелі не перетинаються?
А ми все їхали, їхали... Аж раптом визирнуло сонечко, у променях якого моє волосся переливалось світло-каштановим сяйвом. Стало тепло. Я й надалі майже непорушно сиділа, намагаючись дивитися вперед. Але твоя рука, яку підклав під голову, не пускала крізь себе погляд. І тоді впіймала себе на думці, що погляд роздивляється саме твою руку – білесеньку, ніжну та всеодно чоловічу; волосся, що подекуди просвічувало сивину; плечі... Чогось мені захотіося торкнутися тебе. Подумки погладила смугляве обличчя, пригорнула, заглянула у великі карі очі. Там, у їх глибині загубилася, загубилася, бо вже тепер ти хотів мене шукати, як уособлення великої, щирої, безкорисливої Любові (Неї). Тоді я зрозуміла, що за тим сильним характером ховається слабка людина, людина, яка має життєві можливості, але безсильна перед єдиною істиною, яку колись відмовилася прийняти. Як зараз відмовляється зізнатись – тобі не вистачає отого самого, єдиного, справжнього...
Та раптом, твій погляд перебив мою думку і ми вперше заглянули один одному в очі. Погляд, наповнений розумінням, не давав мені втекти від тебе та я й не хотіла. Дивно, та чогось вже не зводила з тебе очей. І нарешті збагнула – тебе варто любити, любити за непізнану ще глибину.
Але як людині відкрити таке пізнання, як розповісти про оцінені якості не речовим значенням? Стати його Свідомістю.
А ми їхали, їхали... Я – така непомітна, невиразна притаїлася сірою мишкою у твоїй величезній душі. А тоді ти промовив: «Ось яка ти, моя душа».
Вона злизала ялинковий сік з твоїх губ, щойно увійшов до хати незважаючи на гіркуватий присмак і повела тебе до дитячої кімнати, в якій ще не спало маля. Ви зупинились коло ліжечка, над яким від твого дотику загомоніли кольорові дзвіночки майже дитячим сміхом. Сонце через відчинене вікно грайливо залізало в кімнату і малювало білі квіточки на рожевих стінах. Коли враз донечка заворушилась. І ти ніжно й міцно водночас обійняв рукою животик коханої Жінки. Став навколішки, підгорнув кофтину, поцілував… Приклав вухо і промовив: «Моє маленьке диво, ти справжнісіньке диво, а твоя мама просто чарівниця, просто надзвичайна, бо народить тебе».
Якщо у світі криза, то для того, аби люди її відчули. Тому звільнення. Звільнення від критичності, яка примушує людину жити без Свідомості, але не підсвідомо. Власне, це скорення самому собі. Лишається визначити, ким ти є для себе і хто для тебе є власна душа. Розуміючи, що суть чи успіх Життя у самому Житті щоразу, коли ти прокидаєшся і бачиш сонце, щоразу, коли вдихаєш кисень, щоразу, коли лягаєш гублячи погляд у небі зірок… Тоді звільнення набуває народження, символічного народження Дитини або Любові в душі. Твою радість відчувають і бачать, твою радість отримують, наче благодать, яка розливається, заповзає в усі куточки Ялинкового світу…
Мене вирядили в жінку. Тепер я справжня. Сиджу і дивлюся крізь вікно. На своєму склі вікно малює лінії від жалюзі і світ зовні здається смугастим… Хіба це дивина? Усі люди проживають життя в смужечку, інколи в смужку і дуже часто в смугу. Нічого дивного, але невже їм не набридло впродовж віків змінювати чорний колір на білий і навпаки. За іронією долі останній варіант ширший… Ось таке в мене дивне вікно.
Вулиця. Вулиця пахне пилюкою і весняним сонцем. Сонце променями заходить до моєї хати і всідається на моїх колінах. Я починаю голубити його, наспівуючи пісеньку про щастя. Коли в мить клавіші фортепіано ледь чутно зриваються звуком – таким ніжним, дивовижно чуйним тремтінням. «Це ангели грають на Божих трембітах», – хтось з вулиці промовив. Глянув той хтось у бік мого вікна й пішов.
На мене ображаються люди за те, що я запрошую до своєї хати, у якій немає дверей. Одного дня на пурпуровій стінці намалювала замок і ямку, ямку вирізала фігурним ключем, бо завжди вважала, що вони впізнають фігури, виявилося, що тільки геометричні. Довелося вилити з воску маленьку фігурку і підкинути в небо білою хмариною. Зробила так тричі. Вони назвали таке явище загадкою. Тоді вирішила показати дорогу ниткою. Взяла клубок вогню і підкинула в небо блискавкою. Вони назвали таке явище паранормальним. А потім усе, як звичайно – пішов дощ, сніг… Розвіявся вітром по землі і лишився там жити.
– Як справи, дівчинко?
– Добре.
