Шануймо рідну мову: це зміцнює національну ідентичність

Ціною життів кращих ми виборюємо право говорити рідною мовою, бути українцями, визначати своє майбутнє. Українська мова – це мова наших батьків і дітей. Мова нашої Перемоги.

Валерій Залужний

Якби парадоксально і болісно це не звучало, але завдяки  жорстокій і кривавій війні почалося кардинально змінюватися відношення до України, її культури, її мови. Природно, що з війною стало реально більше української мови. Кремлівський карлик хотів денацифікації, а вийшло навпаки. Багато людей перейшло на українську, аби не асоціюватися з варварським і огидним «руським миром».

Нашу країну віками сприймали як частину імперії, крізь призму російської культури. І тут на подив світової спільноти виявилося, що Україна вже давно визволилася із імперських кігтів ідейно і ментально та взагалі є така країна на мапі світу.

Природно, що разом із інтересом до України зріс і неабиякий інтерес до української мови. Мабуть найбільше порадувало те, що в Україні нарешті майже всі почали говорити українською і навіть, ті що нею не володіли взялися за її вивчення. І не тому, що російська мова погана, але тому, що нею розмовляє підступний агресор. Жити в Україні і не знати української мови стало не модно.

Живучи вже в незалежній Україні, можна було побачити наскільки мова наших батьків зневажена, наскільки вона обмежена у вжитку. Куди не кинь оком, всюди панувала російська: кіно, радіо, телебачення, інтернет, преса, книги, освіта, наука, культура, спорт. Іронія ситуації була в тому, що всі ці роки з усіх російських пропагандистських центрів лунали слова про утиски російської.

Окрема розмова про освіту.

Держава щороку витрачала десятки мільйонів гривень на фінансування російськомовних шкіл, на друк російських підручників. А чому? Тому, що був попит: українські батьки (часто етнічні українці) намагалися віддалити своїх дітей від рідної мови і навіть соромилися вдома розмовляти нею. Дійшли до того, що українські форми імен, наприклад Кирило, Микита, Христина міняли на Кіріл, Нікіта, Крістіна. З цим я зустрівся вивчаючи метричні церковні книги.

Про що це свідчить? Про ментальну хворобу більшої частини українського суспільства, я б навіть казав психічну травму, спричинену тривалим колоніальним гнітом у минулому, травму, що передавалася, на жаль, на генетичному рівні наступним поколінням. Чим же віддячила Росія за щиру любов до неї, за вірність її культурі? Загарбанням території, снарядами, ракетами, руйнуваннями, насильством, смертю й кров’ю.

Що спонукало мене взятися за перо? Те що позитивні зміни у відношенні до рідної мови почали чахнути, а деякі агенти «руського мира» піднімати голову, вимагаючи дати російській мові статус державної. На третьому році війни це намагався зробити у Верховній Раді одіозний народний депутат Бойко, який безбоязно озвучує кремлівські  наративи. Вже після цього з різних міст України приходять тривожні сигнали про відкрите переслідування носіїв української мови.

Щоб по-справжньому відкрити для себе українську треба поглянути на неї комплексно. Не буду лукавити, для мене, що не маю філологічної освіти виявилося, що зробити майже неможливо, бо треба пройти шлях від окремих звуків, морфем, слів, фраз до цілісних текстів, ретельно дослідити історію української мови разом з історією народу, її контакти з мовами сусідів, діалектні різновиди.

Тому я б хотів поділитися, як я особисто відкрив для себе українську мову.

