я не приходжу туди де мене не чекають

Літоглядя не приходжу туди де мене не чекають

я не приходжу туди де мене не чекають

Про цілу поетичну книжку Ірини (а це саме книжка, а не збірка), можна в загальному сказати словами однієї з її поезій: “про таке не прийнято вголос”.


Так. Як не крути, у нас багато про що не прийнято вголос. А жаль. Можливо, винні насаджені штампи, які міцно вкоренилися; можливо, нафталінові підходи до самої поезії, які себе давним давно вичерпали; а можливо, навіть сама публіка не готова сприймати щось нове і відчайдушне, яке повністю перекреслює агонію меседжів і форм, що себе віджили. Чому – це вже питання зовсім іншої теми, але сьогодні мені б хотілося написати кілька слів про інше, приємне: про вихід у світ останньої поетичної книжки калуської поетеси і письменниці Ірини Червінської.

“Територія звіра” є справжньою територією внутрішнього звіра людини. Територією, яка, імовірно, огороджена колючим дротом і електричним струмом від зовнішнього світу і самого хазяїна. Це щось таке, що залишилося нам у спадок від найдавніших основних інстинктів і ретельно приховується. Це те, що різними способами намагається вибити з нас культура. Найприродніше і найглибинніше, яке ми долаємо еволюцією на шляху до людини, але воно все-одно лишається її складовою часткою, масивним пластом психологічних процесів, хоча і ховається на задвірках несвідомого. (Або напівсвідомого.) Авторка не дає відповіді на питання, що нам із цим робити. Оскільки це не є ані ціллю даної книги, ані ціллю самої поезії – давати відповіді. Її завдання – тільки показати, в нашому випадку –  майстерно показати цю невидиму, але не втрачену внутрішню таємну базу складних протиріч з майже диким началом, яка існує в кожному з нас.

Цим довгим вступом я хочу підкреслити одну очевидну річ: вагому роль у книжці зіграли основи психоаналізу. Варто додати, що авторка таки непогано в ньому розбирається.

Отже, що ми зустрічаємо у цьому царстві звіра? Насамперед, як ви вже здогадалися, не пахучі квітки і веселкові кольори безхмарної легкості існування, а моторошні сюрреалістичні картини неприкрашеного буття. Місцями жорстокі, як і наше існування, місцями – занадто відверті, а час від часу – безкомпромісно зухвалі. Як от наприклад: “рабство твоє невідступно іде за тобою/вбрід болотами екзистенційних пасток”; або – “птахи дзьобають місяць кришать його на крупу/ і розмах їхніх крил широкий мов постапокаліпсис”; чи як “скривлені губи кричать візникові спинитись/кричать візникові глухому негайно спинитись/коні-не-коні харчать пожираючи сонце”, чи навіть як “чоловік стає жінкою а жінка зникає назовсім”. Усе це відбувається у якомусь вимірі, де “чорне місто з уламками і рештками маріонеток ментальних градацій війни”, де “навіть вороння не сміло каркати тризну/коли ми покидали місця із посадженими в небі джерелами”.

Інколи авторка дає натяки, де знаходиться –  “мій дім землянка вирита наспіх як укриття від водневої бомби людського поспіху жити і вмерти”. У цьому часопросторовому вимірі вона ловить власні відчуття, які описує вражаючими словотвореннями: “повз синю сукню пливе липкий білий туман чужих поглядів і свідчень”;
“розповзаюся тонко змішуюся з молекулами кисню і водню
і немає мене
немає мене
як і дерева”.

Проте їй це тільки здається. Вона є. Вона є то спостерігачем пластмасової ляльки зі скляними очима, що мокрими пальчиками виводить на тістечках дату омеги, то виснаженою жінкою яка просто хоче “не чути як голоси вештаються в мозку
як у лісі без компасу”, то “безумним жіночим началом” що “креслить кола по воді чорного озера перед самим світанком”. І якщо і з’являється у цій напівмістичній площині якась надія, то це буде надія на кшталт “вигнати тарганів із ран”. Адже образи авторки незвичні, глибоко асоціативні, безцеремонні і ще раз повторюсь –  сюрреалістичні.

Серед такого вихору химер, уламків спогадів, перемішаних із фантазією, шматків паралельної реальності –  природньо, що хочеться “вимовчатись як мушля як звіринець з порожніми клітками”. Проте ліричній героїні, що ступила на територію звіра (власного чи чужого), де навіть “перевернуте листя лицем до мовчання дзвенить прострочено” –  це навряд чи вдасться. Це таки світ, де деталі можуть бути перебільшеними, а глобальні катастрофи – незначними (нагадує механізми сновидінь). Підтвердженням цьому є, до прикладу, такі слова: “риб’яча смерть сприймається якось не так як людська”. Видно, така незначна неприємність, як риб’яча смерть, може стати останньою краплею самоконтролю для героїні, коли внутрішнє виллється в зовнішнє і все піде, м’яко кажучи, шкереберть. (Як я її тут розумію 🙂 ) Це є свого роду зміщенням звичних акцентів.

