Василь Густі: Світанок у День Анни

Земля це бачила, пережила не раз.  У осені свій розмірений шлях і крок. У барвистім розмаї вона нечутно відходить за відроги Чорної гори. Уступає місце завершальному місяцю року грудню. Це особливий місяць. Кожний день його наповнений чимось незбагненним, невловимим, магічним і загадковим.

Починається святковий клопіт, бажання походити по крамничках, вивчити асортимент і відібрати дивовижні сувеніри, подарунки, приємні дрібнички близьким, друзям, рідним. Рекламні вогні, біжучі строки, припараджені вітрини, мигаючі гірлянди так і ваблять на ялинкові ярмарки і дорослих і малих. Попереду низка колоритних, неповторних і дивовижних свят: Андрія, Сави і Варвари, коли молодь збереться на вечорниці, аби погадати на долю, на свого судженого-ряженого. Дітвора чекає свято казкового Миколая. А там – 22 грудня – найдовша у році ніч…

Розчиняється сіра буденність. На очах  переростає у фантастичну феєрію зелених пахучих гілок ялини, її живиці- смоли, того заворожуючого і щасливого блиску очей, які сприймають ці неповторні миттєвості, враження, емоції, передсвяткові настрої. Напевне, тому такою зараз доречною  є нова збірка поезії нашого земляка, майстерного автора прозорої лірики поета Василя Густі «Світанок у День Анни». Вийшла на Грушевій вулиці, 6, у видавництві Ольги ЛОРЕ в Ужгороді у серпні 2016-го. Її наклад 500 примірників. Обсяг 130 сторінок. У передмові –  слова щирої подяки. Їх автор виразив сім’ї Іванчо (в цій родині у великій пошані завжди були книга, мистецтво, знання).

Почалося все з кінця 60-х минулого століття. Біля стін теперішнього хімічного факультету в Ужгороді щотижня збиралася студентська молодь. На відкритій сцені звітували молоді літератори. Виходили по черзі, читали свої нові поезії троє Василів Вароді, Ігнат, Вовчок, Петро Скунць, Анатолій Драгомирецький, Людмила Кудрявська, Володимир Фединишинець… Приходив сюди і тодішній лідер молоді Закарпаття Іван Іванчо. Згодом йому прийшлося працювати на різних рівнях високої влади: в обласній раді, на дипломатичній службі, народним депутатом України. Однак бажання підтримувати молодих талановитих земляків Василя Густі, Миколу Матолу, Володимира Матієва, Христину Кириту… ніколи не полишали його. Це захоплення творчістю молодих згодом успадкував  син Олексій Іванчо – теперішній керівник товариства «Термальні води «Косино»». Він теж прилучився до шанувальників і прихильників художнього слова. За підтримки цієї родини до читачів дійшла і ця збірочка «Світанок у День Анни» Василя Густі. В наш суворий, тривожний і кривавий час так потрібна чиста поезія, що несе сплеск чуттєвості і невисловленої ніжності до людей. Аби не очерствіти душею, не обрости байдужістю, не заглушити в собі затамовану і до кінця невимовлену, невимолену, невикричану в стражданнях, поневіряннях, безнадії і болю… любов. Аби збагнути душу  і світ поезії Василя Густі, оцінити час в якому живе і творить як автор десятка поетичних збірок, книжок прози, п’єс, численних статтей…

Цікаву думку висловила член Національної спілки письменників України Мар’яна Нейметі. У ракурсі «Літа… мої літусі» вона наголосила, що Бог сподобив нам стрічу з вами читачами, бо спільно ми  сильні як земля зерном.

