Echopraxia by Peter Watts

Дивно і кумедно, але перше, що мене мотивувало написати відгук на “Ехопраксію” – це той факт, що після цього літературного кайфу я мала необережність прочитати один бестселер (не скажу, який саме), котрий на фоні попередньо прочитаної естетики вищого гатунку став убогим шлаком, здатним хіба на те, щоб відбити бажання до читання подібного роду книжок і відтінити якісне.

Мені захотілося розвіяти цей неприємний післясмак, тому я вирішила зробити флешбек і написати кілька слів про роман, який називають найбільш інтелектуально насиченим науково-фантастичним витвором за останні десять років, бо непересічна уява відомого канадського письменника, доктора наук у галузі зоології та екології – без перебільшення – вражає.

Річард Морган, автор “Зінакшеного вуглецю”, сказав про “Ехопраксію” так: “Якщо ви читаєте тільки один науково-фантастичний роман в рік, то виберіть цей! Ехопраксія возвеличується над усіма колегами по жанру.”

Що ж це за книга, що в багатьох після її прочитання у голові постає риторичне питання на кшталт “гдє я і шо ета била”?

Давайте спочатку про жанр і стиль. Як і в “Сліпобаченні”, у “Ехопраксії” Пітер Воттс об’єднує елементи різних жанрів: фантастики, нуару, технотриллеру… Хтось вказує навіть на фентезі. Напевно, по причині наявності персонажа вампіра, якого по сюжету за допомогою генної інженерії повернули до життя з доісторичних часів. (Проте вампіри тут розкриті не в звичному сенсі цього слова, хай у вас не виникають дешеві романтичні асоціації з “Сутінками” чи з іще якимись нудотними шаблонами не по темі типу гробів і кілків з часниками. Це реальні монстри з нелюдською логікою і хижою поведінкою.)

Стиль письменник сам позиціонує, як “ерудовану пихатість”. Виправданням цьому є немалі знання в різних галузях сучасної науки. Дійсно, через ці густі наукові зарослі з їх термінами, теоріями та описами складних процесів, пропхатися пересічному читачеві важко. Потрібно якісь абзаци перечитувати, періодично уточнювати в гуглі безліч нових для себе речей, але попри це встигати розгледіти художню частину твору, а під нелегкими хитромудрими діалогами відчути характери героїв та ще і усвідомити, що це характери постлюдей, логіка і сприйняття світу яких суттєво відрізняється від сучасної, адже більшість людей кінця століття – за романом – напічкана удосконаленнями мозку і тіла, тому вони апріорі не можуть сприймати світ так, як ми. Ще варто додати, що обидві книги ще до видання пройшли бойове хрещення і нищівну критику від професорів різноманітних галузей – друзів і знайомих самого письменника, щоб максимально правдоподібно і виправдано описати наукову основу твору.

Як і в попередньому “Сліпобаченні”, письменник і тут піднімає важливі філософські питання, але тут вони інакші. Якщо у “Сліпобаченні” це були питання про те, що є розум і свідомість, то одним із наріжних каменів даної книги є питання свободи волі та питання ідентичності.

“…тобі треба нарешті попуститися з цією особистісністю. Ідентичність змінюється щосекунди, ти перетворюєшся на когось іншого щоразу, коли нова думка змінює налаштування твого мозку. Ти вже не той, ким був десять хвилин тому” – каже одна із героїнь химерного екіпажу герою, котрий єдиний серед них є звичайною людиною, без апгрейдів, що пропонує сучасність. Примітивним тарганом для продвинутих. Хоча “Будь-яка достатньо просунута технологія не відрізняється від природи” (К. Шредер), та все ж вразлива природність головного героя суттєво вирізняє його з-поміж інших представників екіпажу, які теоретично зі своїми удосконаленнями далеко попереду нього, а на практиці не все так просто.

Воттс швидше песиміст, тому для нього свободи волі, принаймні у роки кінця двадцять першого століття, коли відбуваються події обох романів, не існує взагалі. Все наперед заплановано, а людську свідомість легко можна хакнути, як операційну систему. Про відсутність чистої свободи волі як такої, писали ще перші психоаналітики, які говорили, що нами керуємо не ми, а підсвідоме, і що наша картина світу і сприйняття всього базується на тому оточенні, яке її сформувало, а кожна важлива людина в нашому житті так чи інакше непрямо впливає на наші рішення. Мало нам було цього, так тут відсутність цієї чистої свободи волі ще додається і з іншої сторони, більш неочікуваної. Якої? Не скажу, щоб не спойлерити.

Але те, що найбільше відрізнило це непряме логічне продовження першої книги, так це питання існування Бога. Чи він є взагалі, у якій формі існує і які на нього плани у головних героїв книги. Так, вам не здалося. Які на Бога плани у головних героїв. Звісно, наприкінці стає зрозумілим, що у Бога були свої на все плани) Сам письменник у примітках в кінці роману пише, що це “базована на вірі жорстка фантастика”. Тільки віра і релігія тут трансформовані у дуже цікаві форми. Неважко помітити, що алюзії на біблію тут розкидані по всьому роману: зореліт “Терновий вінець”, головний герой Деніел Брюкс, що наче пророк оселяється в пустелі, навіть сама подорож до Сонця, як до світла, що може дати відповіді на важливі питання…

Взагалі незвична релігійна спрямованість жорсткої наукової фантастики для мене була особисто в новинку, адже рішення тут не банальні, а питань книга задає більше, ніж встигає на деякі з них відповісти. Ну що ж, “Ехопраксія” не відповіла на відкриті питання “Сліпобачення”, а породила лише нові, які мене до тепер муляють. Вся надія на третю частину)

Взагалі ця книга для тих, хто розуміє, що література – не любовними соплями єдиними. Уявіть собі, що любовної лінії тут нема. Зовсім. Тобто, коли я читала “Сліпобачення”, то думала, що і там її нема. Але як я помилялася) В порівнянні з “Ехопраксією” вона там якась та й була. Але нащо любов взагалі здалася у далекому майбутньому, де свідомість – це щось таке, що можна легко змінити, а реальним сексом давно ніхто не займається?) Тут вона стає чимось архаїчним і зайвим, об яке можливо тільки шпортатися, як об щось недоречне. Таке, що відволікає від важливого.

Що можна сказати про сам процес прочитання роману? Ну, це важко. Треба уважно вчитуватися. Цю книгу не пробіжиш поверхово очима, вона не з тих, що легко читається, сторінка за сторінкою, але вона цього зусилля варта. Особисто я дістала неймовірний літературний кайф, який буває дуже рідко. (Останній раз таке було від “Сліпобачення”, а перед тим – від “Футурологічного конгресу” Лема.) Звичайно, сперечатися про якісь такі моменти, які можна зустріти в інтернеті між реакціями читачів на книгу, типу “занадто нашпиговано науковою фігньою” чи що “персонажі слабо прописані, бо автор був зациклений на тому, щоб позиціонувати себе як інтелектуала, який красиво все придумав”, можна. Але на мою думку, тут буде суперечка швидше про смак, а не про саму якість. Бо не тільки для мене, але і для авторитетів у галузі літератури, вона тут просто офігенна :).

P. S. Ну і не можу не відмітити крутий переклад Остапа Українця та Катерини Дудки. Видавництву Жупанського – великий респект!

Здена Бобош