Що треба спитати у Бога?

Шкляр… Не боюся зізнатися в тому, що не прочитала жодного його роману. Я знала про що ці романи, про кого, як написані, ніби давно їх прочитувала.

А ще не хотілося викликати в собі хвилю невдоволення чи навпаки фанатичності, бо історія УПА – це великий айсберг, більша частина мерзлоти якого, ховається під водою. Я теж ще «з того світу, що відгорів», і пам’ятаю короткі відповіді матері на мої запитання про час і події 30-их, 40-их… Я знаю про що мовчали дідусь, бабуся, а згодом батьки. В історії не все так феєрично, і навіть документи багато чого не зберегли…«Чорний ворон» закрита для мене тема. Але національну ідею на чомусь потрібно тримати. Вона не може без героїв. Шкляр їх воскресив, витяг із праху, і як письменник-ідеаліст зробив свою справу вдало і вчасно.

Я про інше… Все-таки цікавість, хто такий Шкляр – феномен, чи письменницька постать, змусила мене купити та прочитати «Хочу спитати у Бога», його збірочку есеї, новел, спогадів та розлогого інтерв’ю з В’ячеславом Кириленком. І що? Я не знайшла феномена Шкляра, бо це письменник, який пише про те, що в нього НА серці, а що ПІД серцем, то не прочитується, або відсутнє… Та ця збірка відрізняється від романів, бо вміщає в собі більше двох десятків оповідань, а в них людські долі, характери, як звичних людей, так і тих, з ким автор зустрічався в літературних колах і протягом свого життя. Вони не увійшли до списку героїв, про які буде писати Шкляр пізніше. Ці короткі описи ( люблю більше читати оповідання, ніж романи) підкупляють щирістю, звичністю, що притаманна цьому світу. Є тут ще теплі спогади автора про Тараса Мельничука, Віктора Положія, Олександра Сацького, Григорія Тютюнника, розмова з Аллою Дудаєвою, а ще дещо про симпатії Тараса Шевченка щодо жіночої статі, і «вельми делікатне» відношення до Марії Матіос, де вельмишановний Шкляр звертається до колеги по письму – Марійо. Все інше – це епопея «Чорного ворона», його тріумфальне сходження на олімп, перспективи екранізації, щоб обезсмертити себе та ім’я автора…І хоча в літературі воронів достатньо, наприклад у Дочинця роман «Вічник», для культового образу це те, що треба. Та усе, якось надто просто. Про що ж тоді спитати у Бога?

Це моя думка, тож не потрібно мене закидати коментарями про непатріотичність, категоричність, зухвальство. Я зовсім на іншому кінці світу від Шкляра, я просто серед людей, і лише вдумливий читач із своєю точкою зору… Але загалу читацькому Шкляр потрібен.

А ось назва цієї збірки мені сподобалася.

Валентина Костьо