я не приходжу туди де мене не чекають

Про цілу поетичну книжку Ірини (а це саме книжка, а не збірка), можна в загальному сказати словами однієї з її поезій: “про таке не прийнято вголос”.

Так. Як не крути, у нас багато про що не прийнято вголос. А жаль. Можливо, винні насаджені штампи, які міцно вкоренилися; можливо, нафталінові підходи до самої поезії, які себе давним давно вичерпали; а можливо, навіть сама публіка не готова сприймати щось нове і відчайдушне, яке повністю перекреслює агонію меседжів і форм, що себе віджили. Чому – це вже питання зовсім іншої теми, але сьогодні мені б хотілося написати кілька слів про інше, приємне: про вихід у світ останньої поетичної книжки калуської поетеси і письменниці Ірини Червінської.

“Територія звіра” є справжньою територією внутрішнього звіра людини. Територією, яка, імовірно, огороджена колючим дротом і електричним струмом від зовнішнього світу і самого хазяїна. Це щось таке, що залишилося нам у спадок від найдавніших основних інстинктів і ретельно приховується. Це те, що різними способами намагається вибити з нас культура. Найприродніше і найглибинніше, яке ми долаємо еволюцією на шляху до людини, але воно все-одно лишається її складовою часткою, масивним пластом психологічних процесів, хоча і ховається на задвірках несвідомого. (Або напівсвідомого.) Авторка не дає відповіді на питання, що нам із цим робити. Оскільки це не є ані ціллю даної книги, ані ціллю самої поезії – давати відповіді. Її завдання – тільки показати, в нашому випадку –  майстерно показати цю невидиму, але не втрачену внутрішню таємну базу складних протиріч з майже диким началом, яка існує в кожному з нас.

Цим довгим вступом я хочу підкреслити одну очевидну річ: вагому роль у книжці зіграли основи психоаналізу. Варто додати, що авторка таки непогано в ньому розбирається.

Отже, що ми зустрічаємо у цьому царстві звіра? Насамперед, як ви вже здогадалися, не пахучі квітки і веселкові кольори безхмарної легкості існування, а моторошні сюрреалістичні картини неприкрашеного буття. Місцями жорстокі, як і наше існування, місцями – занадто відверті, а час від часу – безкомпромісно зухвалі. Як от наприклад: “рабство твоє невідступно іде за тобою/вбрід болотами екзистенційних пасток”; або – “птахи дзьобають місяць кришать його на крупу/ і розмах їхніх крил широкий мов постапокаліпсис”; чи як “скривлені губи кричать візникові спинитись/кричать візникові глухому негайно спинитись/коні-не-коні харчать пожираючи сонце”, чи навіть як “чоловік стає жінкою а жінка зникає назовсім”. Усе це відбувається у якомусь вимірі, де “чорне місто з уламками і рештками маріонеток ментальних градацій війни”, де “навіть вороння не сміло каркати тризну/коли ми покидали місця із посадженими в небі джерелами”.

Інколи авторка дає натяки, де знаходиться –  “мій дім землянка вирита наспіх як укриття від водневої бомби людського поспіху жити і вмерти”. У цьому часопросторовому вимірі вона ловить власні відчуття, які описує вражаючими словотвореннями: “повз синю сукню пливе липкий білий туман чужих поглядів і свідчень”;
“розповзаюся тонко змішуюся з молекулами кисню і водню
і немає мене
немає мене
як і дерева”.

Проте їй це тільки здається. Вона є. Вона є то спостерігачем пластмасової ляльки зі скляними очима, що мокрими пальчиками виводить на тістечках дату омеги, то виснаженою жінкою яка просто хоче “не чути як голоси вештаються в мозку
як у лісі без компасу”, то “безумним жіночим началом” що “креслить кола по воді чорного озера перед самим світанком”. І якщо і з’являється у цій напівмістичній площині якась надія, то це буде надія на кшталт “вигнати тарганів із ран”. Адже образи авторки незвичні, глибоко асоціативні, безцеремонні і ще раз повторюсь –  сюрреалістичні.

