Наука згідно якої найкращий подарунок – власна картина

 «При вступі в училище треба було здавати «композицію», та я навіть не знав що то таке. Майбутній учитель пояснив: «Чічку намалюй та буде добре».  Я намалював чічку, вперше в житті акварельними фарбами, на глечику пензликом-віником і отримав четвірку – пройшов.

Де мені було навчатись живопису?  У школі десь, щось пробував малювати, особливої уваги на це ніхто не звертав. Пам’ятаю, свою першу картину «Христос на горі», малював на зворотній стороні  плівки, як сусіди побачили, то  всім  треба було таку… Смішно зараз, але в тих роботах є душа, тепло, якому радієш, наче дитина…  Диплом отримав з відзнакою. А потім прийшла повістка в армію, Служба  проходила в м. Оломоуц. Де мав можливість малювати і картини, і карти для навчань, в яких  потрібно було правильно відтворити масштабність. А далі демобілізація, будні, робота…»

Щож, самобутність, цієї людини, ховається в чашці чорної кави, та шматкові тістечка з яблуком, що «баба приготувала для онука, бо малий дуже любить солодке». Посьорбуючи каву  оглядаюсь навколо пропускаючи мимо вух життєву розповідь чоловіка, котрий родом з Радянського Союзу, із глибинки далекої від Московсього тодішнього електорату – Закарпатських Шаланок, одного дня вирішив стати художником. Його батьки жодного стосунку до мистецтва не мали, господарські справи були і розвагою і життєвим вихованням. Та варто згадати, що творчу лінію започаткував  у родині Міклош Горонгозо, який моєму співбесіднику  приходиться родичем.

Головний постулат, що ним керувалися тодішні студенти Ужгородського училища мистецтв був: Ван  Гог – наш бог. Його Василь Гудан виніс з юності та проніс крізь життя аж до сьогодення. І якщо зараз він малює вдома на даху п’ятиповерхівки, жартівливо називаючи себе Карлсоном, то в далекому минулому розписував стіни у Церквах. Тож перебуваючи під куполом і вівтаря і пекла водночас, споглядаючи на землю очима усіх святих, Василь  Гудан  «виніс» з  розуміння Ван Гога  Себе. Ту самобутню особистість, яка не просто самостійна у розвитку власної культури, а найперше дарує людям простір, котрий заповнюється простотою відтворення навколишнього світу. Можливо, саме тому, переступивши поріг вхідних дверей дому господара кидаєш погляд у пошуках  харизми. Натомість,  віднаходиш  гостинність, щиру усмішку та розміїття картин. Вони повсюду, живуть своїм окремим життям на стінах, шафах, полицях. Кожну з  робіт Василь критично коментує вказуючи на недоліки. Але чогось, я не бачу їх. Натомість – легкість, деяку іронію у композиціях, можливо, примітивні лінії, неправильно посаджені очі, завеликі плечі, нереального відтінку колір листя на деревах… «Купи хмизу,  – як каже сам автор, –  і готовий пейзаш».  Але  це саме той почерк, що виділяє його на тлі місцевих художників. І нахай, ця людина прожила життя, але юнацька  наївність ходить з ним. Більше того, коли  поруч зростає онук Даніель, котрий часом, нехтуючи повчанням діда, лінується брати до рук пензля  та таки поправляє роботи дідуся вказуючи на недоліки. Дід усміхається і погоджується….

Ось яка вона мудра наука. Наука згідно якої найкращий подаунок – власна картина.

• 

• 

Уродженець с.Шаланки Василь Гудан на 66 році свого життя  прийняв участь у колективній виставці живопису в складі творчого об’єднання «Мистецька Угоча», що нещодавно проходила у виставковій залі «Імпасто».  

Також Його руками у далекому минулому  були виконані малюнки  в церкві Різдва пр. Богородиці, що знаходиться в с.Нове Село.

Зараз живе та тішиться життям своїх дітей і онуків, зовсім не претендує на звання, чи визнання, бо має найвищу заслугу – повагу. І попри вже свій поважний вік наступного року має намір організувати персональну виставку.

Світлана Кедик