«Виноградівські пацьорки» в особистостях – Михайло Алексанич

Горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці кахлі, дитячі іграшки… Це все можна знайти на полицях  і поза ними у майстерні Михайла Юрієвича Алексанича.

Творчі люди не перестають мене дивувати  неперевершеним творчим безладом, але це так красиво, так ексклюзивно, аж душу радує. Більше того, коли людина усміхаючись заявляє:

«Я прагну зберегти гончарство у нашому краю, бо ще не так давно   в сусідньому селі Дубовинка (Пичайда), цією справою займались майже всі, а зараз традиції зникають, забуваються…Справу цю перейняв від прадіда, це він у мене був гончарем. І хоч протягом життя  займався всякою всячиною, навіть квіти вирощував у розсадниках та виноград…  видно, не моє. Ось уже протягом двох років налагоджую гончарну справу. Облаштував майстерню, зі старих станків створив собі станок гончарний, станок для помолу глини, турнетку на якій займаюсь розписом  виробів (малювати не вчився, тож було би добре, аби за це взявся справжній художник).»

Так це для вас не тільки хобі, а ще й бізнес?

Та який там бізнес, поки тільки вкладаю кошти, і тим вкладенням ні кінця ні краю не видно. Кожного місяця виділяю певну суму з пенсії, десь буває таки кілька виробів продам. Але це порівняно, копійки.

Помічників маєте?

Так, є в мене людина, яку навчив працювати. Та взагалі багато є охочих глечики ліпити, але  в теорії, начебто, все розуміє, а як сідає за станок, то таке враження, що «руки криві». Не так це легко, як здається…

А самі ви де вчились гончарству?

Ходив до старих людей та  питав. Адже за освітою я помічник машиніста тепловоза.

Розкажіть про сам процес такої клопіткої роботи.

Ну, для початку, треба знайти глину. Для цього я їду в с.Онік або с.Іванівці. Там глина біла, хороша. Копати її треба на глибині 2-х метрів. Потім глину замочую у воду строком на 1 добу, після чого перемолюю на млинові, а вже на сам кінець,  перетираю руками. Можна сказати, що це готове «тісто» для ліплення глечика… А вже тоді  гончарний круг, чутливі руки, сильні пальці,  уява, бажання і терпіння.  Далі вироби треба обпікати, для цього я маю дві печі. Горно являє собою цегляну куполоподібну напівземлянку, що складається із вхідного приміщення (пригребища, погребиці), та основного, де знаходиться піч. Вироби обпікаються при високій температурі (700-900 градусів) протягом 8-12 годин. Розпалюю піч дровами. Багато глечиків виходять з печі битими. Та й після всього їх не можна  викладати ані на сонце, ані на мороз, тим паче на дощ, треба їх розташувати у помірно теплому та вологому приміщенні. І лише після цього шляху можна братись за розпис, крашення  та глазурування виробів. Раніше глазур готували з свинця (вибирали з акумуляторів), його подрібнювали, розбавляли водою… зараз можна купити готовою і спеціальні фарби також.

Михайло Юрієвич так  завзято розказує, що аж і самій хочеться спробувати поліпити. Та окрім того, що це цікаво і важко це ще й дуже гучно, бо той його станок «реве» щосили.

• 

• 

• 

А як ставиться до вашого заняття сім’я?

Я розлучений, вже багато років. Діти дорослі, живуть окремо, слава Богу добре. Маю онуків, але там… Тож, тут я сам собі хазяїн і дому і часу, сам собі майстер, сам собі спонсор – працюю, живу та прагну нести частину себе через свої вироби людям.

Що ж,  двір за чорною брамою залишає позаду мене чоловіка, який стоїть у дверцятах  та щиро посміхається. Смт.Королево готується до вечора  затихлими вулицями… А я їду далі  – шукати нових учасників «Виноградівських пацьорок».

Світлана КЕДИК