Ти завжди мене питаєш, бо знаєш мою відповідь. І завжди захоплено дивишся на мене. Любов це гарно. А захоплення не вище Любові і не нижче, це рівно людським почуттям, які плутаються між фізичним дотиком і поцілунком душі. І якби тобі не хотілося обійняти мене чоловічими, по-справжньому сильними і спраглими відчуттів насолоди руками, не можеш… Не дозволяєш собі порушити той спокій, який простелився смужечкою між нами. Та смужечка не має забарвлення, але має смак і запах. Ти просто хочеш і мовчиш, завжди. Зажди приходиш до Себе в гості з черговою молитвою – то дякуєш за прожитий день і просиш про спокійний нічний сон, то дякуєш за сон і просиш про спокійний день. Отак зайдеш усміхаючись і одразу вітаєшся:
– Привіт.
Я зазвичай сиджу в стороні та відповідаю:
– Привіт.
– Як справи, дівчинко?
– Добре.
– :)
– :)
– А де Директор?
– У Себе.
Пронизуєш мене поглядом і заходиш – розчиняєшся в пошуках Себе. Коли ви нарешті знаходите один одного, я даю Нам кави і залишаю на одинці. А сама відчуваю рівновагу – тихий сплеск хвилі ніжить мої щоки, обсипує поцілунками справжнісіньких перлин, вони виблискують на моїх вустах вологою та насолодою, насолода солодко-терпким вином, наче піт, вкриває моє тендітне тіло, краплі спокійною течією колихають бажання і вириваються звуком глибокого дихання… І так без крапок, самі тільки коми. Кожен раз глибший і чарівніший за перший, часом здається, що вже не поверну сюди, часом не бачу зворотньої дороги сюди. І розумію – так і має бути, навіщо повертати, треба завжди йти тільки вперед. Питаю: «Як мені вийти?».
– Розслабся, – усміхаючись каже.
– Як мені вийти?
– Залишися.
– Наступного разу.
– А чому не зараз.
– Дивний ти.
– Аби повторюватись знову і знову.
Так не хочеш відпускати мою руку… Так щемно, сильно і ніжно хапаєшся долонями за моє волосся і тулиш до себе, тулиш до себе у гучному поцілунку нашого чмокання: «Пам’ятаєш?» – питаю у Себе.
– Що? Те, що ти тільки моя, так?
– Твоя. А тепер відпусти мене.
Відпускаєш. І я, розхристана до непристойності, приходжу в тяму у світі ілюзій. Той, котрий коло мене каже: «Ти задрімала, я не хотів тебе будити». «Якби ж ти знав, любий, – думаю, – якби ж ти знав… як сильно я Нас люблю».
– Ти така гарна.
– Щаслива. Жінка гарна, бо щаслива.
Відколи я стала твоєю Свідомістю, а ти розгледів у мені свою душу, з того часу мої щоки завжди палають, а легкий спомин пережитої насолоди приваблює дедалі сильніше. Ти завжди приходиш без попередження і йдеш не прощаючись – всідається за стіл у їдальні, я подаю млинці з медом на великій круглій тарілці і кажу: «Вони лікувальні». Усміхаєшся потискуючи рукою серце і кажеш: «Воно перестає боліти, коли ти мене ними годуєш». А тоді я беру один млинець, змащую медом і кладу до твого рота. Кутики твоїх губ розливаються солодом на обличчі і поволі ковтають мої маленькі пальчики. «Хочу ще, – мовиш у мовчазному пережовуванні їжі, – ти така смачна». А тоді я беру наступний млинець, змащую медом і кладу до твого рота…
Ми знову вагітні.
Телефонний дзвінок, питаєш у себе: «І хто це мене зараз тіпає?». «Алло, так їду».
Ми знову залишаємо Її саму самісіньку у стані нашої вагітності і їдемо туди. Я, як завжди, на передньому сидінні… Мушу поглинати твою злобу і потай тішити твій людський стан людяності. Ти надто знервований, коли почуваєш себе людиною. «Так не можна, – думаю я, – не можна так зухвало, так жорстоко рвати мене на шматки заради буденності». Бачиш моє страждання і продовжуєш зі словами: «Вибач, люба». Я витираю сльози з твоїх щік і починаю благати Директора, аби Він звільнив тебе від людської подоби, давши можливість прийняти образ Бога (Себе).
– Алло.
– У нас проблеми…
– Мені вже ваші проблеми, знаєш де…. Мене не цікавить, вирішуйте питання. І щоб усе було в ідеалі. Зрозуміло?
Кидаєш телефоном у мої коліна. Та він знову зривається звуком. Я беру його до рук і підкладаю до твого вуха. Та ти не хочеш слухати у нестримній їзді буденності в’їжджаєш в самісінький спокій.
Чути сирену швидкої. Вона їде швидко, але час поволі застигає і розкривається нашими гарячими обіймами перед ним – зникаємо у сяйві.
Я ще довго дивилася на метушню внизу і востаннє зійшла злизати кров.
…Так щемно, сильно і ніжно хапаєшся долонями за моє волосся і тулиш до себе, тулиш до себе у гучному поцілунку нашого чмокання:
– Пам’ятаєш?
