«Нічого, нічого з нього буде художник»

 «Колись я працював на ім’я, тепер ім’я працює на мене» 

 Федір Сільваші.

Справа тут не  в таємниці імені і не в геніальності, а в світогляді звичайної людини, яка майже протягом  усього свого життя пише картини.

Ви вже вибачте за банальний початок, але  виноградівський автор пейзажної лірики, навчаючись ще у 5-му класі,  починав з «Чарівного пензлика».

«Тоді, в Будинку піонерів,  вела гурток  Одотя Панасівна Пацкан, то ми з Володею Симулик, Юрієм Продан  ходили туди навчатись. Вже  у віці 12-13-ти років я розумів, що буду малювати. А у таборах «Юних художників» проводив чи не всі канікули і літні, і зимові. Маю собі полестити, бо там з нами займались  корифеї Закарпатської школи живопису. Тоді отримав запрошення поїхати до Волгограду  в табір, але відмовився, про що потім пошкодував… »

Згадує  Федір

Щож, лівша, який не вміє лагодити побутову техніку, чи будь які інші приладдя по господарству, дивним чином,  самотужки опанував техніку живопису, бо виявляється змішувати  фарби, створювати кольори на полотні – це те, що Федір Сільваші уміє робити найкраще. Хоча, перед тим, як взяв до рук мистецького пензля працював  звичайним малярем.

«Після 8-го класу я подався до вступу в Ужгородське училище мистецтв, але мене туди не прийняли – не пройшов по конкурсу. Після армії свою роль зіграли гормони – не хочу учится, хочу женится.  У 1982 році вступив до Московського державного університету ім. Крупської, закінчив один курс  та залишив. Чому? Одного дня зрозумів, що відсутність академічного  вишколу зовсім не заважає мені займатись улюбленою справою, а навпаки спонукає до саморозвитку та самонавчання. З часом, у мене з’явилась ціла бібліотека книг по живопису, оце, що ви зараз тут бачите, то є лише незначна частина. Тай з рештою формальний папірець, що засвідчував би мій статус художника на практиці не знадобився».

Отак пропрацювавши 20 років художником у Райпобуткомбінаті, створивши багато вивісок, оформлень тих чи інших подій ще за Радянського часу і вже в роки Незалежної України (працюючи в Будинку Культури) Федір Сільваші лишився незмінним своєму покликанню  малювати картини. І нехай маслом та пензлями тільки пишуть, але тільки  у Виноградові є Федір Сільваші, і тільки він саме малює, а не пише не претендуючи на геніальність світової художньої класики, хіба що на вподобання свого особистого, облюбленого погляду бачити природу такою. Такою, часом перенасиченою фарбами, такою без міри глибини глибокою, такою в якій хочеться розтанути, розповзтись краплинами кольорів аби зазирнути у ідею малювання, нашарування, накладання  пласт за пластом  багаторічного споглядання чи то за зміною пір року, чи то за вершинами Закарпатських гір і гірок, рік і річок, лісів, вулиць, міст… Його слабість і сила водночас – пленери. І якщо скульптор, котрий толочить глину витискаючи кожен вигин майбутньої скульптури закохується у власні руки, що творять черговий особистий шедевр, то Сільваші залюблений краєвидами рідного краю губиться в етюдах з яких виринає почуттями потоку барвистої енергії – надто живо, надто справжньо, бо натхненно, відверто і чисто. Ось це і є почерк, стиль Федора Сільваші.

«Свою роботу, що мені не сподобалась (бодай якийсь мазок) я можу вщент розірвати і викинути. Був період у житті, якщо не казати все життя, коли  доводилось працювати  художником, а не малювати, бо випадки долі вкрай невблаганно ставили на коліна багатьох людей у пострадянському періоді і тоді доводилось зводити весь творчий потенціал на заробляння грошей. Були випадки, коли впродовж одного року я намалював та продав  більше 800 робіт. Це важко, це виснажливо… насамперед тому, що взамін проведених годин в колі сім’ї ти стирчиш в майстерні і займаєшся «штампуванням картин». Але я не шкодую, бо ті «штамповки» виявились напрочуд вдалими. Шкодую тільки про те, що більшість моїх робіт виїхали за кордон – в Угорщину. Та разом з тим, я пишаюся, що виноградівці мають традицію дарувати на день народження, чи будь яке свято картину Федора Сільваші».

Як, ким і де  ви бачите себе в майбутньому?

Собою – чоловіком, батьком, дідусем… художником, який нарешті малює в своє задоволення не поспішаючи на час.

Є інформація, що наступного року в лютому ви плануєте  в ІМПАСТО персональну виставку?

Так. Вона відкриється в день мого народження. Це буде ювілей, тому кількість картин буде ювілейною – 55. І лише  нові роботи.

Як до вашого вибору заняттям ставились батьки і власне, чи підтримує зараз сім’я  художника в родинному колі?

Мама завжди розуміла моє  прагнення малювати, тому перепон не було. Жінка і діти обрали нейтральний бік – не допомагають але й не заважають. Хоча тішить те, що 5-ти річний онук, коли приходить до мене в майстерню, то рівняється на діда – малює разом зі мною, для нього спеціально є полотно, пензлики. Ви знаєте, працювати з ним дуже цікаво, адже він більше розказує, пояснює те, що зображує ніж малює. Насправді більшого визнання ніж захоплення отої маленької, рідної людини й годі чекати…

У вашій родині були митці?

По маминій лінії був дядько який любив малювати.

То це талан, а не наука?

Талан це і є наука займатись тим, що тобі до душі. А те, що ти робиш в своє задоволення завжди потребує умінь, прагнень, вдосконалень.

Ви самітник по натурі?

Так. Я люблю працювати на одинці. На противагу у спілкуванні мене називають душею компанії.

Чи були викладачі, які  вбачали у вас майбутнього художника?

У 7-му класі, якось я намалював голу жінку з чоловіком. Класний керівник побачила, вичитала, повідомила батьків… Мати було хотіла лаяти,  але вчитель малювання та співів, якщо добре пам’ятаю Сідор його прізвище, сказав:

«Нічого, нічого з нього буде художник».

• 

• 

Понад тридцять років    картинами Федора Сільваші милуються  на  районних, обласних та закордонних (Угорщина) виставках. Його роботи є у приватних колекціях в Ізраїлі, Канаді, Угорщині, США, Чехії, Словаччині. Зараз кілька творів представлено у виставковій залі ІМПАСТО, де наразі, виставляється творче об’єднання  «Мистецька Угоча»  членом якої є Федір Сільваші.

А якщо коротко – весела, позитивна, світла творча… особистість, яка так природно бачить світ у кольорі.

Світлана КЕДИК