Важливо завжди залишатися людиною

У місто приїхав по справах. Стояв у гурті людей на переході. Чекав, поки на світлофорі спалахне зелене світло. Прагнув опинитися швидше  на другому боці, вчасно перейти заводнену потоком легковиків вулицю. Нарешті це сталося. Від неочікуваної зустрічі розгубився.

«Через тиждень вийде третя моя книга «Мама казали правду» –  сповістив. – Буду радий її вам подарувати». На цім ми і розминулися. Слова свого стримав. І ось тримаю в руках його нове видання. Титульна обкладинка коричневого забарвлення. На ній фотографія двійка діточок ромського походження – старша сестричка Альбінка та молодший братик Бурчик. Діти уважно вдивляються у  фотооб’єктив, наче там бачать світ, в якому їм доведеться жити.

…Тоді малий Бурчик частенько хворів. Лежав у лікарні. Дитячий педіатр Софія Медлер першою звернула увагу на малого. Говорив хлопчик не виразно, однак гарно писав і малював.

– У вашого  малого сина є задатки образного мислення, – сказала вона матері. Ці її слова виявилися пророчими. А ще Бурчику запам`яталася завідуюча інфекційним відділенням Магдалина Ромачевська. На прийоми до неї завжди йшов охоче. Жінка у білому халаті вміла розговорити малюка, зацікавити, гарною дитячою книжкою чи вчасно поданою м`якою іграшкою. Ця довіра додавала хлопчикові впевненості і десь зникав та забувався страх. Його вже не лякали ні гіркі ліки, ні уколи, ні крапельниці, під якими  годинами мав  лежати…

– Нове 164-х сторінкове видання молодого ромського письменника Миколи Бурмек-Дюрі «Мама казали правду» – це 34 поданих коротких оповідань, етюдів, вибрані записки щоденника дідуся. Вони проливають світло на життя ромів у сучасному українському загальному суспільстві. У своїй передмові Євгенія Навроцька, яка роками плідно працювала з Мирославом Горватом на обласному телеканалі «Тиса», приймала активну участь у підготовці передач «Романо джівіпен» для ромської спільноти Закарпаття пише, що у людей й досі побутує цікаве прислів`я « Ви дивитись на нас, але нас не бачите».

Справді, на теренах Срібної землі проживають роми трьох мовних, географічних і етнічних груп: словацькі – славляться ковальським ремеслом; угорські – запальними танцями, піснями, грою на музичних інструментах. Вони радо звеселяють люд на весіллях, сімейних урочистостях, традиційних святах, граючи улюблених в народі мелодій. Румунські – своїми ливарними здібностями. Вони виробляють дивовижні ворота, ковані на колодязі вироби, архітектурні декоративні елементи. Їхні вироби слугують обличчям дому кожного господаря тих сіл, де переважно проживають румуни. Однак, попри всі відмінності у ромів є спільне: своя духовність, культура, мова, традиції і звичаї, вміння виживати у бурхливому сучасному світі. І те, що на перший погляд приховане від наших очей, молодий ромський літератор Микола Бурмек – Дюрі вдало описав у щойно виданій у видавництві Івана Ребрика «Гражді» в Ужгороді книзі «Мама казали правду». Вона вийшла накладом 500 примірників.

Споконвіку так ведеться – Мати  у кожній ромській родині отримує особливу дань поваги, яка дітьми приділяється батькам.  Мати залишається берегинею роду, сімейного вогнища, переданої дітям науки про життя в сім`ї,  циганській спільноті та суспільстві.  Юнак цікаво описує своє дитинство. У діалозі між матір`ю і малим Бурчиком «Дако вакирен» («Мама розповідає») постає правдива розповідь про життя шестирічного хлопчика. Змалку ріс, допомагаючи мамі по господарству, любив свою домашню собаку Ока. Хлопчик уболівав за розлучення батьків. Трапилося так, що тато не справдив  надій молодої дружини Міли. Ще на весіллі він охоче заглядався на інших, а після народження сина Бурчика повіявся до другої жінки. На своє залицяння чоловік змарнував усе свідоме життя. Завжди загравав з привабливими молодицями. Так на марно проминули його молоді та зрілі літа і на старості залишився один. 5 січня 2018 року на самоті, в селі Онок він помер. Забутий колишніми коханками, дружинами і колись покинутими ним дітьми…