– Що? – питаю у Нього.
– Те, що ти тільки моя.
– Твоя, я завжди була тільки твоя.
Той, котрий був поруч, залишився на дивані з кружкою гарячого чаю на самоті… Я лишився наодинці з душею. Зараз ми вкриємось ковдрою, міцно притулившись один до одного … І станемо пити чай.
– Хто ти? 
– Людина? Людина, просто людина, якій подобається бути людиною – народжуватись, вірити в долю, страждати, плакати, хворіти, ненавидіти, боротись, воювати, зрештою помирати… Але разом з тим і радіти, сміятись, бути здоровою, любити, доводити, йти до мети – жити. І це нормально, нормально у людському суспільстві, але навіщо малювати такі смуги. Бо між цим усім я забуваю про Себе – свою душу.
– Я нагадую про себе кожним стукотом серця і мовчки кричу: «Я Жінка!». Я Жінка для того, аби стати Мамою. Тоді чому ти змушуєш мене ковтати протизаплідні пігулки – страждати у своєму людському світі. Коли Директор створює нас для відчуття Благодаті. Я хочу народжувати дітей – Радість, Щастя, Любов, Добро, Ласку… Будь ласка, не змушуй мене злизувати кров, самотньо сидіти у моєму домі і дивитись на твій смугастий світ.
Одного дня на пурпуровій стіні людської мрії я намалювала замок і ямку, ямку вирізала фігурою ключика. Досить щиро усміхнутись собі у дзеркалі, один одному у вічі, як критичний стан безпорадності перед смертю зникає, на противагу абсолютному стану Любові. Коли ти вбачаєш в мені Любов, я розквітаю – тану, затікаю свідомістю у надреальний світ людського бажання та здійснення мрії. І хай це наївно, але Казка жива, коли віриш.
– Нема ніякої кризи.
– Як нема?
– Це психіка рве на голові волосся.
– Але люди її відчувають.
– Бо хочуть відчувати, бо так треба.
– Так треба?
–Але чому?
– Спитай у них.
– Відповіси чому?
– Треба ж комусь складати міфи.
– Навіщо?
– Яка ти наївна. Бо вигідно.
– Не розумію.
– Казка має байку, у якої є мораль. А міф – людська легенда про Бога.
– Кого вони кличуть іменем – Бог?
– Нікого.
– Так треба?
– Спитай у них.
– Відповіси чому?
– Ніхто – це жива сутність, яка живе вище космосу на троні.
– Ідол?
– :)
– А хто тоді Бог?
– Ти.
– Я – людина.
– І Людина також.
– Вони знають?
– Кожен знає, адже у кожного є Душа з якою можна посидіти наодинці і випити кружку гарячого чаю…
Тобі може здатися, що навколо лікарня, а на околицях двору живуть психи. Певно, що так. Думай, як хочеш. Та коли задуматись, то розумієш, що населення Землі вдвічі більше, бо поруч кожної людини живе її Свідомість, прокидається зранку і п’є чи не п’є каву, може чай, спішить на роботу… Так проходить життя у колі з шістдесяти секунд. Придивися у натовп людей, там неважко помітити мораль, яка плутається під ногами і жалібно плаче кожен раз, коли її топчуть. Хіба це не схоже на пекельні муки і стогони?
– Ей, ти чого? Що за думки такі? Ти що записуєш? Ти ж обіцяла Любові.
– Так. І я стримала свою обіцянку у краплині серед моря. Краплина – це також море, тільки маленьке. Тому привідкрий ротика і я оселюся на твоїх вустах солодким присмаком соленого почуття.
– А як же прісна?
– В тебе голова для того, аби думати, а не носити її на плечах.

І закрутилася, завертілася вихором… Інколи повільно, частіше сильно. Я ж казала, що мої герої пожирають мене. Ну ось, переді мною стоїть я. Я така маленька, така невинна. Тому, аби краще її бачити між натовпом, вирішила написати її з великої букви, ось – Я.
Олега нема. Він вже добу, як у горах. Ловить там свої радіохвилі. А мені хочеться ласки. Хочеться припасти до його поголеного обличчя, а то щетина кусається і колеться… отак бере і кусає мої щоки. Тоді вони печуть і червоніють, або спочатку червоніють, а потім печуть. Хочеться застелити вікно шторкою з місяця і зірок, приспати доню і залізти до тебе під легеньку літню ковдру. Хочеться так, аби донечка раптом не почула шурхіт за стінкою і зачиненими дверима полагодити пестощами ліжко, а то воно останнім часом у нас ламається. Хочеться викинути всі подушки і ковдру, і простирадло, і просто лежати… Уявляєш, лежу з чоловіком у ліжку і марю Тобою. Посвіжішало. Та все одно хочеться…
І тут у всій своїй чарівності, так неочікувано, вірніше несподівано приходиш Ти, даруєш мені краплину неба, на сонячній квітці, пелюстки якої гомонять полоненою літом весною. Історія повторюється – я знову Твоя.

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст