Творити спираючись на народні пісні – це найважче завдання

 «Кожна людина, по мірі дорослішання повинна для себе визначити, за яку ідеальну мету вона боротиметься, щоби відповідно цього зформувати свою діяльність та  кожен  життєвий вчинок. Торкаючись особисто мене, я все своє життя, в усіх сферах, завжди всіма можливостями буду слугувати одній цілі – благополуччю угорської нації та угорської батьківщини»

Писав у одному з листів своїй матері Бела Барток.

Творчість людини, 64 роки життя  якої  припали на епоху  найбільших потрясінь в історії людства  та його рідної країни, коли важливою справою було утвердження ідеалів гуманізму та протистояння з втратою людяності суспільства, робила людей добрішими і чистишими душею тоді; тоді, як вони переступили поріг нового віку; зараз, як ми споглядаємо  дорогу осмислення  людства у непростому розвитку себе, як індивідууму.  І сьогодні ми розуміємо, що музика здатна впливати на наш настрій та має цілющі властивості. Однією з властивостей творів Бартока стало те, що він основував свою творчість на народних мотивах, таким чином, об’єднуючи народи Австро-Угорщини а це і німці, і  угорці, і чехи, і українці, і поляки,  і румуни, і словаки…

«Творити спираючись на народні пісні, –  це найважче  завдання, – вважав композитор,  – в будь якому випадку, не легше створення оригінальної тематики. Перелаштовуючи  народну пісню, навіть при звичйній гармонізації, потрібне  таке ж натхнення, як і при написанні власної теми. До того ж,  угорські селяни та селяни інших національностей, що проживали на території угорщини зберігають в своїх народних піснях безцінний музикальний скарб. В нашому розпорядженні  надзвичайний матеріал, достатньо тільки протянути руку, для того аби його «зібрати». Цей матеріал ми можемо використовувати у творах  короткого дихання, створюючи акомпанементи до цих мелодій свопвнені надихаючої красоти…»

Тож захоплення фольклором стало найважливішою справою життя Бели Бартока.

Саме так почались творчі пошуки власного музикального стилю, найяскравіше  себе проявляють в фортепіанних п’єсах. Для Бартока, піаніста-віртуоза, фортепіано було рідною стихією та своєрідною лабораторією  особистого творчого стилю. Ним написано багато фортепіанних творів. Серед яких були ескізи, зошити  «П’єс для дітей», що відносяться до 1908 року, «Дві картини»  (1910р.),  Allegro barbaro (1911р.)  Та інші.

Очевидно, що Барток тяготів  до інструментальних жанрів музики, але в той же час  мріяв про «створення  нового національного оперного стилю». Один з найперших сценічних творів: опера «Замок герцога Синя Борода»  була завершена  в 1911 році. Пізніше він створив ще два балети – «Дерев’яний принц» (1917р.) та «Чудесний мандарин» (1919р.). Всі вони виконані в алегоричній умовності  сюжетів, та   з різними символічними  тлумаченнями.  В загальному, композитор намагався показати  національний колорит шляхом використання  поетичності старої селянської пісні. Музичні епізоди дивують живописністю  оркестрової палітри  та картинністю музикальних образів…

Барток дуже любив створювати в різних жанрах  інструментальної музики: фортепіанні п’єси, сонати, рапсодіі для скрипки, струнні квартети, концерти для фортепіано, оркестрові твори. Його творам притаманні барвистість, стихійність ритмів, гострота драматичних контрастів, своєрідність народно-пісенних образів… В ряді його оркестрових творів, написаних протягом 1920-1930 років, найбільш виділяються: «Танцювальна сюіта» (1923р.), «Музика для струнних, ударних і челести» (1936р.), «Дивертисмент» (1939р.), «Концерт для оркестру» (1943р.), та два концерти для скрипки (1908 і 1938 р.р.), три – для фортепіано (1926, 1931, 1945р.)

В 1926 році композитор рзпочинає  дванадцятирічну роботу над 153 фортепіанними п’єсами, об’єднаними під назвою «Мікрокосмос». Це прагнення композитора виразити в «мікроформах» п’єс  світ образів сучасної музики.

Музикальна виразність Бартока прослідковується  в ударно-шумових інструментах, адже він винайшов  багато прийомів гри на ударних. Навіть у його фортепіанних концертах  прослуховується пульс ударності.  Але  не дивлячись на те, що віддавав перевагу фортепіано, цене  стало завадою створити багато скрипкових творів, що й по нині звучать на естрадах світу у виконанні  видатних скрипачів.

Ще одну особливість в побудові творів Бартока вловлюємо –  танцювальність…

В роки світових війн активізувалась суспільна діяльність композитора. Він займав  антивоєнну позицію та відкрито ставав на захист національних інтересів країни.  Міжнародний авторитет  Бартока, як композитора, піаніста  дозволяв йому звертатись  до «Міжнародної громадськості сучасної музики» з протестати проти безправ’я. Барток ініціював створення  всесвітньої організації на захист свободи мистецтва. Саме за суспільну активну діяльність спрямовану на зміцнення дружби між народами, Барток був удостоєний Міжнародної премії миру (посмертно).

Останні роки життя провів, починаючи з 1940 року, в Америці. Там написав у 1944 році  надвичайно красиву сонату для скрипки-соло, що відображає стихію народного мистецтва. Помер Бела Барток в Нью-Йорку 26 вересня 1645 року.

В історіі музичної культури творчість Бартока стала певним орієнтиром для становлення нової композитороської школи. Його музика набула світової слави. Краплину слави Бели Бартока несе в собі Закарпатський Виноградів, на час його життя – Севлюш.

Історія каже, що  25 березня 2015 року  буде 134 роки з дня народження Бели Бартока. Тож, народився він 1881 року в селі Надьсентміклош, в сім’ї директора сільськогосподарського училища. Зростав  в музичній атмосфері, слухав  концерти оркестра батька у виконанні матері-піаністки. У віці  чотирьох років маленький Барток   знав уже багато народних пісень та вмів  награвати одним пальцем. А в п’ять років його мати дала йому перший урок гри на фортепіано. Через кілька місяців в чотири руки вони грали п’єсу, що підготували до дня народження батька. 

Власне, подібну інформацію  ви зможете не тільки «проГуглити», не тільки прочитати в історичних архівах, а й почути з вуст одного з працівників Виноградівського Будинку культури – Єви Іванівни Григора. Саме ця людина певною мірою пов’язує свою трудову діяльність з видатним композитором Угорщини.

Отже, музей, чи кімната? Чому на території колишнього заводу? 

Ну, почнемо з того, що культурна спадщина не шукає центру міста, і до неї зовсім непоблажливий час, але саме час надає їй раритетність. Та  у світовій культурі, культові особистості не належать нікому, ані державі, ані окремим людям, вони належать самі собі. І те, що історія переказана із вуст  у вуста, переписана та перевидана не дозволяє нікому привласнювати ані рядочка. Кожен з нас  у звичайній життєвій течії торкається історіїї, є її складовою і те, що є сьогодні вже  завтра стане минулим.

За певними відповідями я пішла  до кімнати-музею, поспілкуватись, з Євою Іванівною. Яка є власницею музейних матеріалів. Відкриття відбулось 18 травня 2014 року.

Аби трішки зорієнтувати Читача, уточняю, що музей-кімната розташована на території колишнього заводу «Елекртон», у будівлі, що, певно,  була «прохідною».  Охайно прибрані  кам’яні східці, горщики з квітами при вхідних дверях. Невеличкий коридор ну, і власне, сам музей-кімната. Зі слів моєї співрозмовниці, дане приміщення вона орендує за власний кошт та оплачує послуги. За вхід грошей не бере, але є  кошик  добровільних пожертв. Маю зуважити, що Єва Іванівна дозволила мені у «своєму музеї» зробити два фотокадри. Записати бодай частину  програми, що пропонує відвідувачам, заборонила.    