Автор описує короткі життєві історії, свідком яких був на своєму віку. Знову повертається до розповіді про маму. З дитинства любить її безтямно. Гарно описує пригоди з міліціонерами, історії з жебракуванням на храмові свята, пригоди з  окремими людьми, які інколи не пристойно обходяться з ромами, згадує дівчинку Царицю, котру діти в школі зустріли не приязно, розповідає  про рома, який опинився в перукарні, де його прилюдно принизили. Читача зворушує випадок з проїзним квитком, оповідь, як злодій в столичній підземці майстерно розрізав лезом його бокову кишеню і нечутно викрав проїзний квиток та гаманець з грошима. Молодий автор  описує пригоду відлюдника у поїзді, зустріч молоді на сільській дискотеці. Закінчилася вона бійкою між сільськими юнаками та ромами. Згадує про одержану  свою болючу психічну травму. Не зможе читач байдуже сприйняти рядки про негативну звичку односельчан. На черговий  рейсовий автобус до Великих Ком`ят,  всі прагнуть одразу  втиснутися в салон. І не зважають на вагітність молодої жінки, на літніх людей, котрі з клажею в руках повертаються з ринку. Після занять молодь «дружно» поспішає додому. О диво! Через кілька хвилин земляків, наче підмінили. Одразу забулася троща, зайва метушня, настирливість. Виявилося, в салоні місця вистачило всім і  люди  уже мирно собі гомоніли, наче нічого в їхніх поведінці дивного  нічого й не було.

Автор завершує розповідь знайомством з двома одеситками Катериною та Альбіною і молдованкою Мері. Разом з ним дівчата були учасницями Міжнародної конференції «Як скласти резюме, поводитися на співбесіді…». Її  організував і проводив у Києві ромський освітній фонд студентів – ромів України, Росії і Молдови. Проживали в столичному готелі «Либідь». З трьох красунь юнакові сподобалася Мері. Однак,  у дівчини він не наважився попросити контактного телефону. Згодом наш   «забувайко» за це дуже картав себе.

… В уривках «З щоденника мого діда», який народився бути лідером (Лампачі) літератор розповідає про митарства ромів в часи  Горбачівської перебудови. Цілили бригадами заробітчани виїжджали  в центральні та східні області України. Однак, знайти роботу, виживати, годувати і виховувати своїх дітей, матеріально допомагати родинам, гуртуватися однією громадою їм було тоді дуже складно.

У місто приїхав по справах. Стояв у гурті людей на переході. Чекав, поки на світлофорі спалахне зелене світло. Прагнув опинитися швидше  на другому боці, вчасно перейти заводнену потоком легковиків вулицю. Нарешті це сталося. Від неочікуваної зустрічі розгубився.

«Через тиждень вийде третя моя книга «Мама казали правду» –  сповістив. – Буду радий її вам подарувати». На цім ми і розминулися. Слова свого стримав. І ось тримаю в руках його нове видання. Титульна обкладинка коричневого забарвлення. На ній фотографія двійка діточок ромського походження – старша сестричка Альбінка та молодший братик Бурчик. Діти уважно вдивляються у  фотооб’єктив, наче там бачать світ, в якому їм доведеться жити.

…Тоді малий Бурчик частенько хворів. Лежав у лікарні. Дитячий педіатр Софія Медлер першою звернула увагу на малого. Говорив хлопчик не виразно, однак гарно писав і малював.

– У вашого  малого сина є задатки образного мислення, – сказала вона матері. Ці її слова виявилися пророчими. А ще Бурчику запам`яталася завідуюча інфекційним відділенням Магдалина Ромачевська. На прийоми до неї завжди йшов охоче. Жінка у білому халаті вміла розговорити малюка, зацікавити, гарною дитячою книжкою чи вчасно поданою м`якою іграшкою. Ця довіра додавала хлопчикові впевненості і десь зникав та забувався страх. Його вже не лякали ні гіркі ліки, ні уколи, ні крапельниці, під якими  годинами мав  лежати…

– Нове 164-х сторінкове видання молодого ромського письменника Миколи Бурмек-Дюрі «Мама казали правду» – це 34 поданих коротких оповідань, етюдів, вибрані записки щоденника дідуся. Вони проливають світло на життя ромів у сучасному українському загальному суспільстві. У своїй передмові Євгенія Навроцька, яка роками плідно працювала з Мирославом Горватом на обласному телеканалі «Тиса», приймала активну участь у підготовці передач «Романо джівіпен» для ромської спільноти Закарпаття пише, що у людей й досі побутує цікаве прислів`я « Ви дивитись на нас, але нас не бачите».

