Це була істина, рівномірно намащена з оманою

Видавництво “Астролябія”

переклад з польської А. Павлишин)

“Це була істина, рівномірно намащена з оманою”

Останнім часом мені щастить на задоволення від якісних книг, але зізнаюся, що до “Криги” я підходила з легким відчуттям сумніву десь між лопатками, підозріло зиркаючи на об’єм і усвідомлюючи належність цієї епопеї до альтернативної історії, – так як у планах було повернення до інших піджанрів фантастики. Та добре, що жіноча цікавість таки перемогла. І ось чому…

Монументальність задуму та грандіозна уява письменника створюють справжній інтелектуальний виклик для читача, по крупинках збираючи воєдино світ замороженої реальності початку минулого століття. Реальності, коли, починаючи від матерії і закінчуючи політичними переконаннями та історичними процесами, усе завмирає у дивній красивій статичності та визначеності. Перед нами – альтернативна історія, яка почалася після падіння тунгуського метеориту і появи Криги і лютих – невідомої субстанції, яка захопила велику частину Євразії, пересувається “шляхами мамутів”, та заморожує все на своєму шляху, включно із самою Історією. І епіцентром замороження стає царська Росія, подана очима головного героя-поляка, якого царська поліція з Міністерства Зими відправляє на пошуки власного батька, який, після заслання у Сибір за політичні злочини, залишається там, встановлює зв’язок з лютими і стає так званим “Батьком Морозом”. У цій версії реальності Велика Війна не відбулася, Польща входить до складу Росії (з якої Крига сягнула аж до Варшави), а в Сибірі виник олігархат, що керує промисловістю змінених корисних копалин (наприклад, під дією Криги залізо стає крижлізом з набагато сильнішими властивостями). Вся ця верхівка разом із Сибірхожетом, яка володіє величезним капіталом, породжує різні політичні інтриги, намагаючись втримати Росію під Кригою, а разом із тим – продовжувати збагачуватися і контролювати Сибір, не нехтуючи шпигунством, корупцією, залякуваннями та різними взаємовигідними домовленостями.

Слід додати, що сам автор підкреслює альтернативність у своєму романі не тільки історії, але і фізики, філософії та біології, а також математичної логіки. Проте усе описується дуже реалістично, без акцентуації на самих фантастичних моментах. Вся книга буквально дихає стімпанком (про що свідчать традиційні елементи та настрої) але при тому це швидше філософська фантастика, з неспішним плином сюжету, з незвичними роздумами, елементами детективу та деякими відкритими питаннями в кінці роману, на які марно шукати однозначні відповіді. Роман вимагає вдумливого повільного читання і повного занурення у цей добре пропрацьований світ з його ретро атмосферою, переданою не тільки вибором теми і періоду, але і стилістикою, до якої треба звикнути із самого початку (наявність у тексті численних іноземних слів, русизмів, специфічних зворотів, звертань, які давно вийшли з ужитку). Мова письменника не тільки відповідає духу того часу, але і надзвичайно багата, а діалоги та смаковиті описи мають той же розмах, що і сама ідея. Тут слід підкреслити, що в романі багато, просто нереально багато розкішних діалогів, які купаються в ерудиції та почутті гумору письменника. Часто здається, що через розмови між різними персонажами сам Дукай сперечається із собою у намаганні віднайти, вистраждати, вдумати істину до кінця, не залишаючи найменшої шпаринки для сумніву; проте сумнів постійно присутній – то чітким, то розмитим фоном, на тлі якого відбуваються майже всі події чотирьох частин цієї вишуканої художньої праці.