Згадуючи фрагменти власного життя, Єва Іванівна торкається спогадів про Белу Бартока молодшого, який у 1988 році дав згоду на те, щоб Виноградівська школа мистецтв носила ім’я його батька.  В 1991 році  18 травня відбувся концерт в честь цієї події. Також був започаткований конкурс угорської пісні.  Єва Іванівна зауважила:

«Це був  єдиний конкурс сучасної музики Бартока для дітей, навіть у всій Європі, в усьому світі, бо конкурси були для дорослих, для дітей не було. А  Виноградівська школа мистецтв була єдиною в Радянському Союзі, а зараз в Україні, що носить ім’я Бели Бартока, саме тому цей музей повинен існувати».

Але якщо в далекому минулому діяльність Єви Іванівни була тісно пов’язана з школою мистецтв, то впродовж останніх років навпаки, позаяк  в той час вона виконувала обов’язки  завуча школи. Та, вочевидь, історичні раритети звільнили кабінет завуча  і разом з ним подались у пошуках нової кімнати.

У нашій розмові Єва Іванівна стверджувала, що у пошуках тієї самої кімнати оббігала багато порогів, інтузіазму ані у влади, ані у  керівників культури району не віднайшла, от і вирішила огранізувати музей самотужки, це якби стало справою її життя, власне, як і сам музей – миті життя Єви Григори в пошуках Бели Бартока шляхами Австро-Угорщини.

«Звісно, що  у Виноградівській школі мистецтв знайлося б місце для оформлення музейної кімнати в честь людини ім’я якої вона носить, більше того, що частина експонатів була подарована Белом Бартоком молодшим  школі та місту Севлюш-Виноградів, взагальному.» – зауважив директор школи мистецтв  Марушка Віктор Іванович.

Але по іронії долі музей Бели Бартока у єдиному в світі місті, де геній зіграв свій перший концерт, облаштований на закинутому заводі, набув статусу приватний. Маючи при цьому в «арсеналі» школу №3 (угорську) де відбувся той самий концерт, школу мистецтв  імені композитора, будинок  де композитор проживав, до речі,  на стіні якого є меморіальна дошка. Можливо, справа в тому, що Бейла Барток  не є генієм української культури, бо позаяк є  героєм Австро-Угорщини? Та як би там не було, Бела Барток є  людиною, яка писала свої шедеври і це дозволило йому стати композитором загальносвітового рівня. І якщо цей рівень, бодай мізерною частинкою торкнувся України,  Україна має цим пишатись, відтак – Виноградів – містечко, що в 1892 році почуло сонату №21 Бетховена  у виконанні 11-річного Бели Бартока та фортепіанну п’єсу  «Течія Дунаю», написану самим Бартоком.

«Успіх того концерту мав важливий наслідок: директор місцевої школи надав мамі Бартока річну відпустку для поїздки в Братиславу, де юний Барток отримав можливість брати уроки фортепіано у Ласло Еркеля…» – розказує Єва Іванівна.

Зрештою, навідайтесь до музею-кімнати та самі послухайте.

А я користуючись дивом прогресу шукаю  в Інеті  відомий будинок  на Csalán Road,

що зберігає пам’ять  про видатного генія угорської музики. Будинок під номером 29. Він там жив тоді, а зараз це музей, вірніше меморіал, що клопітно оберігає  особисті речі Бартока та викликає його дух через музику. Звісно, будинок реконструйований, і саме син Бартока цьому дуже посприяв і в фінансовому розумінні і в особистих речах батька, що віддав до музею. У цій  славетній споруді є три кімнати, що лишились по максимуму такими, як за часи Бартока. У одній із них відвідувач музею може спостерігати  майстерню Бели Бартока: шкіряне крісло, відреставроване фортепіано, фонограф та друкарська машинка на письмовому столі, наче чекають на повернення власника… 

І це саме те місце де по праву живе класика.  А нам – українцям по праву варто шанувати людей, що своєю славою торкаються історії нашої країни, більше того людей, які творять українську історію та культуру. Зрештою, за духом Бели Бартока треба їхати на його Батьківщину – Угорщину, так само, як за українським Шевченком – в Україну.

Світлана КЕДИК