На початку збірки як молитву автор виносить вірша «Отче наш! Незримий, але сущий…». Перший розділ «Крило весни і осені крило» вдало підсилили вірші «Спомин про першу поїздку із батьком в Ужгород», «Ода улюбленій люльці», «Над плащаницею у Великодню п’ятницю», «Кого я знав, кого люблю», «Поети». З хвилюванням перечитуються вірші «Пам’яті Василя Вовчка», «Івану Ірлявському», поету, патріоту, людині, що навіки залишилася чистою серцем. Дуже доречними є поезії «Світанок у День Анни», «Лукавий пастир», «Нарцисове поле»… Гарно підібрані вірші у розділі «Вустами березня». Читач зверне увагу на римовані рядки «Ти мене питаєш – як живу?», «Нарешті свята дочекались»… «Якби ти знала, як спішу», «Облиш тривоги і печалі», «Крізь часу товщ, крізь твердь земну», «Легше все в житті здолати». Як узагальненням стають слова «Рабом неминучості щоби не стати, не даймо коханню поволі згасати» – таку головну думку винесе читач з цього розділу.

Примруженим оком дивиться автор  на третій розділ «Із партитури вересня». Щемно в серці одізвуться вірші «Струн Бескидів осені смичок доторкнувся», «Багряні рефрени», «Поїзд відправляється, будьте обережні!». У збентеженім літом тілі природи поволі все згасає. Змінюється відчуття. Світ і Всесвіт сприймається нами  як вперше. Розважливо, суворо і неспішно Всевишній вершить суд  над праведним і грішним, аби прорости стеблиною краси і радістю відлунити для тих, хто себе зараз почуває нещасливим.

Четвертий розділ носить назву «Капіляри доби». В нім автор запропонував читачу роздуми про Слово. Це не просто літери й звуки, а частина єства – людської душі, серця, мозку.  Лише з повеління Небесної сили воно виринає, вибухає, розбруньковується своєю ніжністю або затужить відчаєм, заб’ється в риданнях саме у найважливішому рядку, у найпотрібніший час… Цікаво автор розгортає продовження роздумів у поезії «Мефістофель ХХІ», що сіє страх, сходинки, старість… Наче зала чекання на вокзалі. Тут кожний пасажир чекає на свій потяг. Кожен зі своїм багажем: у когось клунок простенький, у когось – згорток маленький. У декого валіза коштовна. А дехто – просто так голіруч, бо кожному життя дає своє. То різне – коли пташка співає на дереві і коли вона співає лише для цього дерева. І тішиться, що кожний листочок радіє її голосному співу… Дуже цікаві спостереження автора і про колообіг любові (погляд, дотик, емоції, обійми і поцілунки, почуття, пристрасть, кохання – злет, який з часом переходить у спад, згасання почуттів, замороження і нарешті повне відмирання). Завершується літературно-художнє видання поезії «Світанок у День Анни» п’ятим розділом «Чотитирилиста команичка». В якій читача чекає 74 опрісники (виособлена чотирирядкова мудрість, зібрана із власного досвіду та спостережень Василя Петровича).

…Ніщо не замінить автору живого спілкування з людьми. Тому частенько з Ужгороду вибирається на периферію. Інколи завертає до рідного Королева аби вклонитися могилам батьків, вчителів та однокласників, що вже відійшли у вічність. Любить рідні місця. Залізничний перон вузлової станції нагадує про незабутню юність. Звідси вирушав у самостійне життя і сюди кожен раз повертався аби прозвітувати перед земляками. У гурті людей комусь скромно простягав руку для знайомства: – Василь Густі. Худорлявий, середнього зросту. З густою сивою чуприною, пронизливими наскрізь співбесідника очима, козацькими вусами на лиці та люлькою. Любить нею попихкувати, затягуватися сизим димком. Особливо тоді, коли час від часу до нього приходять, насідають на свідомість думки. Визрівають бажання побути на самоті.

За його плечима – 66 прожитих років. У житті досяг майже усього, до чого так наполегливо поривався, простував. Голова Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України, лауреат Всеукраїнської імені Зореслава, обласних премій імені Дмитра Вакарова та Федора Потушняка, високої журналістської відзнаки імені Михайла Бабидорича. Торік йому присвоєний Почесний знак «За розвиток Закарпаття». Невгамовна чоловіча його натура не зупиняється на досягнутім. І далі  шукає незнаних досі справ і виходів із сірих буднів. Так  появляються нові його вірші, книжки. Серед них і ця  остання із загадковим годинниковим циферблатом, що має багатообіцяючу назву «Світанок у День Анни».

