Вмирали і твердо вірили, що земля  наша відродиться в славі і вірі

Згадайте тих, що умирали та не схилили знамена. Вони  пощади не благали, вони   віддали все, що  мали щоб  воля  усміхалась нам! Героїв  знаних і незнаних, що не  зламались у борні, тих, хто з могил уже не встане, усіх  сьогодні  поіменно спом’янімо.  

1939-й…середина березня…

Празький поїзд  запізнювався на  годину. У Берліні їх уже чекали. Його доньці, яка у цю  нетривалу  поїздку  напросилася, піднесли розкішний букет жовтих троянд. З  фешенебельного готелю “Адлон”, чеський президент доктор  Еміл  Гаха з міністром  внутрішніх справ  Франтішком  Хвалковським, одразу  попрямували на зустріч з фюрером  Адольфом  Гітлером. За час, відведений для офіційної  ауденції підписали  документи  про перехід Чехії та Моравії під протекторат Німеччини. Одразу  повідомлений про це генерал  Лев  Прхала зв’язується з командуванням угорських військ  і віддає наказ:  чеським військам у Закарпатті  скласти зброю і за домовленістю з королем Карлом через  Румунію  відступити.

Регенту  Міклошу Хорті  чітко доповідають, що уже  12  дивізій стягнені  уздовж   угорського  кордону. Начальник  генерального  штабу Генріх Верт розпочинає наступ. Війська переходять кордон. По території  Підкарпатської Русі  рухаються у трьох  напрямках: від  Ужгороду до Ужоцького  перевалу;  з Мукачева в бік Сваляви; з  Берегова  на Хуст  – Рахів –  Ясіня.

Перші  запеклі бої вже ведуться на околицях сіл Фанчикове та Вербовця; на підступах   до Перечина і в Підгорянах Через Воловець і Верецьки  окупанти  рвуться до  польських  кордонів. У долині  ріки Тиси теж неспокійно. Сюди стягуються  регулярні  війська  противника. Ними  командує  полковник, барон  Унгер. Звідси й  починається  повальна  зачистка  території Закарпаття  від січовиків. У хід  пущена бронетехніка,  танки, кулемети, гармати, авіація, по кількості оборонців  значно переважаюча ворожа  армія.

15  березня. Четвер

Волею  історичної  долі  столицею  Карпатської  України   став  Хуст. У  стінах   державної  гімназії,  в  урочистій  обстановці  засідає СОЙМ. Він  проголошує   утворення  незалежної  держави  – Карпатської  України;  вибирає  її  першого президента,  отця  Августина  Волошина;  визнає  державною  –  українську мову;  затверджує  державну  символіку:  крайовий  герб –  медвідь у лівому  червоному  півколі  та  чотири  сині  і  три  жовті  смуги у правому півколі; тризуб  Володимира   Великого;  державний Гімн  “Ще не вмерла Україна”  та  державний синьо- жовтий  прапор.

Світова  преса  широко коментує хід подій, що  розгортаються зараз в  Хусті.  Вони є  проявом  високої  свідомості малого народу, який  вибрав свою долю і на подив світу   гідно творить  свою  новітню  історію. На  невеликих теренах гірських  Карпат зараз  відбуваються і проходять небувалі по величині і силі духу історичні  події.

Одночасно на Закарпатті  починається ворожа інтервенція. Щедра на поклади і багата природними  ресурсами Срібна земля  мала  для Угорщини важливе і економічне   значення. Спроби  новоствореного  уряду Августина  Волошина врегулювати цю  проблему  мирним  шляхом не вдалася. Молода держава опинилася у тісному  ворожому кільці. Її зараз  прагнуть  втопити  у власній  крові. Народ, що скуштував великого  Божого  дару  – волі, грудьми  піднявся на захист рідної  землі. Небувалий   патріотичний порив і спалах  свідомості  охопив  все  населення  краю. На  підмогу  горянам  прийшли брати з Прикарпаття, Буковини, Волині,  Наддніпрянщини, Слобожанщини…