Справді, на теренах Срібної землі проживають роми трьох мовних, географічних і етнічних груп: словацькі – славляться ковальським ремеслом; угорські – запальними танцями, піснями, грою на музичних інструментах. Вони радо звеселяють люд на весіллях, сімейних урочистостях, традиційних святах, граючи улюблених в народі мелодій. Румунські – своїми ливарними здібностями. Вони виробляють дивовижні ворота, ковані на колодязі вироби, архітектурні декоративні елементи. Їхні вироби слугують обличчям дому кожного господаря тих сіл, де переважно проживають румуни. Однак, попри всі відмінності у ромів є спільне: своя духовність, культура, мова, традиції і звичаї, вміння виживати у бурхливому сучасному світі. І те, що на перший погляд приховане від наших очей, молодий ромський літератор Микола Бурмек – Дюрі вдало описав у щойно виданій у видавництві Івана Ребрика «Гражді» в Ужгороді книзі «Мама казали правду». Вона вийшла накладом 500 примірників.

Споконвіку так ведеться – Мати  у кожній ромській родині отримує особливу дань поваги, яка дітьми приділяється батькам.  Мати залишається берегинею роду, сімейного вогнища, переданої дітям науки про життя в сім`ї,  циганській спільноті та суспільстві.  Юнак цікаво описує своє дитинство. У діалозі між матір`ю і малим Бурчиком «Дако вакирен» («Мама розповідає») постає правдива розповідь про життя шестирічного хлопчика. Змалку ріс, допомагаючи мамі по господарству, любив свою домашню собаку Ока. Хлопчик уболівав за розлучення батьків. Трапилося так, що тато не справдив  надій молодої дружини Міли. Ще на весіллі він охоче заглядався на інших, а після народження сина Бурчика повіявся до другої жінки. На своє залицяння чоловік змарнував усе свідоме життя. Завжди загравав з привабливими молодицями. Так на марно проминули його молоді та зрілі літа і на старості залишився один. 5 січня 2018 року на самоті, в селі Онок він помер. Забутий колишніми коханками, дружинами і колись покинутими ним дітьми…

Автор описує короткі життєві історії, свідком яких був на своєму віку. Знову повертається до розповіді про маму. З дитинства любить її безтямно. Гарно описує пригоди з міліціонерами, історії з жебракуванням на храмові свята, пригоди з  окремими людьми, які інколи не пристойно обходяться з ромами, згадує дівчинку Царицю, котру діти в школі зустріли не приязно, розповідає  про рома, який опинився в перукарні, де його прилюдно принизили. Читача зворушує випадок з проїзним квитком, оповідь, як злодій в столичній підземці майстерно розрізав лезом його бокову кишеню і нечутно викрав проїзний квиток та гаманець з грошима. Молодий автор  описує пригоду відлюдника у поїзді, зустріч молоді на сільській дискотеці. Закінчилася вона бійкою між сільськими юнаками та ромами. Згадує про одержану  свою болючу психічну травму. Не зможе читач байдуже сприйняти рядки про негативну звичку односельчан. На черговий  рейсовий автобус до Великих Ком`ят,  всі прагнуть одразу  втиснутися в салон. І не зважають на вагітність молодої жінки, на літніх людей, котрі з клажею в руках повертаються з ринку. Після занять молодь «дружно» поспішає додому. О диво! Через кілька хвилин земляків, наче підмінили. Одразу забулася троща, зайва метушня, настирливість. Виявилося, в салоні місця вистачило всім і  люди  уже мирно собі гомоніли, наче нічого в їхніх поведінці дивного  нічого й не було.

Автор завершує розповідь знайомством з двома одеситками Катериною та Альбіною і молдованкою Мері. Разом з ним дівчата були учасницями Міжнародної конференції «Як скласти резюме, поводитися на співбесіді…». Її  організував і проводив у Києві ромський освітній фонд студентів – ромів України, Росії і Молдови. Проживали в столичному готелі «Либідь». З трьох красунь юнакові сподобалася Мері. Однак,  у дівчини він не наважився попросити контактного телефону. Згодом наш   «забувайко» за це дуже картав себе.

… В уривках «З щоденника мого діда», який народився бути лідером (Лампачі) літератор розповідає про митарства ромів в часи  Горбачівської перебудови. Цілили бригадами заробітчани виїжджали  в центральні та східні області України. Однак, знайти роботу, виживати, годувати і виховувати своїх дітей, матеріально допомагати родинам, гуртуватися однією громадою їм було тоді дуже складно.

… В уривках «З щоденника мого діда», який народився бути лідером (Лампачі) літератор розповідає про митарства ромів в часи  Горбачівської перебудови. Цілили бригадами заробітчани виїжджали  в центральні та східні області України. Однак, знайти роботу, виживати, годувати і виховувати своїх дітей, матеріально допомагати родинам, гуртуватися однією громадою їм було тоді дуже складно.

Марія КОНКІНА