Лю Цисінь “Проблема трьох тіл”

“…хвилеподібна лінія, що повільно повзла екраном, – візуалізація абстракції космічного шуму, прийнятого “Червоним берегом”. Ця крива, що не мала ані початку, ані кінця, здавалася сутністю Всесвіту: один кінець нескінченно йде в минуле, другий – тягнеться в нескінченне майбутнє, а по середині – рандомні злети і падіння без життя, без мети. Піки й уголовини, немов сипучі бархани, а вся крива – немов одномірна пустеля, витягується в лінію, безлюдна і непривітна. Ти можеш рухатися нею в будь-який із напрямків, куди тобі заманеться, але тобі ніколи не досягти її кінця.”

У той перший момент, коли я тільки почала читати “Проблему трьох тіл” – то відразу зрозуміла, що це – майстерність вищого пілотажу. Недарма Цисіня називають обличчям китайської фантастики, а його оповідання і романи дістають світові престижні нагороди.

Чи може наукова фантастика бути поетичною? Містити такі доречні, філігранні метафори, які хочеться виписувати, і при цьому залишатися у межах даного жанру? Може. Ця витончена, естетична і продумана подача масштабного розгорнутого польоту думки письменника – не може не вразити. Широта погляду автора стосується як наукової основи, так і художньої; як історичної, вміло жонглюючи минулим і теперішнім – так і сюжетно-динамічної. Кінцівка залишається відкритою і відповідає тільки на деякі з питань, проте книга може читатися і окремо від трилогії (яка включає “Темний ліс” і “Вічне життя смерті”).

Отже, деякі питання, порушені в романі:

1) Людина і зло.

“Можливо, що відносини між людством і злом схожі на відносини між океаном і айсбергами, які борознять його води? Однак і океани, і айсберги суть одне й те саме – вони складаються з однієї і тієї самої хімічної речовини. І айсберг відрізняється від океану тільки агрегатним станом і формою. А по суті є частиною того самого безмежного океану, що становить насправді лише дещицю всієї величезної людської раси. Самостійне моральне пробудження настільки ж неможливе, як і очікування того, що людство зможе висмикнути себе із Землі за волосся, подібно барону Мюнхаузену.”

Тема людини і зла тривіальна, а за такі братися небезпечно. Завжди ризикуєш впасти ненароком у якісь кліше і шаблони. Але Лю Цисінь подає нам її по-своєму: спочатку через “роки божевілля”, проводячи короткий екскурс у минуле Китайської революції, де заради примарних ідеалів та абстрактних ідей люди були здатні на жорстокі вчинки проти інших, часто холоднокровно переступаючи навіть через найближчі родинні зв’язки. Для кожної людини сім’я є зоною комфорту і епіцентром довіри. Зраджувати найближчих людей во ім’я ідей революції, свідомо штовхаючи при цьому їх на смерть – є формою більшого зла, ніж здається на перший погляд. Цисінь, зазнавши і сам впливу тих кривавих років, описує цей короткий вступний епізод стисло, але настільки переконливо, що читач бачить сам усе на власні очі, візуально-динамічно, мов кіно, співчуваючи невинним жертвам. Переживши зраду від найближчих і надивившись жахіть на власні очі, якою така людина вирушить у майбутнє? Психологічно зломленою, черствою, не здатною більше на почуття, адже вся довіра, разом зі своїм кредитом, уже себе давно вичерпала. На таку основу може нашаруватися тільки інше зло. Свідоме і несвідоме. У письменника це – вчинки головної героїні, які несуть пряму відповідальність за долю всього людства.

З іншого боку злом є і доведений до абсурду фанатизм різних груп всередині організації вже у 21 столітті, що сформувалася довкола харизматичних лідерів і піддалася на фантасмагоричні ідеї так само, як колись із запалом піддавалися юні китайці ідеям революції, яка не особливо перебирала методами. Для письменника будь-яка крайність, будь-які постулати, доведені до абсурду – є злом у чистому вигляді. І з ним тут неможливо посперечатися. Досить згадати криваві факти з історії, що виникли як результат “добрих намірів” боротьби за ідею (політичну, релігійну, расову…) Тут ці групи переслідують різні цілі, але у своїй основі всі вони – егоїстичні: хтось бореться за можливість виправлення людства ззовні, за допомогою позаземного розуму, бо вважає, що саме воно не справиться; хтось затьмарений новою нав’язаною релігією й ідеалістичні уявлення про “господа” затьмарюють їх здоровий глузд і критичне мислення; а хтось надіється пережити зустріч із позаземною цивілізацією на свою користь, щоб їх нащадки могли взяти користь із нової віхи існування людства. Так чи інакше, усі вони мають власні корисливі мотиви. Така людська природа.

І – як на мене – знайшовся і третій бік зла. Боротьба за екологічні проблеми людства, яка чомусь набуває протилежного відтінку, коли надто продиктована справою принципу і почуттям ненависті до людського виду, а не щирого захвату і безкорисливого співчуття природі.