Розгортання подальших у Хусті  подій

Найбільш  боєздатні  військові частини січовиків перебувають у казармах біля Малої  Гурки в Хусті. Всім  оборонцям зараз не вистачає  зброї, спорядження. Намір її отримати з наявних тут чеських  складів привів до непередбаченої сутички.  У  перестрілці,  що стихійно  сталася, загинуло  біля 120-ти молодих  січовиків. Тілами  вбитих устелена центральна міська площа Соколів. Лежать вони і перед адміністративним будинком влади, в  старовинній будові “Раковці”,  перед  головним  управлінням  жандармерії. Це  невиправдане  кровопролиття  у розквіті фізичних сил   відібрало  молоде  життя юного  кінооператора  Петра Лисяка. З далекої Америки, разом з батьком Калеником Лисяком,  юнак прибув  до Хусту, щоб не прогавити жодного історичного моменту і зняти цю  важливу кінохроніку  незабутніх  подій  проголошення  молодої  незалежної  держави  Карпатської  України для потомків. Втративши  сина,  згорьований цією вражаючою і надмір болючою  трагедією, батько сам, як  достовірний доказ тих  небувалих  героїчних і незабутніх  подій,  повністю змонтував зняту  камерою сина  кінохроніку  тих, хвилюючих  душу  і свідомість,    драматичних  днів…

Відстоювати  тоді  свою правду і волю,  людську честь, гідність і славу піднялися всі,  хто  тільки міг в руках своїх тримати  зброю. У  Великому  Березному,  Королеві,  Довгому, Міжгір’ї, Перечині, Іршаві, Білках, Середньому,  Тячеві, Тересві,  Хусті, Рахові,  Ясінях до  загонів  оборонців добровільно записуються бажаючі місцеві мешканці. Це вони, вчорашні  мирні  люди, витримують понад 20  важких  кровопролитних боїв і своєю відвагою, героїчною  стійкістю та незборимою  ворогом несхитністю, впишуть свою яскраву і  навіки незабутню в пам’яті  народу, сторінку проявленого  нечуваного досі, безприкладного героїзму в історії  України.

Німецький консул Гамількар Гофман проінформує Берлін, що  народ  цього  краю  виборює справедливе право і хоче  жити своїм життям…  У  Королеві над  Тисою  поручик  Свобода  зібрав  близько  500  січовиків. З них  формується ешелон. На  передову лінію оборони цього  березневого  ранку його вивозить машиніст поїзда  Карло  Моравчик. Вздовж  залізничного  насипу свої позиції  займають щойно прибулі  сюди Петро  Гафинець з  Горбків,  Михайло Козичар з Тернова. Веряцький  переїзд   захищатимуть Іван  Попович та  Йосип  Шкіряк з  Доманинців, Юрко  Пекар з Перечина. На  вогненній  гарячій  точці  завмерли  кулеметники  Федір  Волічко та  Василь  Чейпеш. Переїзд  біля  Великої  Копані  під  свій  надійний захист  взяли  29-ти  річний  поручик  Корнелій  Бабинець з десятком ополченців галичан. Співаючи марширових стрілецьких  пісень, сюди цілою  колоною щойно підійшли студенти-семінаристи з Севлюша. Організовано і дружно  до  передової  добралася  учнівська  молодь з Хуста, Мукачева, Білок, Великої  Копані  та інших  населених пунктів  краю. Вони у розпорядженні  полковника Михайла Колодзінського-Гузара, який і командує  ними.

Лінія оборони – Красне  поле

Воно розташоване на правому березі Тиси. Звідси до Хуста  рукою подати: усього  5  кілометрів. Воно  стане  легендарним і прославиться навіки відвагою і мужністю своїх   молодих  захисників й перетвориться на священне  місце для всіх закарпатців. Повністю відкрита  місцевість. Похмуро. Йде  густий дощик  із  снігом.  Холодні вітри   пронизують  усю цю рівнину. Тіло огортає  незвичний  для березневого періоду  холод… Та він не стане перешкодою  для молодих сміливців, що вже  чинять  свій  стійкий  відчайдушний опір ворожій навалі, що на них зараз суне звідусіль. Закарпатці  вперто боронять свою державу, бо прагнуть  бачити її європейською, цивілізованою не за географічним  розташуванням та  налаштуванням (центр Європи розташований біля   Ділового на Рахівщині), а за рівнем розвитку духовності, культури, здорового способу  життя, освіченості і добробуту простих людей. Прагнуть перед Богом і власною  совістю забезпечити своїй  нації  нормальні умови  життя.