Головний герой, математик Бенедикт Герославський, волею обставин викинутий зі свого звичного напівжебрацького життя азартного картяра без єдиної активної сформованої позиції та жодного конкретного уявлення щодо власної персони, абсолютно без найменшого бажання потрапляє у вир подій, які сильно його змінюють. Проте це настільки виправдані, глибокі і виплекані досвідом зміни, що зрідка трапляється зустрічати в літературі подібні зразки настільки природньої еволюції особистості. Починається це від нульової точки відліку “мене не існує”, коли усвідомлення незалежності вчинків від самої людини та неможливість знайти мотиви, які до них спонукають, породжують химерне сприйняття героєм самого себе через самоспостереження зі сторони. А це у свою чергу досягається (окрім іншого) унікальним прийомом письменника, який бачу вперше – використанням безособової форми дієслова для означення героєм власних дій. Наприклад, не “я кажу” – а “кажеться”, не “думаю” – а “думається”, і т.д. Така форма використовується Дукаєм практично у всьому романі – і до неї також потрібно звикнути із самого початку. Це дійсно посилює ілюзію відокремленості головного героя від того, що він робить тут і тепер, а плюс до цього підкреслює його небажання брати на себе будь-яку відповідальність за власні слова, вчинки та їх наслідки: “…у царині мого досвіду я залишаюся єдиною особою, для якої її слова, вчинки, занедбання є лише блідим і, по суті, випадковим відображенням того, що криється під ними, що становить їхню причину і джерело. Існування отого джерела я зазнаю безпосередньо, натомість частину моїх вчинків я взагалі не усвідомлюю, але всіх їх сприймаю неповно й викривлено… Ми знаємо, ким хочемо бути, – ми не знаємо, ким є.” При цьому сам герой не тільки не відчуває контролю над власними діями і вчинками, але і не відчуває якоїсь бодай найменшої патріотичної прив’язаності до рідного міста, ніякого спорідненого зв’язку з Варшавою: “Я жив у цьому місті, але місто жило поза мною. Наші кровоносні системи не поєднувалися, і не перехрещувалися наші думки. Так живуть поруч, один на одному – паразити й жертви.” Що може зробити у світі така людина без внутрішнього стержня, окрім як наробити помилок? Починаючи з вимушеної подорожі Транссибірським експресом, яка займає практично весь перший том і містить ряд важливих зав’язок, знайомств і зародків ідей, Герославський намагається розібратися у строкатій політичній картині, у напівфантастичних чутках та у власних поглядах, постійно вправляючись схоластичними методами – у кращому варіанті задля експерименту, а в гіршому – просто для забави, коли сам процес і є метою.

Від практично безформного аморфного перебирання внутрішніми імпульсами (інколи взаємовиключними), жонглювання різними образами, які з акторською майстерністю він намагається до себе приміряти заради гри, від постійного паралічу сумнівів і нездатності прийняти конкретне рішення в найпростішій ситуації, Бенедикт слідує довгим шляхом пошуків не тільки батька, але і самого себе. Внутрішньо кидаючись від однієї якості до іншої, він серйозно переймається тим, з яким все-таки характером “замерзне”.

Специфічне замерзання людських характерів під Кригою тут для мене постало у дуальному сенсі: з одного боку воно знаменує зупинку руху, статичність, свого роду стоп-кадр певного набору якостей, тобто – відсутність розвитку, а з іншого – це своєрідне формування характеру (тобто таки визначеність і збалансовування – отже таки розвиток): коли з амебоподібного стану регулярного пристосуванства без яскравих ознак власної ідентичності, особистість починає набувати конкретної форми і керуватися уже свідомими мотивами, опертими на власний світогляд.

Роздуми письменника на цю та інші теми постійно розгортаються на межі парадоксів. Наприклад, припущення щодо можливості дізнатися про себе більше з неправди, ніж із правди: “І тільки через якийсь час, через роки, розумієш, як багато правди про тебе вони повідали в тій брехні – адже ти сам ніколи б себе в такому різкому тьмітлі не побачив: найгірша людина, якою ти міг би бути… Все, що поганого я міг би вчинити, але не вчинив, – учинив. Яку підлоту міг би вдіяти, але не вдіяв, – вони мені про неї розповіли у деталях. Зі спокус відкинутих – усі, яким я скорився… Чи вас коли-небудь кохали достоту безмежним коханням? І що ви бачили в очах отієї закоханої? Якого себе? Найкращого, яким ви могли б бути, чи не так? І це теж була брехня. Але тільки завдяки такій брехні ми дізнаємося правду про себе.” Або ж – про людей віри, підданців божого чи людського абсолюту, які ніколи не вважають, що чинять щось лихе. Навіть якщо “задушать тобі дітей, а потім ласкаво запросять на підвечірок, і дивуватимуться, якщо ти не прийдеш.” Подібними парадоксами пронизано усі пласти роману, і частину з них намагається розв’язати, як рівняння, Герославський-математик. “Чи загалом логіка є вимірною силою, що тисне безпосередньо на матерію, або на взаємодії між матерією, як-от гравітація, електрика… можна на якомусь розумному логометрі відчитати припливи й відпливи цієї сили? Врешті усякий мороз сприяє двовалентній логіці, адже кожна річ, коли вона заморожена, є конкретнішою, певною і мономорфною, отож саме стовпчик ртуті показує міць класичної логіки… З іншого боку, логіка – це просто мова опису реальності, критерій правильності речень цієї мови.”

