Роками вивчає минуле нашого краю та його духовні витоки і стержень нації

Колись буде день,

Без тривог і заплаканих ранків.

Вбереться у квіти натомлена горем земля,

І радісне сонце, розхристані душі серпанків

Обійме промінням, як мати своє немовля

Колись буде день…

У полі розквітнуть ромашки.

І більше ніхто не почує,

Розлючений голос сирен,

Бо в пахощах днів щебетатимуть вранішні пташки

Й шумітиме гордо старенький згорблений клен.

Колись буде день…

Аліна Войтенко

У кожної людини – доля своя. Лише той, хто не зламається, чогось вартий…

Звикла бачити його, коли проходить нашим мікрорайоном. У сірому костюмі, з портфелем у руках. Прямує розміреним кроком, задуманий. Скромно привітається, скаже декілька слів і прямує далі. Має заглянути у центральну бібліотеку, набрати на комп’ютері написаний вночі текст, що надиктує Оксані Бідзілі, першій своїй надійній помічниці. Потім зустрінеться з друзями Василем Герою, Юрієм Проданом, Алексом Копчею, Ярославом Роспопою. Далі має передзвонити і уточнити деякі дані, бо працює над шостою книгою про село Підвиноградів, пережиті ним історичні події, часи суспільних змін, його людей, які прославили рідне село, зберегли батьківську віру, примножили місцеві обряди та звичаї, розширили напрацьовані традиції…

Іван Іванович Біланчук… Людина, як людина… але по-своєму особлива. Виділяється з-поміж інших сучасників своєю терпеливістю, настирністю, працелюбністю, умінням розпочату справу завжди доводити до кінця. І ще просто бачити, інтуїтивно сприймати і цінувати людей, вчасно бути на підхваті: у потрібному місці та необхідному часі і далі наполегливо та старанно вивчати історію Срібної землі, її духовні витоки, той надійний стержень нації, яка лише за минуле століття пережила кілька політичних устроїв, але вистояла, зберегла і поглибила свою мову, віру, культуру, уміння господарювати на своїй землі, дбайливо опікувалась родиною і залишилась надійним ковалем своєї долі.

Іван Іванович добре знана в місті і районі людина. Народився 9 травня 1948-го року в родині виноградівських робітників. Ріс огорнутий родинним затишком, теплом, батьківською турботою. Потім була п’ята міська, далі перша середня школа. Навчався без натуги. Світла голова легко сприймала знання. Найбільше захоплювався історією (викладач Микола Петрович Пацкан); у старших класах – фізикою (викладач Василь Михайлович Дубровка). Спочатку, у дорослому житті бачив себе археологом (в Малій Копані, на Городищі, кілька років підряд студенти історичного факультету Ужгородського державного університету вели розкопки знайденого древнього поселення і знайдені знаряддя праці, залишки домашнього вжитку перекочували із розкопаних курганів у експозиції районного історико-краєзнавчого музею). Тут їх могли бачити рядові відвідувачі. Мали до них доступ і школярі, яких сюди приводили на екскурсії. Потім зародилася мрія стати вчителем історії. Але коли отримав атестат про середню освіту вступив до Львівського політехнічного інституту на радіотехнічний факультет. Швидко пролетіли 5 студентських літ. Львів залишив свій відбиток на найкращих спогадах з цих часів. З дипломом радіоінженера влітку 1973-го повернувся додому. Через два роки очолив Виноградівську районну кіномережу. Сам дивувався: на території України працювали кіностудії – Одеська, Ялтинська та Київська імені Олександра Довженка, Укртелефільм. А в річному звіті про перегляд кінофільмів записали, що в кінотеатрах демонструвались 7 картин угорських кіномитців, переданих товариством дружніх зв’язків; 2 – українською мовою, решта – близько 9-ти десятків знятих студією “Мосфільм”, “Беларусьфильм”, “Грузія-фільм”, “Ризькою кіностудією” та іншими, розкиданими по тодішньому Союзі – на російській мові.

З 1978 по 1989 роки, три роки працював інструктором, далі 8 років – завідував промислово-транспортним відділом в апараті райкому компартії України. Доля привела його на Виноградівську взуттєву фабрику, де був призначений заступником директора по зовнішньоекономічних зв’язках. Починаючи з 1996-го, 2 роки очолює міський Фонд державного майна. У 1998-му, йому довірили очолити перше в районі, новостворене на іноземних інвестиціях, підприємство по випуску ортопедичного взуття медичного призначення – ТОВ “ОРТЕКС ЛТД”. Через 11 років вийшов на заслужений відпочинок, однак продовжував далі старанно працювати на менш відповідальній роботі. Коли звільнився в часі, став вивчати історію рідного краю, друкуватися на шпальтах районки та інтернет-просторі.