Швидко і бурхливо  під Хустом зараз розгортаються  події. Початок військового вторгнення угорців змусив уряд Августина  Волошина звернутись до інших країн  по   допомогу і підтримку. Представник уряду  Карпатської  України в Празі, доктор  Вікентій   Шандор  вийшов на представництва  багатьох  дипломатичних  корпусів. Та уникаючи небажаних  конфронтацій з гітлерівською Німеччиною, вони не виявили  ніякого  інтересу до подій, що розгорталися  у наших смерекових  Карпатах. Це засвідчили і  підтвердили відчутно  пережиті події останніх днів. Німецькі  війська тріумфальною ходою увійшли в Чехію. Місце Гаха на Градчанах зайняв Гітлер. Словаччина  проголосила  свою  незалежність. Дії  Гітлера одностайно підтримують  Італія, Угорщина та Польща. Країни Малої Антанти  – Румунія і Югославія не виважені і не послідовні в своїх рішеннях і діях. Суверенна Франція і Великобританія зайняли позицію сторонніх  спостерігачів.

Гітлеру теж не потрібна  Карпатська Україна. Він  не підтримує її  незалежності. З  Берліна  приходить чітка  вказівка: не  робити опору Угорщині…  Президент Августин Волошин  своїй армії  дає чіткий наказ:  до  кінця боронити  проголошену державу від її  поневолювачів. Найважчі, найзапекліші  бої  розгортаються біля Королева, Веряці. Великої Копані, Рокосова. Сильніше чути клекіт  скорострілів. Оглушені  гарматними   залпами-пострілами, прошиті  кулеметними  чергами, розчавлені гусеницями танків,  присипані в окопах землею, поранені гранатними вибухами і осколками  розірваних  бомб, тут на  смерть стоять молоді, знесилені боєм, патріоти Срібної  землі. Їхня  витримка, стійкість, відвага і мужність вразили навіть знахабнілих  ворогів, які на  свої  багнетах несли  поневолення  народу, зневагу людської гідності українців.

Але сили  були  не рівні. В цій  кривавій завірюсі на Красному  полі гине яблуневий  цвіт  нашої  нації. Лише на переїзді Велика Копаня-Рокосово  поручик  Корнелій  Бабинець  втратив сімох  бойових  побратимів. Під шаленим натиском противника січовики вийшли  на берег Тиси. Каламутні і холодні її води  поглинули їх. Хто добрався, доплив до  протилежного  берега, потрапив до рук  румунських прикордонників. Їм не надали жодного притулку, а безжально повернули назад  передали в руки гонведів. Далі  їх  чекало  ув’язнення, непосильне  катування, нелюдські  страждання, тривалі  поневіряння…

День  поволі згасав. Котився до заходу. Вечоріло. Окупанти підійшли до моста на Ріці. Стрілянина  поволі вщухала. Гонведи зупинилися. Втомлені  напруженим днем влаштували  собі  привал.  Зранку  почалася  метушня. Пролунала команда: всім  шикуватись в  колону. Взятих у  полон  січовиків й  чудом уцілілих у цьому  жахливому  місиві, виставили  попереду  колони. Зараз  вони  увійдуть в Хуст з  непосильною  ношею:  на собі  вони донесуть важкі  дубові  бруси з розібраних  дерев’яних  мостів. Аби  цим  підкреслити звитяжність  переможців які  зараз переможним маршем  увійдуть  в столицю Карпатської  України. Колона  вирушає.  Цей хід розпочинають обезсилені  січовики, які  мають крокувати в ногу з переможцями під  непосильним на плечах  тягарем. Колона наближається, підходить до крайніх хат міста. У Хусті  незвично тихо. Навкруги  все  опустіло,  завмерло  в очікуванні  подальших  непередбачених  подій.