Серед такого вихору химер, уламків спогадів, перемішаних із фантазією, шматків паралельної реальності –  природньо, що хочеться “вимовчатись як мушля як звіринець з порожніми клітками”. Проте ліричній героїні, що ступила на територію звіра (власного чи чужого), де навіть “перевернуте листя лицем до мовчання дзвенить прострочено” –  це навряд чи вдасться. Це таки світ, де деталі можуть бути перебільшеними, а глобальні катастрофи – незначними (нагадує механізми сновидінь). Підтвердженням цьому є, до прикладу, такі слова: “риб’яча смерть сприймається якось не так як людська”. Видно, така незначна неприємність, як риб’яча смерть, може стати останньою краплею самоконтролю для героїні, коли внутрішнє виллється в зовнішнє і все піде, м’яко кажучи, шкереберть. (Як я її тут розумію 🙂 ) Це є свого роду зміщенням звичних акцентів.

“Говори і мовчи сидячи в кріслі навпроти порталу навиворіт” –  звертається вона до когось невідомого. Хоча пізніше це спонукання видозмінюється до “помовчи/ інакше я закричу”. Така емоційна напруга не зростає по мірі читання. Читач відкриває книгу – і вона відразу виливається на нього в усій своїй переконливій силі. Як до прикладу у одній із поезій, де час від часу повторюється лейтмотив фрази “розмова не клеїться”, ніби вимовлена потопельником, що виринає із субстанції мовчання, скандуючи причину майбутньої розмовної смерті. Бо слова –  то для авторки швидше за все рідина. Доказ цьому ми знаходимо в рядку: “де двоє пірнули в глибини й осліпли від надміру слів”.

Одним словом, це така особлива місцевість, у якій усе вийшло з-під контролю. У якій “за стінкою вовтузяться змії людських забаганок”, “яйця висиджують чорні дракони насилля”, та існують “розпачу бідні тупі динозаври”, яких “легше вбити ніж купити в сезон кавуни на базарі”.

Усе на цій небезпечній території купається в метаморфозах, метафорах, викривленнях смислу. Мимоволі задаєш собі питання: а чи воно реальне?

Страшні речі час від часу здіймаються смисловими шпилями зі сторінок. Жінка, що здійснює “паломництво тими святими місцями де ти її розіп’яв”,
“несвідома оргія унісонного помирання з тілом в труні”, світ, що збувається “за копійки на п’яних базарах”… Уявляєш – і мурахи по спині. Здається уже, що і сама ти – “мертва цілуєш у губи мурашник
серед лісу/ де звично когось покинути”. Але навіть у цьому страшному сні поетеса умудряється “зірки ловити за зябра”. Та ще і виводити свою теорему любові:

“любов теорема аксіоми в’язкості світла
найвищої точки людського стогону
затиснутого між піднебінням і язиком”.

Варто зазначити, що усе це здійснено мішаниною інструментів та стилів. Із основних, окрім сюрреалізму, я б виділила потік свідомості і експресіонізм. До речі, це зумовлено не тільки впливом на авторку певних поетичних постатей, про що у нас люблять часто говорити, але і свідомим вибором для розкриття особливої атмосфери книжки, семантика якої вимагала незвичного підходу.

Жаль, що дуже рідко в нашій українській літературі роблять такі сміливі експерименти в поезії, які виносять за межі звичного, а отже кудись рухаються. Звісно, про смаки не сперечаються. Звісно, хтось скаже, що я написала такий відгук, бо особисто знайома з авторкою. Але чомусь час, “м’ясо якого обрізають великими ножами”, просякнутий саме отаким смаком справжнього, яке лишається надовго. Натомість поезія, наділена безбарвними якостями, не залишає по собі ніякого післясмаку. Принаймні, особисто у мене.

Отже, для тих, хто дочитав до цього місця, висновок: не вірте мертвим шаблонам та нудним поетичним копіркам, а читайте якісну сучасну поезію, яка випадає зі звичного поетичного простору – і буде вам щастя пізнання)

 Здена Бобош