Його інформативні матеріали з історико-географічними описами 49-ти населених пунктів, що входили до колишнього Виноградівського району зацікавили читачів. У новому ракурсі Іван Іванович подав періоди румунської окупації краю та періоди чеської доби про які говорилося мало або й зовсім опускалося з поля зору місцевого населення.Так почалося відроджуватися місцеве краєзнавство, започатковане вчителями Василем Ком’ятієм та Балажом Керестеші з Виноградова, Володимиром Щуром та Михайлом Чухраном з Королева, Степаном Погоріляком з Широкого, Василем Костаком, Олександром Данком, Марією Білак з Оноку, Іриною Вамош з Новоселиці, ужгородським науковцем Сергієм Федакою та редактором тижневика “Чорна гора” Володимиром Мочарником… Заронені ними зерна поглибленого зв’язку поколінь, залишеної нам у спадок пережитої ними історії знайшли свого переконливого послідовника в особі Івана Івановича Біланчука…

За неповних 10 років став автором п’яти книг

Кажуть: сутність самої людини формується через її випробування, а вже потім проявляється як стійкість її волі та незламний дух…

Все почалося з неочікуваного телефонного дзвінка. Троє братів з родини Жупанів – Михайло, Павло та Степан натрапили на географічно-історичний опис Івана Біланчука про їхнє рідне село Теково, що стрілою тягнеться вздовж правого берега Тиси. По черзі його перечитали, між собою поділились враженнями і прийшли до єдинодумного висновку: старше покоління поступово вимирає і забирає з собою цікаві моменти пережитого життя. Молодь приходить їм на зміну і мало що знає про історію села, над яким власне пройшли, прошуміли вітри вікових часів. Якби було добре, коли б село мало свою збережену історію, літопис своїх родоводів, звичаїв, обрядів, традицій і дітям змалку прививали цю любов до своєї малої батьківщини. Через знайомих отримали телефонний номер краєзнавця. Один з них, молодий підприємець Степан Михайлович наважився подзвонити і попросив Івана Івановича назвати день, час і місце зустрічі для розмови. Коли у домовленому місті відбулося знайомство і розмова про написання книги, Іван Іванович дав згоду. Степан Михайлович всіляко сприяв творчій роботі. Думали на храмове свято Петра і Павла подивувати односельчан появою книги про Теково. Однак градобій, який пронісся над селом, завдав людям значних матеріальних збитків. Зараз в першу чергу треба було думати про перекриття дахів на сільських хатах. Задум про книгу відтермінувався на цілих два роки. Але робота над нею тривала далі. Віднайшли рідкісні фотознімки, в архівах документальні докази важливих історичних подій, обійшли всіх сільських старожилів і записали їхні спогади про багатовікове мирне співжиття українців-русинів та угорців. Нарешті у 2017-му році вийшла перша книга Івана Івановича “Теково. Село на берегах Тиси”. Її презентація стала знаковою подією в житті теківчан. Люди ще довго згадували цю святкову подію і ділилися пережитими враженнями, емоціями, відчуттями, бо історія села торкалася людської долі кожного, хто тут народився, змужнів, пустив родове коріння.

Квітень 2020-го ознаменувався в житті краєзнавця Івана Біланчука виходом у світ, тиражем 750 примірників в ужгородському видавництві ТОВ “РІК- У” його другого видання “Виноградів – моє місто”. Над нею Іван Іванович працював 5 років. В ній автор показав майже восьми вікову історію Виноградова, починаючи з віднайденої поблизу Королева стоянки первісних людей до сучасної доби розвинутого технічного прогресу та започаткованого вченими штучного інтелекту та його непередбачуваних розумових можливостях.

