Постійно діюча Галерея Павла Антоновича Кутлана

Зимно… надвечір’я. До хвіртки вибігає собака, лохматючий, чорний із білими китицями, а може, навпаки.

Подає голосу, сердито, наче, хоче вкусити. Позаду нього чимчикує  усміхнений дідусь. Квапливо перекручує ключика в замковій щілині, ховає песика, за огорожею та гостинно запрошує до своєї майстерні.

Затісна кімнатка для творчого простору п’янить різким запахом фарби. Мимоволі оглядаєшся аби вловити флюїди, що спонукають брати до рук пензля та малювати. Дивні ці художники. Ота пейзажна лірика так і  стирчить з їх свідомості, десь стелиться між людськими поглядами фотографічною пам’яттю рідних просторів. І вже бачиш обабіч річку, ліс, розпечені на сонці камені, засніжені дерева… а подекути, дощ зривається громом та розперезує уяву на найцікавішому місці… Ото і я, коли зайшла до “постійно діючої галереї” Павла Антоновича Кутлана то оторопіла від  вуличного холоду і такого бентежного тепла у розмаїтті картин. Вони рядочками, акуратно підвішені на стінці; складені снопами в куточках… ховають затаєні світи пейзажу, натюрморту, навіть портети десь підморгують з глибинки, з-під пензля далекоглядної фарби обіцяючої передавати споглядачу неймовірні емоції від побаченого…

«Я народився в с.Фанчиково 7 грудня 1941 року в родині викладачів. Нелегко було жити мамі з двома дітьми,  адже ми з братом   росли  без батька, навіть не пам’ятаю його, мені було лише кілька тижнів, як він трагічно загинув… Споглядаючи зараз за сучасною молоддю бачу велику різницю, адже ми у свій час, навіть на канікулах не відпочивали, а йшли працювати, аби заробити якусь копійчину. От я  ремонтував дерев’яні ящики. Саме так починалась моя трудова діяльність. Згодом, працював на лісоторговому складі де виготовляли меблі…»

А коли ж ви тоді малювали?

Між усім іншим, я ніколи не полишав малювати. А захопився цією справою з дитинства, ще в початковій школі малював. Тоді пробував перемальовувати портрети письменників, згодом споглядав, як малює стрийко – Кутлан Степан. Однією з перших робіт маслом була картина з зображенням Христа на горі. Через певний час змінив працевлаштування то вже працював  на «Побуткомбінаті» художником разом з Міклошом Горонгозо.

Ви маєте відповідну освіту?

Та яка там освіта, я просто  любив і вмів малювати, а до Московського університету мистецтв вступив  по рекомендації, на рік пізніше за Міклоша. Саме з  Горонгозо ми по двічі  на рік брали участь у пленерах. Це стало великим поштовхом у розвитку мене, як художника. Але основний мистецький багаж знань я перейняв від стрийка. 

Брав участь у багатьох колективних виставках, республіканського, Всеукраїнського, обласного рівнів. Мав свої персональні виставки. Одна з перших відбулась 1978 року у Виноградові у залі, в минулому, заводу пластмасових сантехвиробів; Потім у 1985 році в ужгородському Будинку культури; 1991 року в палаці Перені; 2001 року у Виноградівському історичному музеї; 2011 року у Фанчиківській школі…

Павло Антонович час від часу змовкав, певно, пригадуючи певні миті життя. А тим часом, тепла майстерня відчиненими дверима впустила всередину знайомого собаку. Він забіг та миттю вмостився у моїх ніг вимагаючи його погладити. І куди поділася його сердитість? Він як і хазяїн розрадливо дивився на мене своїми добрими очима намагаючись переказати глибину палітрового світу. Сутність пензлика та розуміння кожного мазочка, що завжди породжує нову роботу.

«Знаєте, я без цього вже не можу. Немає такого дня, аби я не зайшов у майстерню та бодай трішки не помалював. Більшість часу проводжу саме тут»

Зауважив Павло Антонович.

От яка потреба в людини – не дай їсти, не дай пити… але дай помалювати. Залиш мене в спокої з собою, з гармонією світу, дай навернути  фрагменти сфотографовані пам’яттю, щоб накидати штрихи… з них таки вийде картина.

І нарешті, переді мною відчинилась брама за якою звичайний гараж ховає галерею робіт.

То це ваша постійно діюча галерея? – жартуючи спитала я.

Він усміхнувся та схвально кивнув головою, а далі заходився показувати картини, розказувати про них. Він без утоми їх перекладав з місця на місце, певно, пам’ятаючи всі подробиці їх створення.

Скажіть, а ви самокритичний до себе та своїх робіт?

Так. Ну, як Сільваші Федір не нівечю полотно та викидаю у смітник, просто перекреслюю.

Що саме може не сподобатись вам у вашій же роботі?

 Будь що…

Власне те, що для пересічного глядача геть непомітне, те, що виокремлює та надає особистої особливості, може почерку, манери… те, що каже: так малює тільки Павло Кутлан.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Мої щирі вітання з Днем народження, яке Павло Антонович святкував 7 грудня. Бажаю втілити в реальність задум – організувати персональну виставку з нагоди 75-ти річчя, та таки передати свій спадковий талант внукам, правнукам, праправнукам…

 Світлана КЕДИК