Але, хоча він, як людина спостережлива і розумна, і виводить декілька власних правил, опираючись на закони логіки, – проте є характери чи ситуації, коли якась змінна відсутня, або щось до чогось не додається – а тому не розв’язується, принаймні відразу. Це часто заганяє головного героя у глухий кут, адже він звик усе розуміти, а що не розуміє – вивчати доти, поки не зрозуміє, перебираючи усі можливі методи. Для чого це йому? А тому що “знання про механіку людських сердець можуть бути так само смертоносними, як і обізнаність у хімії ціанідів й арсенідів” – а це завжди відкриває нові можливості. Будучи математиком та досліджуючи закони логіки, Герославський ні на мить не випускає з уваги роботу свого мозку, який намагається усе пояснити знайомими інструментами. Проте тут відразу криється підвох, адже не завжди людська поведінка є передбачливою, не завжди кориться холодним розрахункам. Ось чому, в силу своєї наукової діяльності і звички усе аналізувати, Бенедикт, хоча і являється людиною Літа, що символізує оману, анархію та постійність тільки в одному – в змінах, – захоплюється красою і простотою арістотельської двовалентної логіки Зими, де все однозначне: сяке чи таке, без проміжних станів і без половинчастої брехні або правди, які доволі відносні і вільно перетікають одна в одну в іншому світі, не вкритому Кригою. Він захоплюється нею, бо такий стан речей – стабільний і піддається поясненню. Тут -правда, тут – брехня, а посередині – нічого. І ось тут ми підійшли до одного із найважливіших питань, піднятих у книзі: що правильніше і “корисніше” – багатозначна логіка Літа, чи двовалентна Зими? Що потрібно заморозити, а на якій території необхідна відлига для самої Історії, щоб вона розвивалася у вірному напрямку? Який взагалі вірний напрямок і чи піддаються історичні процеси управлінню? Як бачимо, альтернативна математична логіка тут тісно пов’язана з альтернативною Історією, яка сама по собі а принципі є самостійною незалежною силою.

Щодо пласту альтернативної фізики – то це чорна фізика Криги, теслектрики, тунгетиту, тьмітла (антиподу світла) та введений автором у роман геніальний дослідник Нікола Тесла, який відіграє одну із ключових ролей. Його винаходи – від помпи Котарбінського до Великого Молота, що працюють завдяки тьмідині, мають інколи більше впливу на сюжет, ніж невпевнені хаотичні сіпання та деякі безглузді рішення самого Герославського – принаймні до моменту кінцевого самоусвідомлення. Як на мене – рішення письменника включити відомого вченого минулого століття у свій роман і обіграти по-своєму – звісно не нове, але вдале.

Альтернативна біологія представляла для мене найбільшу інтригу. Майже до кінця другої книги з нетерпінням очікувалося зустрічі з Батьком Морозом і хоч якогось пояснення, яким чином йому вдалося ввійти у цей напівживий стан абсолютно відмінної людській природі замороженій субстанції, всередині якої замість крові тече гелій. І – нема чого приховувати – сцена була просто розкішною. Болючою і розкішною. Розкішно-болючою. І хоча до кінця так і не стало зрозуміло, як людина могла перейти у цей фізіологічний (чи ні?) вимір – зустріч із ледве впізнаваним батьком у глибинах крижаної землі не зможе пройти повз уяву читача. Але її монументальність і асоціації з деякими релігійними архетипами відчуваються тільки після того, як ви подолали більше тисячі сторінок непростого тексту і пройнялися його атмосферою. Адже, хоч це і прозвучить доволі пафосно – вона вплинула на історію всього євразійського континенту. От вам і розмах думки Дукая на затерту до дірок у літературі проблему “батьки і діти”, яку можна крутити в уяві різними сторонами і знаходити то біблійську, то історичну алюзію – і всі з них будуть правильні, але жодна не всеохоплююча.

Один із головних висновків книги, до якого веде довгий і важкий шлях – “позаяк ніщо не було необхідним, усе було можливим” – зводиться до одвічної проблеми свободи волі і вибору. При чому такої волі, яка здатна вплинути не тільки на своє життя, а і на Історію.

Ну що ж, як паморозь на вікні, уся історія Криги організовано і прекрасно теж вкладається химерним впорядкованим візерунком, у якому зблизька можна роздивитися довершені мережива, кристалізовані майстерністю вимогливого до себе автора.

“Адже народити справді нову думку, mon ami, – ось єдине завдання, гідне людини, й мета людського життя.”

P. S. Ризикувала замерзнути без відгуку, але не вийшло.

Здена Бобош