Буду відвертим – основний курс української мови, як і більшість із нас я отримав у шкільних стінах. Адже в дитинстві ми говорили на місцевому діалекті, що дещо відрізняється від сучасної української.  Спочатку про уроки української мови. Чого гріха таїти, уроки мови завжди поступалися таким як природознавство або географія чи історія. Можливо, тому українська мова не цікава саме по собі? Зовсім ні. Просто на заняттях із мови подають суто граматичні теми, нудні і сухі за своїм змістом. Сіра теорія і практика виконання стандартних вправ і завдань – ось переважно вся мовна освіта у школі. Не беруся судити за сучасний її стан, бо в наступному році буде 60 років, як я отримав атестат зрілості. До речі, цим недоліком страждає і методика навчання іноземної мови. Я сім років студіював французьку мову у школі, знав граматику, але не зміг би спілкуватися з іноземцем. Уже в зрілому віці я прийшов до висновку, що в Союзі так складали програми з іноземних мов, щоб хтось із учнів, не дай Боже зміг контактувати з чужинцями. Дивлячись на сучасних випускників, бачу в них набагато готових людей до комунікацій, особливо на англійській мові.

Зрештою ми, учні, здобували формальні знання, яких недостатньо, щоб пізнати українську мову, осягнути її велич.

Після школи, навчаючись у Львівській політехніці, в якій на той час на більшості кафедр і факультетів йшла боротьба за українізацію в технічних вузах, я поповнив свої знання мови особливо в галузі техніки. Але, очевидно, що і цієї обізнаності було мало, щоб відчути в собі істинну любов до мови. Ні служба в Радянській Армії, ні робота в кінофікації не додали нічого нового.

А тепер я хочу зробити маленький відступ про наш місцевий діалект.

Його називають русинським, яким дуже часто спекулюють, вводячи в оману корінних жителів. Сьогодні в більшості з них утверджується думка, що ніякі ми не українці, а русини. Тому вважаю за доцільне більш широко розглянути феномен русинства. Основна тема суперечки між прихильниками «русинізму» і їхніми опонентами чи є «русин» субетносом українського народу, чи окремим народом?

Звичайно це питання потрібно розглядати комплексно, але найкращим маркером для виявлення істини залишається мова жителів Закарпаття. Яка вона? Спілкуються вони між собою «старинною» мовою – «руською бисідою» або руською (саме так, з одним «с»). в чому наша особливість – ми розуміємо і українців, і росіян, і мови інших слов’ян, але росіяни і деяка частина українців не хочуть нас зрозуміти. Як писав один дослідник «Східні і західні вимови з багатьма церковнослов’янськими термінами і діалектичними словами, унікальними для карпатських русинів, являються тим, що відрізняє їхню мову від східних слов’янських мов.

Дійсно, Закарпаття перебуваючи в ізоляції до України, сприяло тому, щоб мова, якою користувалися його корінні жителі була від’єднана від тих мовних процесів, що відбувалися в материнській Україні, і ніби законсервувалася з використанням чисельних старовинних слів. Звичайно, ця думка потребує доказів. Коли я в чомусь сумніваюся, зазвичай звертаюся до солідних енциклопедій, серед яких найбільш авторитетнішою в світі є «Британіка». Так, от її автори вважають русинів субетносом українців, а їх мову західним діалектом української мови, а етнонім «русин» – застарілою назвою українців. (Для довідки: «субетнос – народність або етнографічна група всередині народу; «етнонім» – назва племен, народностей, народів).

Ще один маловідомий факт, після приєднання нашого краю до Чехословаччини у 1919 році, президент Т. Масарик дав завдання Академії Наук Чехії вияснити до якої мови відноситься «бисіда» русинів Підкарпатської Русі. Через певний час чеські….славісти винесли свій вердикт: «Мова підкарпатських русинів являється одним із діалектів малоросійської (тобто української мови). Проти такого висновку важко щось протиставити, хоч росіяни зараз вперто мусують твердження, що русини окремий четвертий народ східних слов’ян. Хотів би я почути їх відповідь на запитання «Тоді чому ви так несамовито заперечували русинів, як окремий народ, чому про це не можна було згадувати в 1944-1991 роках? Чому так різко змінилася їхня думка?

Тепер повернемося до мого відношення до української мови.