Марія Конкіна

Земля це бачила, пережила не раз.  У осені свій розмірений шлях і крок. У барвистім розмаї вона нечутно відходить за відроги Чорної гори. Уступає місце завершальному місяцю року грудню. Це особливий місяць. Кожний день його наповнений чимось незбагненним, невловимим, магічним і загадковим.

Починається святковий клопіт, бажання походити по крамничках, вивчити асортимент і відібрати дивовижні сувеніри, подарунки, приємні дрібнички близьким, друзям, рідним. Рекламні вогні, біжучі строки, припараджені вітрини, мигаючі гірлянди так і ваблять на ялинкові ярмарки і дорослих і малих. Попереду низка колоритних, неповторних і дивовижних свят: Андрія, Сави і Варвари, коли молодь збереться на вечорниці, аби погадати на долю, на свого судженого-ряженого. Дітвора чекає свято казкового Миколая. А там – 22 грудня – найдовша у році ніч…

Розчиняється сіра буденність. На очах  переростає у фантастичну феєрію зелених пахучих гілок ялини, її живиці- смоли, того заворожуючого і щасливого блиску очей, які сприймають ці неповторні миттєвості, враження, емоції, передсвяткові настрої. Напевне, тому такою зараз доречною  є нова збірка поезії нашого земляка, майстерного автора прозорої лірики поета Василя Густі «Світанок у День Анни». Вийшла на Грушевій вулиці, 6, у видавництві Ольги ЛОРЕ в Ужгороді у серпні 2016-го. Її наклад 500 примірників. Обсяг 130 сторінок. У передмові –  слова щирої подяки. Їх автор виразив сім’ї Іванчо (в цій родині у великій пошані завжди були книга, мистецтво, знання).

Почалося все з кінця 60-х минулого століття. Біля стін теперішнього хімічного факультету в Ужгороді щотижня збиралася студентська молодь. На відкритій сцені звітували молоді літератори. Виходили по черзі, читали свої нові поезії троє Василів Вароді, Ігнат, Вовчок, Петро Скунць, Анатолій Драгомирецький, Людмила Кудрявська, Володимир Фединишинець… Приходив сюди і тодішній лідер молоді Закарпаття Іван Іванчо. Згодом йому прийшлося працювати на різних рівнях високої влади: в обласній раді, на дипломатичній службі, народним депутатом України. Однак бажання підтримувати молодих талановитих земляків Василя Густі, Миколу Матолу, Володимира Матієва, Христину Кириту… ніколи не полишали його. Це захоплення творчістю молодих згодом успадкував  син Олексій Іванчо – теперішній керівник товариства «Термальні води «Косино»». Він теж прилучився до шанувальників і прихильників художнього слова. За підтримки цієї родини до читачів дійшла і ця збірочка «Світанок у День Анни» Василя Густі. В наш суворий, тривожний і кривавий час так потрібна чиста поезія, що несе сплеск чуттєвості і невисловленої ніжності до людей. Аби не очерствіти душею, не обрости байдужістю, не заглушити в собі затамовану і до кінця невимовлену, невимолену, невикричану в стражданнях, поневіряннях, безнадії і болю… любов. Аби збагнути душу  і світ поезії Василя Густі, оцінити час в якому живе і творить як автор десятка поетичних збірок, книжок прози, п’єс, численних статтей…

Цікаву думку висловила член Національної спілки письменників України Мар’яна Нейметі. У ракурсі «Літа… мої літусі» вона наголосила, що Бог сподобив нам стрічу з вами читачами, бо спільно ми  сильні як земля зерном.