“Говори і мовчи сидячи в кріслі навпроти порталу навиворіт” –  звертається вона до когось невідомого. Хоча пізніше це спонукання видозмінюється до “помовчи/ інакше я закричу”. Така емоційна напруга не зростає по мірі читання. Читач відкриває книгу – і вона відразу виливається на нього в усій своїй переконливій силі. Як до прикладу у одній із поезій, де час від часу повторюється лейтмотив фрази “розмова не клеїться”, ніби вимовлена потопельником, що виринає із субстанції мовчання, скандуючи причину майбутньої розмовної смерті. Бо слова –  то для авторки швидше за все рідина. Доказ цьому ми знаходимо в рядку: “де двоє пірнули в глибини й осліпли від надміру слів”.

Одним словом, це така особлива місцевість, у якій усе вийшло з-під контролю. У якій “за стінкою вовтузяться змії людських забаганок”, “яйця висиджують чорні дракони насилля”, та існують “розпачу бідні тупі динозаври”, яких “легше вбити ніж купити в сезон кавуни на базарі”.

Усе на цій небезпечній території купається в метаморфозах, метафорах, викривленнях смислу. Мимоволі задаєш собі питання: а чи воно реальне?

Страшні речі час від часу здіймаються смисловими шпилями зі сторінок. Жінка, що здійснює “паломництво тими святими місцями де ти її розіп’яв”,
“несвідома оргія унісонного помирання з тілом в труні”, світ, що збувається “за копійки на п’яних базарах”… Уявляєш – і мурахи по спині. Здається уже, що і сама ти – “мертва цілуєш у губи мурашник
серед лісу/ де звично когось покинути”. Але навіть у цьому страшному сні поетеса умудряється “зірки ловити за зябра”. Та ще і виводити свою теорему любові:

“любов теорема аксіоми в’язкості світла
найвищої точки людського стогону
затиснутого між піднебінням і язиком”.

Варто зазначити, що усе це здійснено мішаниною інструментів та стилів. Із основних, окрім сюрреалізму, я б виділила потік свідомості і експресіонізм. До речі, це зумовлено не тільки впливом на авторку певних поетичних постатей, про що у нас люблять часто говорити, але і свідомим вибором для розкриття особливої атмосфери книжки, семантика якої вимагала незвичного підходу.

Жаль, що дуже рідко в нашій українській літературі роблять такі сміливі експерименти в поезії, які виносять за межі звичного, а отже кудись рухаються. Звісно, про смаки не сперечаються. Звісно, хтось скаже, що я написала такий відгук, бо особисто знайома з авторкою. Але чомусь час, “м’ясо якого обрізають великими ножами”, просякнутий саме отаким смаком справжнього, яке лишається надовго. Натомість поезія, наділена безбарвними якостями, не залишає по собі ніякого післясмаку. Принаймні, особисто у мене.

Отже, для тих, хто дочитав до цього місця, висновок: не вірте мертвим шаблонам та нудним поетичним копіркам, а читайте якісну сучасну поезію, яка випадає зі звичного поетичного простору – і буде вам щастя пізнання)

 Здена Бобош

Народилася 1 8 квітня 1 987 року в селі Теково Виноградівського району Закарпатської області. За професією музикант, закінчила Ужгородське музичне училище та Донецьку академію мистецтв. Грає на двох інструментах: фортепіано і кельтській арфі. Викладає гру на фортепіано у дитячій школі мистецтв міста Виноградів, виступає на концертах та фестивалях. Пише поезію та прозу. Друкувалась у газетах, має раніше видані дві збірки: «зазеркалье слов» (2007 р.) та «без гравітації» (201 5р.). У 201 5 році зайняла третє місце у літературному конкурсі ім. І. Зріні та І. Текелі на фестивалі середньовічної культури в Закарпатті. У 201 6 році була відмічена на конкурсі від видавництва «Смолоскип». 201 7-го рукопис збірки «бог еМ і я» увійшов у десятку кращих надісланих на той самий конкурс. Також потрапила у десятку кращих на конкурсі авангардної поезії ім. М. Біденка.

Залишити відповідь

c

Lorem ipsum dolor sit amet, unum adhuc graece mea ad. Pri odio quas insolens ne, et mea quem deserunt. Vix ex deserunt torqu atos sea vide quo te summo nusqu.

Підпишіться на нас!

А ми триматимемо Вас в курсі останніх новин мистецтва