Третя книга “Онок і оночани” опрацьовувалась у тісному співавторстві з Олександром Васильовичем Данком, вчителем історії сільської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. Навчаючись на історичному факультеті Ужгородського державного університету темою своєї дипломної роботи він колись обрав історію рідного села. Тривала робота над розробкою теми успішно завершилась. Отримала високу оцінку від державної комісії. Однак разом з чистовиком, який він так вдало написав і захистив, пропав безслідно і його чорновик. Та не було би щастя, якби нещастя не допомогло. Колишній шкільний історик Кирило Кополович, у свій час, на горищі своєї хати в Олешнику, звідки щодня добирався на роботу і де постійно проживав, облаштував свою бібліотеку. І коли його не стало серед живих, донька Зоя Кирилівна наводила на горищі лад. Перебираючи татові книжки, натрапила на написане від руки, гарним каліграфічним почерком географічно-історичне описання історії села Онік. Автором його був колишній, незмінний десятками років її директор Юрій Кубіні. Вирішила, що цю цінну річ вона не залишить на полиці, а краще передасть в дар школі, де її читатимуть всі, кого зацікавить. Сама, як вчитель, вона вдячно це зробила. Так ця праця не пропала, не зникла безслідно, а стала дороговказом і обросла зібраними Олександром Васильовичем та Іваном Івановичем доповненнями та новітніми матеріалами, яких вистачило на цілу книгу.

Цікаво написаний краєзнавцем Іваном Біланчуком історико-краєзнавчий нарис “Гетиня над Тисою”. Він охоплює 19 розділів і проливає яскраве світло на історичне минуле українського села, його етнічну культуру, найпоширеніші в селі прізвища та імена, уміння вправно господарювати на Богом даній рідній землі, найпоширеніші ремесла, які тут прижилися і якими користувалися гетиняни, їхнє вірування і релігійне життя, освіта і дошкільне виховання. Автором нарису підняті і вдало розкриті питання участі гетинян у війнах, сказане правдиве слово про євреїв і їхні долі, народну і сучасну медицину, культуру і спорт, окремо виділені досягнення односельчан в різних галузях народного господарства та показані видатні постаті людей, вихідців з нього, які принесли Гетині честь, славу і визнання як малої глибинки краю, звідки вони пішли у світ своїх наукових відкриттів, досягнень, знань і своїх зрілих напрацювань.

Презентація п’ятої книги автора Івана Біланчука “Греко-католицький Севлюш“

Задум написати шлях, пройдений релігійною общиною греко-католицької віри, починаючи з ХVІІ-го століття і до сьогоднішньої доби виник у краєзнавця Івана Біланчука не спонтанно. Ще малим хлопчиком з дідусем і бабусею ходив до церкви і звернув увагу на хрест, який стояв перед нею та на вікна з кольоровими вітражами, виготовленими в Будапешті на замовлення мешканців Виноградова, які з першої хвилі еміграції заробітчан живими повернулися додому з Америки. В подяку Всевишньому за нелегкий пройдений ними шлях і тривалу відсутність в родинах, увіковічнили свої імена у Господньому домі. Між цими жертводавцями був і дідусь. Його вражаюча щира набожність і спів під час Богослужінь стали для хлопчика дороговказом його подальшої долі.

Прагнучи відновити ці спогади і присвятити дорогим і близьким старшим батькам цей нарис, Іван Іванович приступив до роботи над ним. Не історик, а сформований самим життям краєзнавець почав поглиблено вивчати релігійне життя Севлюша. Півтора року зайняли його наполегливі пошуки достовірних даних в Державному архіві Закарпатської області; перечитав ряд наукових праць, переглянув всі багаторічні періодичні видання, доступні документи та знімки з сімейних архівів, доповнені під час зустрічі з старожилами, які ділилися враженнями, спогадами про цікаві, хвилюючі і пережиті епізоди з власного життя під час виходу і повернення церкви з підпілля, початку відродженні прабатьківської віри і її укорінення в життя заново навернених вірників. Так ним писалася сторінка за сторінкою, набирався комп’ютерний текст бібліотекаркою Оксаною Гаврилівною Бідзіля, яка навчилась безпомилково читати його авторські рукописи, виправлення, доповнення на полях, аркушів, списаних чоловічою рукою.

І ось, в переповненій читачами книжковій світлиці Виноградівської публічної бібліотеки, проходить презентація нововиданої п’ятої книги автора Івана Біланчука “Греко-католицький Севлюш”. Ведуча Катерина Ромушко робить детальний огляд творчості краєзнавця. До слова запрошує намісника міського Успенського храму отця Мирослава Сипка, який вважає, що ця книга стане настільною в багатьох родинах, бо несе правдиву інформацію про духовні витоки родового коріння цілих поколінь виноградівців. Цікавими були спогади історика Олександра Данка про творчу співпрацю з виноградівським краєзнавцем при написанні книги про село Онік. Ця поглиблена над історією села робота зблизила двох творчо налаштованих людей. Стала зародком і початком їхньої тривалої чоловічої дружби. Про вагомий внесок у розвиток культурно-освітніх засад міста і громадську невтомну діяльність у цьому напрямку отця Євменія Сабова, який жив і працював священиком у Севлюші, починаючи з 1898-го і до 1934-го року, зараз присутнім на презентації книги захоплено розповів голова Закарпатського обласного науково-культурологічного товариства імені Олександра Духновича Юрій Продан.