Вважаю, що по-справжньому полюбив і опанував українську мову , як це не парадоксально під час роботи в апараті Виноградівського райкому партії (1978-1988). Хочу особливо підкреслити, що доля української мови не була легкою, навіть коли наш край увійшов до складу Союзу. Якщо під час угорського панування мадяризація велася брутальними методами, то в радянський час боротьба з мовою ставала більш витонченою, закамуфльованою, хоч іноді партійні органи вдавалися і до прямих погроз. 

У листопаді 1944 року лідер комуністів і одночасно голова Ради Міністрів УРСР Микита Хрущов в одному із своїх виступів оголосив війну українському «мовному націоналізму», вважаючи ворогами всіх «хто не любить російської мови», звичайно це взяли до уваги, бо такою була система. У 1946 році набув чинності «вдосконалений» український правопис. Передмова до нього вказує, що на меті – забезпечення єдності з правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо російського».

Після смерті Сталіна в Україні спостерігається посилення руху на захист української мовою. Але ще в Хрущовську добу партійні ідеологи, підкреслюючи необхідність «розквіту» націй, водночас обстоювали тезу про їхнє злиття в єдину національністю єдиною історичною буде оголошено радянський народ.

Реальне становище мов, у т.ч. і української, не надто узгоджувалося з декларованим «розквітом» націй. Реформа освіти, проведена в 1958 році, ввела в законодавство положення про вільний вибір мови навчання і вільний вибір вивчення другої мови у російських школах, що закріпило панівне становище російської мови в системі шкільної освіти. У 1960 році виходить ще одне видання «Українського правопису». Спричинене воно тим, що у 1956 році видано «Правила русской орфографии и пунктуации». Знову належало наблизити російську та українську мови.

В цей час із московського центру надходить вказівка про поширення нової тези, згідно з якою функції російської мови в СРСР уже є роллю засобу міжнаціонального спілкування, вона проголошується другою рідною мовою неросійських народів СРСР.

Спершу ця теза поширювалася в літературі та публіцистиці, а в 1961 році її канонізував М. Хрущов, увівши її в текст своєї доповіді на ХХІІ з’їзді КПРС.

На початку 1960-их років у системі Академії Наук СРСР було створено Наукову раду з проблем «закономірності розвитку національних мов у зв’язку з розвитком соціалістичних націй». Як засвідчує текст Програми, головним завданням ради було створення бази для форсованої русифікації республік. Після загальної фрази про повне рівноправ’я всіх народів і мов у СРСР у Програмі далі доводилося, що насправді рівноправ’я не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні, оскільки «сфери їх подальшого функціонування далеко не однакові». На цій основі мови СРСР розподілилися на перспективні і неперспективні. До перспективних було зараховано, крім, звичайно «великої російської мови», вірменську, грузинську, латиську, литовську, естонську мови. Решта мов потрапили в розряд неперспективних. Таким чином українська і білоруська мови, а також азербайджанська і мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних. А для близькоспоріднених мов, тобто української і білоруської було сплановано завершальний етап влиття у «велику російську мову».

Новий етап наступу на українську мову спостерігається з приходом у травні 1972 року В. Щербицького. Про його нелюбов до української мови свідчить і те, що у своїх численних статтях, книжках і виступах він завжди уникав вживати вислів «український народ», використовуючи «народ України» та українську мову підкреслено ігнорував, що вкрай негативно впливало не тільки на мовну ситуацію, а й на національну політику в цілому в УРСР.

У червні 1978 року ЦК КПРС прийняв постанову «Про подальше вдосконалення вивчення російської мови в союзних республіках». Вона стала плацдармом наступу на національні школи. Його посилила Всесоюзна науково-практична конференція на тему «Російська мова – мова дружби і співробітництва народів СРСР» (Ташкент, 22-24 травня 1979 року). рекомендації конференції були обов’язковими для виконання в системі народної освіти та культури. Згідно з ними запроваджувалося тотальне, розпочинаючи з дитячих дошкільних закладів, вивчення російської мови. Викладачів, які заохочували її вивчення пропагували, нагороджували як вчителів-новаторів. Розгортали випуск якісної навчальної літератури російською мовою. Розширювалася перепідготовка викладачів для всіх форм і типів навчання. Учителі російської мови отримували заробітну плату на 20 відсотків більшу ніж інші мовники.

