«Виноградівські пацьорки» в особистостях – Оксана Свищо

Загрустила весна,

Тихий шелест листвы

Убаюкал меня,

Как всегда,

Без проблем  и мечты…

Я люблю  эту грусть,

Что уходит с порывами ветра,

Всё равно, как стрела

Унесусь в облака

Рассыпаясь огнями рассвета.

Вона прочитала цього вірша на моє запитання –  а Ви не пишете?

Звичайна жінка, але непересічна людина з потужним біополем, як сама себе називає стара мати одиначка – Оксана Свищо.

Особисто для мене 46-й рік життя додає їй тільки жіночого шарму, а не людської старості. І хто б міг подумати, що зовсім поруч – в с.Онік живе така неординарна особистість. Народжений художник, дипломований економіст, швея, прядильниця…  в деякій мірі екстрасенс.  Її екстрасенсорні здібності вміщують в собі природний зв’язок між собою та суспільством відтворюючись у простій істині – коли мені комфортно в  навколишньому середовищі, то середовище набуває благодатного дійства. Адже це так просто – підтримувати один одного. На разі, Оксана шукає роботу, аби в змозі гідно забезпечувати 10-річного синочка.  Між іншим вона малює абстракції, в’яже крючком кофтини, блузи, серветки…  вишиває ікони, шиє… Розмах її творчого потенціалу захоплює  звичайним бажанням ЖИТИ.  Хоча, саме життя було не дуже поблажливим до неї  – виїхала  під час розпаду СССР в Чехію, там важко працювала, завагітніла. І саме носячи під серцем дитинку  захопилась  в’язанням,  для майбутнього сина, повзуночків. Тоді запримітила, що її думки втілились через дію іншої людини, адже, як пояснити, що через  кілька місяців чеські журнали зарясніли її викройками дитячого одягу? Так Оксана почала вивчати себе, як частину Всесвіту усвідомлюючи, що кожна людина є його  невід’ємною часткою, а наші думки як єдиний, могутній обмінник енергії та емоцій. Тож, на скільки кожен з нас хоче сприймати ту, чи іншу інформацію на стільки ми розвинуті в суспільстві, як індивіди. Оксана захоплюється різними науковими проектами, не простото цікавиться наукою вивчаючи літературу та історію, а й керується науковими фактами.

 «І хто його знає  ким були мої предки, мені відомо, що  у якійсь степені прадід  за мамою був Залізняк, саме той, що підняв свого часу пів країни на повстання. Тільки сильна духом людина може вести за собою народ…  Зараз живу з сином, у нас все добре,  навіть той факт, що мене після повернення з Чехії рідний брат виганяє з хати і тільки в судовому порядку я маю  пів маєтку. Власне, через три місяці у моєму дворі та будинку нарешті закінчиться війна. Я не випадково ототожнюю себе з Всесвітом і Україною, бо так само через три місяці на Україні буде спокій і мир. Крим буде Кримською республікою під українським прапором. До кінця року відкриються кордони між Україною та Європою. Непотрібна  Путіну Україна, він тільки повторює долю Распутіна. Навіщо йому Україна, коли йде глобалізація планети – всі країни об’єднуються   і вже, років через 50 не буде українців, американців чи росіян… будуть жителі планети Земля. І не думайте, що ми єдині у цьому безмежному просторі»….

Ось така дивна особа п’є каву сидячи зі мною за столиком в кафе і твердо зауважує: «Я не читаю долі людей, я їх створюю.» І як би там не було, але ця людина  міркує мірками величі  держави та народу. Її найменшим прагненням є – віддати  частину своєї землі (виділеної, як пай) під забудову церкви, розширити  територію  рідного села, возвеличити Виноградів, як один з найпрекрасніших куточків на Землі (і вона знає як це зробити). Особисто для мене, позитивне мислення, це її найбільша здібність екстрасенсорність якої зумовлена  на людській доброті, на доброму слові у звичайному прагненні ЖИТИ. Бо, як вона каже: «Людина може розвинути в собі любий талант. Не має такого, що не можливо зробити.»

Зараз, участь у «Виноградівських  пацьорках»,  дає Оксані можливість презентувати себе, як творчу особистість. Ту особистість, яка заробляє на хліб та стає спонсором  для дитсадочка   даруючи свої роботи.  В замін очікує уваги, поваги, сприйняття  та підтримки…

Світлана КЕДИК