Головні  частини  січовиків залишають  Хуст, наспіх відступають. Покидають місто  і  керівники  уряду. Через Буштино добираються до Великого Бичкова, щоб перейти кордон  до Румунії. Але  бої ще тривають.. .Отець Августин  Волошин  заходить до місцевого храму, де,  як священик, служить свою останню Божу  службу на рідній землі. Територію від Рахова до Ясіня  ворог не може  взяти. Угорці, потай з поляками,  домовляються і ті вночі  переправляють на Самбір, Стрий, Станіслав, Делятин, Ворохту  до  Вороненки, сусіднього  села  до Ясіня  –  три  вантажних  поїзди з бойовою  технікою  та  живою силою противника  для  ведення  подальших  боїв. Тепер, уздовж Чорної  Тиси,  по  лінії  кордону до Польщі  та  Румунії угорці  розгортають  наступ  на  Кваси, Ясіня, Рахів, Усть Ріки, Богдан… У лісових хащах  безслідно  зникають  січовики. Поневолювачам їх треба викурити  звідти. Та  гуцульські юнаки  заставили тут  добре  похвилюватися  непроханих в горах зайд.

15-16  березня 1939-го року Карпатська Україна майже  повнісю вся окупована угорськими військами. Від тепер влада повністю переходить до рук військових.   Скасовується назва  краю  –  Карпатська Україна. Проголошуються  нова назва   “Карпатолійо” або  “Филдвідейк” (”Верхній  край”). На січовиків поголовно  складаються  чорні  списки. Починаються  масові арешти всіх підозрілих осіб.  З роботи  звільняються всі  ненадійні  інженери, вчителі, лікарі, службовці… Триває гоніння, переслідування, ув’язнення, відправлення в концтабори. Нелюдські муки, тортури, страждання  далі  очікують оборонців, взятих насильно у  полон. 

Жахливу  правду про ці  події, які у березневі дні віддаленого в часі 1939-го року пережили  самі закарпатці   та  їхні  бойові  побратими  із-за  Карпат, знайшли  своє  правдиве і  достовірне  відображення в книгах Петра Стерчо “Карпато-Українська  держава” (видана в Торонто в 1965-му році) , в “Щоденнику” Василя Гренджі-Донського  (у 8-му томі  його  повного зібрання творів), у книгах  Юліана Химинця  “Тернистий шлях  до  України “,  Степана Росохи “Сойм Карпатської України”,  Вікентія Шандора “Карпатська Україна в  1938-1939 роках, Спомини”, “За рідний край” Михайла  Могорити… їхні автори правдиво  відтворили  перебіг тих незабутніх драматичних подій, живими свідками яких вони були і тих часів, які породили своїх несхитних героїв. Це вони творили  свій подвиг і безсмертя і навіки увійшли у пам’ять нових поколінь, що житимуть на нашій землі.

