Із чужини думками лине на Вкраїну

Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.

Голубко, не плач. Так судилося, ненько,
Що слово матусю вже не буде твоїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.

Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за тобою, рідненька, щемить.

Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я любив. I любив Україну
Вона, як і ти, була в мене одна.

Цього вірша, написаного Оксаною Максимишин-Корабель і присвяченого матерям загиблих на Сході України героїв «Мамо, не плач, я повернусь весною» відшукала в інтернеті. Своїм юним колегам по перу, які протягом трьох днів займалися в секції «Журналістика» на «Рекітському сізір’ї-2015», проходив він у рамках Міжнародного фестивалю МАЛІЖа на базі Міжгірського професійно-технічного ліцею, читала вперше. З різних кінців України, присутні на занятті юнаки та дівчата, слухали його, затамувавши подих…

Згодом у книжковому магазині «Кобзар» в Ужгороді побачила збірочку поезій з такою ж промовистою назвою, як і той вірш, яких так глибоко запав у душу. Книга магнетично притягувала до себе, сама просилася до рук. Уважно перелистала 133 її сторінки. Познайомилася з основними розділами. Вникла у зміст запропонованих авторкою та надрукованих видавництвом «Ліга Прес» її поезій.

Якою постала перед читачами авторка? Оксана Максимишин-Корабель народилася 21 квітня 1968 року, у мальовничому містечку Яворово на Львівщині. У 1985-му закінчила Яворівську середню школу, стала студенткою факультету журналістики Львівського Національного університету імені Івана Франка. Як молодий фахівець, отримала можливість попрацювати кореспондентом у районних та обласних ЗМІ. Їй поталанило: стажування проходила у США, в штаті Айова. Наразі ця молода обдарована жінка у Португалії поблизу Лісабону.

Про що думає кожна українка, яка волею долі опинилася на чужині? Як сприймає своє життя? Яким бачить кохання і розлуку зі своїми близькими і рідними, зміст відчутного щастя і прив’язаності до таких святих понять, як любов до Бога, Батьківщини, Матері? Чи хвилюють її доленосні події, що протікають у соціальному зрізі рідної України? Чесно зізналася, що радіє, сумує, протестує, хвилюється за долю держави разом з усіма співвітчизниками. І, як пише у передмові, хоч і далеко від рідного краю, та думками знов і знов лине на Україну. Ні бездонні океани, ні пахучі орхідеї не в змозі замінити їй безкрає українське небо, червону калину, яка кущиться під вікном батьківської хати і приваблює солов’їв, що своїми руладами витьохкують заворожуючі людський слух мелодії.

Коли душу переповнюють емоції і почуття, до рук бере перо і папір та починає творити. Аби назрілими своїми думками зачепити тонкі струни душі, гостинно відчинити двері до Храму рідного Слова і розбудити уяву читача, його бажання творити і радіти життю по-новому. У розділі «Очима стрілись на пероні» – 54 вірші. Це трепетні, хвилюючі моменти життя, пережиті самою авторкою, нерозтрачені нею на чужині почуття і бажання. У самих назвах віршів «Літак злетить при будь-якій погоді», «Душа тим спогадом жива», «Звела нас з тобою доля», «Де є кохання – слів не треба», «Я в юність двері не відчиню», «Слова, як діти, плакали вночі», «Серпень пахне м’ятою», «Мрії самотньої жінки» повністю відтворюють зміст поданих нею поезій.

У розділі «Незабудки» авторка розповідає про матерів, які на рушнику вишивають мрію для сина, бо бачать лебедя й лебідку, і трьох лебедят, материнські сподівання на щасливу долю свого потомства. Цікаво описала стареньку, яка в запечених від праці сонцем руках тримала букетики квітів. У хусточку дбайливо в’язала дрібні гроші, щоб купити сину шарфик, а донечкам – гарні подаруночки. І авторка купила в жінки ці ніжні квіти. Жадібно губами притулилася до них, бо відчула, що щастя більшого на світі і не треба, лише аби нас завжди вдома чекала мати.

У віршах «Накуй, зозуле, ще годочок», «Блудний син», «Простіть мене, мамо», поетесою розкрита хвилююча тема: мати щиро просить сина, аби мандруючи чужими світами, лише подарованого нею хрестика із шиї не зняв. Коли навіть заблудиться в житті, то й через колюче терня він його знову додому приведе. Задумається читач і над її віршами «Життя назад не повернути», «Гілочка жасмину», «Сон на чужині», « Ностальгія», «Не даруй орхідеї»…бо і далеко від дому згадується батьківська хата, на столі вишиваний обрус, а в жбаночку париться гілочка м’яти, теплим, щойно вибраним мамою із печі, золотистим хлібчиком, з якого так хочеться відщипнути пахучу скоринку. І святі образи на виду. «Слава Богу навіки» за тата і маму, за цей рай, виплеканий їхніми мозолястими руками на землі.

У розділах «Радію сонцю і радію снігу», «Життя – це іспит совісті», «Мої барикади» читач відчує невисловлену жіночу тугу, біль та муки за те, що свободу заперли в кайдани, що дипломовані люди полишають домівки і шукають себе на чужині і обнадійливу віру в те, що Бог дасть сили і Україна вистоїть, загоїть рани, відбудується, бо між нами не має москалів і бандерів. І завершується збірка розділом «Ой не будем горювати, будем жартувати», бо саме життя завжди підкине для цього привід: два кума посварились за межу, у індика намітився ювілей, а політиканка баба Текля збирає валізи не до Сибіру та Воркути, а поривається відкрити  свою дорогу в Європу.

Марія КОНКІНА