На початку збірки як молитву автор виносить вірша «Отче наш! Незримий, але сущий…». Перший розділ «Крило весни і осені крило» вдало підсилили вірші «Спомин про першу поїздку із батьком в Ужгород», «Ода улюбленій люльці», «Над плащаницею у Великодню п’ятницю», «Кого я знав, кого люблю», «Поети». З хвилюванням перечитуються вірші «Пам’яті Василя Вовчка», «Івану Ірлявському», поету, патріоту, людині, що навіки залишилася чистою серцем. Дуже доречними є поезії «Світанок у День Анни», «Лукавий пастир», «Нарцисове поле»… Гарно підібрані вірші у розділі «Вустами березня». Читач зверне увагу на римовані рядки «Ти мене питаєш – як живу?», «Нарешті свята дочекались»… «Якби ти знала, як спішу», «Облиш тривоги і печалі», «Крізь часу товщ, крізь твердь земну», «Легше все в житті здолати». Як узагальненням стають слова «Рабом неминучості щоби не стати, не даймо коханню поволі згасати» – таку головну думку винесе читач з цього розділу.

Примруженим оком дивиться автор  на третій розділ «Із партитури вересня». Щемно в серці одізвуться вірші «Струн Бескидів осені смичок доторкнувся», «Багряні рефрени», «Поїзд відправляється, будьте обережні!». У збентеженім літом тілі природи поволі все згасає. Змінюється відчуття. Світ і Всесвіт сприймається нами  як вперше. Розважливо, суворо і неспішно Всевишній вершить суд  над праведним і грішним, аби прорости стеблиною краси і радістю відлунити для тих, хто себе зараз почуває нещасливим.

Четвертий розділ носить назву «Капіляри доби». В нім автор запропонував читачу роздуми про Слово. Це не просто літери й звуки, а частина єства – людської душі, серця, мозку.  Лише з повеління Небесної сили воно виринає, вибухає, розбруньковується своєю ніжністю або затужить відчаєм, заб’ється в риданнях саме у найважливішому рядку, у найпотрібніший час… Цікаво автор розгортає продовження роздумів у поезії «Мефістофель ХХІ», що сіє страх, сходинки, старість… Наче зала чекання на вокзалі. Тут кожний пасажир чекає на свій потяг. Кожен зі своїм багажем: у когось клунок простенький, у когось – згорток маленький. У декого валіза коштовна. А дехто – просто так голіруч, бо кожному життя дає своє. То різне – коли пташка співає на дереві і коли вона співає лише для цього дерева. І тішиться, що кожний листочок радіє її голосному співу… Дуже цікаві спостереження автора і про колообіг любові (погляд, дотик, емоції, обійми і поцілунки, почуття, пристрасть, кохання – злет, який з часом переходить у спад, згасання почуттів, замороження і нарешті повне відмирання). Завершується літературно-художнє видання поезії «Світанок у День Анни» п’ятим розділом «Чотитирилиста команичка». В якій читача чекає 74 опрісники (виособлена чотирирядкова мудрість, зібрана із власного досвіду та спостережень Василя Петровича).

…Ніщо не замінить автору живого спілкування з людьми. Тому частенько з Ужгороду вибирається на периферію. Інколи завертає до рідного Королева аби вклонитися могилам батьків, вчителів та однокласників, що вже відійшли у вічність. Любить рідні місця. Залізничний перон вузлової станції нагадує про незабутню юність. Звідси вирушав у самостійне життя і сюди кожен раз повертався аби прозвітувати перед земляками. У гурті людей комусь скромно простягав руку для знайомства: – Василь Густі. Худорлявий, середнього зросту. З густою сивою чуприною, пронизливими наскрізь співбесідника очима, козацькими вусами на лиці та люлькою. Любить нею попихкувати, затягуватися сизим димком. Особливо тоді, коли час від часу до нього приходять, насідають на свідомість думки. Визрівають бажання побути на самоті.

За його плечима – 66 прожитих років. У житті досяг майже усього, до чого так наполегливо поривався, простував. Голова Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України, лауреат Всеукраїнської імені Зореслава, обласних премій імені Дмитра Вакарова та Федора Потушняка, високої журналістської відзнаки імені Михайла Бабидорича. Торік йому присвоєний Почесний знак «За розвиток Закарпаття». Невгамовна чоловіча його натура не зупиняється на досягнутім. І далі  шукає незнаних досі справ і виходів із сірих буднів. Так  появляються нові його вірші, книжки. Серед них і ця  остання із загадковим годинниковим циферблатом, що має багатообіцяючу назву «Світанок у День Анни».

Марія Конкіна