Пам’ятаймо своїх героїв 

Із словам  “Ще  не вмерла Україна” умирали  молоді  герої. Їм не копали  могили. Їх  не  ховали з почестями. Їх лишали без  хрестів. У Великій  Копані, на старому  цвинтарі,  під  розлогою грушею розстріляли трьох молодих січовиків. Вони  навіки уособили  славу молодої  незалежної держави  Карпатської  України і  залишились  її  невідомими  оборонцями. У Рокосові  є  окрема  могила, у якій  поховані, розчавлені  танками тіла молодих героїв. 13 семінаристів з Севлюша полягли на  Красному  полі. Тут обірвалося  життя  Василя Гулянича, Михайла  Алексика,  вчителя  Івана Біловара, 19-ти річного студента  Василя  Вайди, 14-ти річного  підлітка Івана Мочарника з  Великої Копані. 13  січовиків  розстріляли  в Тячеві, при спробі  перейти  міст  до  Румунії.  273-х  оборонців  румунські  прикордонники  знову  повернули  і  передали в руки гонведів. Від  рук  злочинців з так  званої  “гвардії обідранців” у ці дні  загинули закатовані Юрко Купчик з Королева, Михайло Цанько з Сваляви, Aндрій  Риган з Дубриничів…  Поляки теж  заслали в  Закарпаття  своїх  диверсантів. Вони  просочилися  між місцевим населенням. Юнаків-галичан, які через Карпати  намагалися і хотіли  пробратися додому і  через  Колочаву на Присліп-Торун  ішли з  провідником  Миколою  Івановичем  Шимонею, поляками були  розстріляні на кордоні.  Поблизу  Солотвина  угорці  стратили взятого у полон важко пораненого полковника, керівника військового штабу “Карпатської  Січі”  Михайла  Колодзінського-Гузара. В  урочищі “Діброва” за  Хустом, у  Дубовому Гаю  місцеві люди потайки поховали  безіменних героїв.  В Оріховому Потоці в  Діброві (це назва  лісів біля Великого Бичкова )  теж поховали 32-х  січовиків. У  Воловому над вчителями Степаном Фігурою з  Дрогобича та Яковом Завальницьким з Наддніпрянщини  вчинили нечувану наругу. У  страшних муках умирали  молоді  оборонці  Красного поля.  По  4-5  юнаків  зв’язували   колючим  дротом  і, мов  снопи, кидали у холодні води Тиси. Їх юні тіла пливли за  водою, як  пересторога  нашому народу, що так буде з усіма, хто чинитиме опір новій  владі і її порядкам.

У ці  дні загинув січовик Олександр Онисько-Теринець з Боржавського. Від нелюдських  катувань у концтаборі в Криві, втратив дар мови його земляк  Юрій Костак. Своє  здоров’я  підірвали, стали пожиттєвими каліками Іван  Костак-Капітан,  Олександр  Мелеганич, Юрко Кобаль та  Іван Іванищук теж з цього  села, нелюдські  муки  обірвали життя  вчителя з Хуста  Діониза  Митровича, студента  університету,  галичанина Михайла Лютика, чотара Михайлюка-Марфієвича, січовиків Івана  Михайлюка, Петра та Павла Андрейчиків з Самбірщини, Владка  Андрушківа з  Мразинців. Вчителів Миколу Виноградського з Тур’я-Ремет, Василя  Опаленика  з  Ворочева, Василя  Галаса з  Лози, Миколи Литвицького з Сільця, Михайла Цендри  з  Руської  Долини, Андрія  Ігнатка з Малого Березного…

У  застінках Хустської в’язниці, 23-х  річний студент  Карлового  університету  в  Празі,  уродженець Хуста, пластун “Гайдамака”  Олександр  Блистів, власною кров’ю на стіні камери смертників,  написав:  “Іду на смерть за те, що  палко любив Україну”. Його  розстріляли в полі біля Стеблівки. У цьому селі  похований і спочиває в доглянутій  пластунами  могилі. У цій  же  камері  смертників  опинився і Степан  Маріконя, якого примусили язиком  злизати цей кривавий напис. Тільки з березня по грудень 1939-го з  числа оборонців  Карпатської  України на Закарпатті загинуло  4 500  січовиків. Гірко  оплакувала  смерть  улюбленого свого сина Панаса  мати Марія  Кедюлич з Перечина, Вона  добралася і віднайшла його  понівечене тіло на Красному Полі, одразу після того   нещадного бою.

Невтішні  людські хвилювання і біль та гіркота втрати довго не полишали батьків і рідних  Івана  Андрейчика в Дравцях, 19-и річного Владка Данчевського, єдиного  сина   з родини митника  в Королеві…

69  порушень елементарних  людських  прав згодом, як достовірне обвинувачення юридично обгрунтує і висуне окупантам отець Степан Пап (пластунське псевдо “Пугач”), який  разом з Йосипом  Андялом, Юлієм  Кубіні, іваном Маргітичем, Маргаритою  Бабота  та сотнями  інших закарпатців вистоять і переживуть всі  приниження, знущання, катування, очні  ставки, мордування у застінках  сумнозвісного  в народі  палацу магната Ковнера в Мукачеві. А  що чекало січовиків, що прийшли  на  підмогу  закарпатцям зі  Львівщини?! Їх  розпинали на  деревах, судили і гноїли у  в’язницях, піддавали жорстоким тортурам. Це була ціна помсти і розплата за  українську ідею.