Молодий лікар з Тросника Василь Качур добре обізнаний з сучасною комп’ютерною графікою. Його внесок відчутний в нововиданій книзі. На згадку про цю зустріч він залишає бібліотеці свою картину з відтвореним ним зображенням Тросницької церки та її парафії в часи попередніх трьох, пережитих нею століть.

Художнику з Харкова, Олегу Омельченко, який вже третій рік поглиблено вивчає місцеву історію краю і самовіддано працює у Виноградові, вдалося проілюструвати греко-католицькі храми міста. Вони доповнили книжкові ілюстрації і гарно вписалися в зміст викладеного автором матеріалу. З приємністю Олег Вікторович зараз згадує цю творчу співдружність з Іваном Біланчуком і дякує за насолоду від цієї продуманої обома творчої співпраці.

Заступник голови міської Ради Віталій Любка вітає автора з виходом п’ятої книги, висловлює своє захоплення його плідною результативністю праці як літератора та гарним спадком, піднесеним для майбутніх поколінь і бажає втілення всіх його творчих задумів в життя.

Уродженець села Гетиня, мешканець нашого міста, громадський активіст, голова товариства “Просвіта” Віктор Урста ділиться своїми враженнями від книг краєзнавця Івана Біланчука, які стали своєрідним літописом життя наших людей і засвідчили світові, що нам є чим пишатись, бо кожне село має своє лице, напрацьовані здобутки і культурні надбання.

Дуже тепло присутні в залі сприйняли виступ мешканця Фанчикова, колишнього головного лікаря районної лікарні – Юрія Михайловича Добоша. Він детально розповів як відроджувався Святотроїцький храм на території лікарні, як в нім роками звучали духовні твори у виконанні хору медичних працівників під орудою Надії Онуфріївни Будз. Вони супроводжували всі святкові Богослужіння і приносили духовне збагачення присутнім у храмі вірникам. Юрій Михайлович підносить автору книги букет квітів і заспівуює величальну “Многая літ”. На одному подиху присутні в залі зараз співають “Молитву за Україну” (Боже великий, єдиний нам Україну храни”). Директорка комунального закладу Виноградівської публічної бібліотеки Мар’яна Марушка подякувала краєзнавцю Івану Біланчуку за повноцінні дослідження і збереження сторінок минулого Текова, Виноградова, Оноку, Гетині та витоків духовності греко-католицького Севлюша. Зараз бажаючі мати у приватній книгозбірні книжку з автографом Івана Івановича мають таку пряму нагоду і реальну можливість. Шанованій в місті людині піднесла букет квітів і записну книжку та ручку, щоб його творча робота продовжувалась далі і стала запорукою виходу у світ його нових історико-краєзнавчих нарисів. Вони читатимуться людьми і завжди матимуть своїх поціновувачів.

Коли дописувала цей нарис, довідалася, що Іван Іванович відвідав поранених на війні захисників, що проходили реабілітацію і оздоровлення, психологічне розвантаження від стресів та нервового перенавантаження в нашому центрі і подарував хлопцям свою нововидану книгу, в подяку за виявлену їхню турботу і старанність, яку вони проявили: на подвір’ї реабілітаційного центру. З простих дерев’яних дощатих піддонів майстерно зібрали і виготовили саморобний стіл та 5 лавок для тих хворих, які тут лікуватимуться після них. Щоб згодом, на відкритому повітрі їм було де пограти в шахи, шашки, доміно, просто посидіти і поспілкуватись з бойовими побратимами. Цим хлопцям є про що згадати, є що сказати, є про що поговорити. Вони – живі свідки воєнних подій, що в 5-х областях України широкомасштабно розгорнулися. Це є нашої нації оправдана перед світом честь, слава і гордість. Ці люди, з твердою надією в серці, що Україна – нездоланна, знову повертаються і входять в суспільне життя. За ними свята правда, нескорена сила і незборимий ніяким ворогом простий український люд.