“Чому охорона інших видів вважається марною тратою часу? Хто дав людям таку перевагу над іншими? Ні, людей не потрібно рятувати. Вони і так живуть краще, ніж на те заслуговують.”

Погоджуюся, але до чого призвела ця боротьба “зелених” у романі? До повної безвідповідальності перед людством і до рушійного поштовху до його свідомого знищення, як єдиного варіанту змінити світ на краще. (“Горбатого могила справить”)

2) Позаземна цивілізація.

На першому місці у мене таки знаходиться позаземний інтелект Воттса із Сліпобачення, який не вписується взагалі ні в які проторані шляхи письменницьких пошуків образу інопланетної цивілізації. Але я ще не маю повного уявлення про образ прибульців у Цисіня, так як поки не читала продовження трилогії – “Темний ліс”. Проте точку зору автора роману про стандартне людське уявлення позаземних істот, як гуманоїдів – не можу не підтримати. Хоч це і шаблонно, але дійсно правда: специфіка нашої уяви не дозволяє чомусь припустити щось настільки протиприроднє, щоб воно не вписувалося у якісь гуманоїдні шаблони. Це не проблема уяви письменника – це проблема уяви людства.

Дуже вдала ідея з нестандартною комп’ютерною грою, яка має на меті пошуки однодумців серед еліти китайського суспільства, демонструючи віддалені натяки на існування та загальні риси цивілізації трисоляріанців, їх історію та культуру. Еліти – бо прихована справжня суть – як завжди – криється не на поверхні і розгледіти її можуть тільки люди з науковим або нестандартним мисленням, а не та проста більшість, що женеться за дешевими враженнями.

Дегідратація, як спосіб переживання несприятливих умов життя (своєрідна заміна кріогенному сну), коли тіло трисоляріанця зневоднюється і може згорнутися в рулон до найкращих часів – приклад абсурдного на перший погляд, але дієвого і практичного варіанту пережити часи “епохи хаосу”. (Особисто для мене це було непрямим порівнянням із світом деяких тварин, які впадають у сплячку в несприятливих умовах.) Це дуже ефектно. Плюс автору за винахідливість.

Неемоційність як еволюційна необхідність цивілізації трисоляріанців, що неодноразово потерпала від катастрофічних непередбачених перепадів “періодів стабільності” та “періодів “хаосу” – відразу викликала у мене стійку асоціацію із фільмом “Еквілібріум”, де заради психоемоційної стабільності були винищені всі види мистецтва і будь-які прояви почуттів притуплювалися спеціальними препаратами, а незгідні переслідувалися. У романі ж емоційність була викорінена еволюційним шляхом, як зайва риса, що могла завадити працювати на повну віддачу на користь ієрархії та загального блага.

3) Наука і науковці.

Таки рушійною силою прогресу в цілому є наука. А тому вона є і найбільшою небезпекою для ворогів людства (і для людства також, якщо у “не тих руках”). Абсолютно логічними методами користується позаземна цивілізація, щоб пригальмувати стрімкий прогрес людства: підірвати підвалини науки, спрямовуючи результати експериментів на щоразу інші результати, що не дає відчуття стабільності і вибиває всю основу під ногами; ввести шляхом маніпуляцій людською свідомістю недовіру до науки як такої, перебільшуючи екологічні наслідки, спричинені технологіями; намаганням через містичні ілюзії вселити страх на генетичному рівні і підштовхнути частину людства до безпідставної віри у вищі сили через неможливість пояснити складні речі сучасними досягненнями наукової думки.

Сподобалося, що наукова основа роману опирається на теорію про одинадцятивимірний всесвіт. Не так давно я читала “Гіперпростір” М. Кайку і прочитане мені тут згодилося. Розгортання протона трисоляріанцями у різних кількостях вимірів – ще одна дуже ефектна сцена планетарного масштабу. Деякі складні речі квантового світу та багатовимірності Всесвіту письменник пояснює спрощеною мовою радником науки Трисолярісу, коли той коментує Правителю експерименти з протонами. Такі ходи у написанні наукової фантастики зменшують перевантаження твору сухими даними. І тут треба ще додати, що ні в одному місці з описами вузькоспеціалізованих речей не виникало відчуття читання інструкції і провалу художньої частини.

І хоча вустами одного із героїв Лю Цисінь і говорить, що “таємниці Всесвіту не приносять прибутку – тому нічого не варті”, але по мірі читання книги читач поволі впевнюється, що насправді таємниці Всесвіту можуть змінити все, перетворивши наш знайомий світ або на теплий осередок комфорту, або на холодний шум Всесвіту. І людство ходить по цій тонкій межі, роздираючи саме себе зсередини егоїстичними цілями і примарними помилковими ідеалами…

 Здена Бобош