Мовна політика, що проводилася в УРСР у 1970-1980 роках була спрямована не тільки на обмеження сфери використання української, а й на руйнацію її основ. Далекосяжною метою такої політики було зведення української мови до стану говірки російської.

А як у нас у Виноградові?

Коли мені довелося саме в цей час працювати в апараті райкому партії? Дуже багато залежало від осіб, які очолювали район, звичайно, це перший секретар райкому партії. У згадуваний період  ними були Василь Єгорович Любченко та Платон Григорович Левчук. Вони запам’яталися тим, що в ті часи не побоялися офіційно використовувати рідну мову у веденні діловодства в щоденній роботі.

На жаль, мені не довелося працювати з В.Є.Любченком, але його пам’ятають як тонкого знавця української мови, її тонкощів і нюансів. Він сам писав і правив свої доповіді та виступи, статті і вчив апаратних працівників. Мені особисто пощастило в цьому плані, бо я працював під керівництвом П. Г. Левчука. Його, аж ніяк не можна було назвати націоналістом, але в питаннях української мови він був непримиренним – усе діловодство в райкомі партії і в райвиконкомі велося виключно українською. Пам’ятаю, як негативно ставився до тих, хто пробував написати щось російською, вимагав негайного перекладу. Тому в ті важкі часи для української мови, намагання русифікації дещо притуплювалися і скажу чесно, що всі відповідальні працівники завжди, як правило, беруть приклад з першого керівника, це дало свої позитивні результати.

Згадую, ще одну парадоксальну ситуацію з українською мовою під час моєї попередньої роботи в юності у кінофікації. В той час в Україні були дві кіностудії – в Києві і Одесі. На них знімали немало кінофільмів – але всі на російській мові, хоч би і на українську тематику. Я пам’ятаю лише один фільм на українській мові – «Пропала грамота» (1982 р.) і він був знятий з ініціативи тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України П. Ю.Шелеста. можливо, були й інші кінострічки, але не в період моєї роботи в системі кінофікації. До речі, це був пригодницький фільм, який полюбився глядачам, режисера Бориса Іллєнка, зараз він займає 12-те місце серед фільмів українського кіно, звичайно серед них не більше 20 на українській мові.

Про те всі кінофільми, які Радянський Союз закуповував в Угорщині після дубляжу у нашому регіоні в угорськомовних населених пунктах демонструвалися оригінали на угорській мові. За час моєї роботи таких фільмів було сім.

А знаєте, в чому, ще відхилення від здорового глузду в УРСР? Справа в тому, що в республіці українська мова не мала статусу державної. І лише у 1988 році розгорнулася широка дискусія з приводу надання українській мові цього статусу. 29 вересня 1989 року Пленум ЦК КПУ звільнив В. Щербицького. Рівно за місяць Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР» у цьому документі підкреслювалось, що в УРСР українській мові забезпечується статус державної мови. Але разом з тим, закон підтверджував статус державної і російській мові.

Йде 34 рік нашої незалежності

І четвертий рік повномасштабної війни з Росією. І на закінчення хочу підкреслити роль мов у цій жорстокій, виснажливій і кривавій війні.

У війні, що веде четвертий рік Росія проти України потужною зброєю залишається російська мова. Збереження російськомовних середовищ в Україні належить до стратегічних завдань Росії.

Тому закономірно, що інтеграційним планам Кремля найбільше заважає українська мова, розширення сфер її вживання, що зміцнює національну ідентичність українського народу. Звідси можемо зробити висновок, що українська мова – головний ворог Росії.

Тому ми, особливо в тилу, повинні всіляко підтримувати, плекати, розвивати і всі без винятку шанувати рідну мову.

Іван Біланчук,

краєзнавець