Розкидані по світу, твої відважні діти, Верховино

Дехто з  тих, хто наважився  іти в чужі світи, вдома полишав рідних і близьких. Теплі  обійми батьків… Остання пекуча  сльоза… На  кордоні  сумно  сказане  слово: “Прощавай!” Позаду зосталася рідна Верховина. Попереду чекала  – холодна чужина. Незнайомі села і міста. Скорботна  самотність.  Життя  без  рідних  пісень. Без свіжого    верховинського  вітру. Без  п’янкого запаху  полонинських  трав і лугових  квітів. Їх не  замінили полохливі крики чайок, холодні хвилі Дунаю, гомін барвистих баварських  рівнин. Ліси і стрімкі скелясті виступи верхів Тиролю…У  серці  кожного  закарпатця гніздилася туга і біль за землею батьків. Яскравий спалах  усвідомлення, що в його жилах  тече  українська  кров. Спогад  про Красне поле неспинно розганяв її по тілі, навівав спогади про той клаптик Отцюзнини, на якім сповна проявились гордість і  слава горян, їхня  жачуча і вічна мрія про волю.

Ніхто не забутий, ніщо не забуто!

Знову  завирувало  Красне  поле.  Залопотіло  синьо-жовтими державними прапорами. Наповнилось  приємним  нестихаючим гомоном. Людською  налаштованістю  і  бажанням  вклонитиси  світлій  пам’яті її оборонців. Колись вони в такий же, як  цей похмурий березневий день  віддаленого від нас в часі  вікопомного 1939-го, тут  першими прийняли, нерівний по силі, удар  ворожої навали і стікаючи  кров’ю до кінця  стояли, боронили свою державу і омріяну свою волю.

Десятки автобусів зараз стишують тут свій хід. З  різних кінців України люди несуть  сюди барвисті букети і кошики квітів. Приїжджі гості збираються і прямують на мітинг, до  дерев’яного хреста, щоб 86-ий раз згадати  і вклонитися світлій  пам’яті  всіх  сміливців, які полягли за соборність і незалежність Карпатської України. Свою історію тоді наполегливо творив малий  народ. І  стала вона праобразом проголошеної в 1991-му  році, незалежної нашої держави України. При  приспущених  державних прапорах  замре весь натовп, коли метроном чітко  відбиватиме оголошену урочисту Хвилину  Мовчання. У  почесній  варті  стоятимуть юні пластуни, сивочолі  ветерани  і воїни  Збройних Сил України, які 12-й  рік відважно боронять наше право жити під мирним  небом, розбудовувати  наші  зруйновані  ворогом села і міста, ростити і виховувати  наших дітей і онуків  – майбутніх  спадкоємців дідівської і батьківської  слави. І  лунатиме  тут  щира  Божа  молитва. Священики  різних  релігійних конфесій  спільно   відслужать заупокійний молебень – панахиду за всіма полеглими героями. А в древній  столиці Карпатської  України  пройде  Відкритий  ХІV   фестиваль-конкурс стрілецької   пісні  “Красне  поле”, де  молодь  пройметься  перебігом героїчних подій, пережитих  нашими попередниками.  Часу  вони  не підвладні. І нікому не  стерти  слідів  цих  вікопомних  подій, які  проявили  світові жертовну синівську любов  закарпатців до  своєї Срібної  землі  і їхнє  несхитне  бажання завжди залишатись вільними людьми, її  надійними  господарями  навік .

Марія  КОНКІНА

Виноградів-Красне поле-Хуст

Використані фото з ресурсів: “Історична правда”, “Історія Пласту”, “Суспільне Ужгород”