Традиційна вишивка Виноградівщини

Напевно, не випадково у становленні кожної особистості є низка надзвичайно важливих факторів, що формують її світогляд, світосприйняття. І чи не найголовнішу роль у формуванні відіграє любов до рідного краю, до його історії.

Народженим в мальовничому карпатському краї просто неможливо бути байдужим до чарівної природи, до людей, що створюють і оспівують неповторну красу. Особливо прихильно ставимося до тих небайдужих, що стрижнем свого життя ставлять ціль зберегти свою родову пам′ять, усвідомлюючи велич і красу етно-духовної культури.

Одне слово – це художні натури, умілі майстри, які виховують і гострять свій смак на скарбах мистецького спадку наших пращурів, і, що найважливіше, радо передають прийдешньому поколінню свої знання і вміння.

Турцанаш Ірина Іванівна прийшла на роботу до сільського клубу зовсім юною, тільки но вступивши до Хустського культосвітнього училища (спеціальність керівник хору, організатор культурно-дозвілевих заходів) і відразу поринула в царину творчого життя. Через збереження та популяризацію атрибутів народного одягу, звичаїв, обрядів та барвистої мови пісень, колядок і щедрівок вона прагнула донести поціновувачам, та й просто односельцям, етнічну ідентичність краю.

Фольклорний гурток з бажанням активно відвідують діти та дорослі віком від 6 до 60 років. Оспівування рідного краю, окремо життя села в різних його проявах, знаходить відображення в роботі фольклорного колективу „Хижаночка”. Залучення до діяльності гуртка місцевих музик з бубном і гуслями („гудаків”) вносило своєрідний колорит і збагачення звукової передачі пісень, коломийок, щедрівок, колядок. Старші зі знанням, менші з бажанням, але кожен знаходив собі цікавим і потрібним перейнятися одвічними істинами, збагнути красу і сенс давніх духовних ідеалів, зміцнити власне коріння для надійного вростання у сучасність.

Виступи колективу насичені атрибутикою, предметами щоденного вжитку минулих часів. Адже про значення та традиційне місце знаходження того чи іншого предмета в побуті Ірина Іванівна може розповісти багато цікавого. В пригоді стають спогади раннього дитинства, розповіді батьків, сільських старожилів, які вона з цікавістю слухала, старанно занотовувала. Весь вільний час віддавала знайомству з музичними та поетичними скарбами, навідувалась до майстринь, цікавилась традиційними ремеслами, записувала назви, техніки виконання. Власним коштом придбані у місцевого населення, а подекуди і порятовані від знищення, складові народного костюму відновлювались, перешивались для використання у роботі гуртка. А деякі знаходили своє місце у власній колекції.

Вдячна родині, що шанує народні традиції, і, як коштовність, передає з покоління в покоління духовні вартості, глибинне розуміння сутності життя людини на землі. Саме батьки Ірина Степанівна та Іван Петрович були першими критиками та рецензентами нових сценаріїв. Вони вносили обґрунтовані деталі, допомагали відтворювати звичаї та традиції у постановках. Переступивши поріг домівки, мимоволі відчуваєш присутність національного духу. Він причаровує в близьких серцю орнаментах тканих та вишиваних килимів, скатертин, рушників. Ірина Степанівна залюбки розкриває знання і розуміння народного вбрання, радо ділиться секретами виготовлення тканини від прядіння до ткацтва та вишивки. Адже не простий це процес одягання… Плечевий одяг – сорочка, „лайбик”, „блуз”; поясний – „подолок”, свита, „плат”, „гаті”, „пріцошні штани”; аксеуари – „английка” „тайстра”, „кресаня”, прикраси – „трондоли”, „пацьорки”, „баршун”, „реци”.

Сорочки із с. Хижа шиті з саморобного полотна, оздоблені декоративними швами і насиченою вишивкою прямокутної горловини, яка обходить її навколо – на грудях, спині, плечах, а також на рукавах, зап′ясниках, „фодорках” (ними закінчувався рукав у вигляді волану). Саму ж горловину оздоблюють вузенькою смужечкою геометричного орнаменту: ламана лінія, ромбики, трикутники, виконані технікою набирування, косої гладі та обметані петельним швом. В оздобленні вишиваної вставки прямокутної горловини („пуслик”) використовували і рослинний орнамент. В кольоровій гамі перевагу надавали бордовому та коричневому. Це характерно було як для жіночих, так і для чоловічих сорочок, які були святковим та повсякденним одягом, а не предметом декоративно-прикладного мистецтва, як це зараз називаємо. Жінки шили їх не на замовлення, а для себе: ходили в них на побачення, вінчалися в них.

Народжували і хрестили діточок, відзначали всі свята упродовж року. Кожна сорочка вражає різноманітністю технік виконання оздоблення, символізмом, мистецькою довершеністю. Вони залишили нам свій власний характер, своє розуміння прекрасного.

Безрукавка („лайбик”) з вельвету, чорної оксамитової тканини („велюр”) має круглий виріз біля шиї, на плечах, оздоблена різнокольоровим бісером, ґудзиками, тасьмою.

„Подолок” орнаментувався аналогічною вишивкою по нижньому краю з добавкою мережива, тасьми, різної по товщині та за кольором. Пояс мав тканий орнамент, часто одноколірний.

Зачаровують переливами звучних барв „трондоли”, „баршун”, „реци” , „пацьорки” (прикраси з кольорового бісеру та намиста).

Жінки заплітали волосся в дві коси, вплітаючи в них стрічки („пантлики”) червоного, синього, білого, зеленого кольорів. Голову покривали хусткою („ширінка” – для буднів, „английка” – для свят), у молодих – яскравого кольору, у старших – темного.

Дівчата ходили у вінках, які виготовляли з дроту, потім обвивали його полотном і прикрашали різноколірним бісером і дзеркальцями круглої форми. В окремих випадках використовували штучні квіти.

На ногах у дівчат обов′язковими були білі носки („зоклі”) та чорні черевики („топанки”), у чоловіків – чоботи („чіжми”).

Для глибшого вивчення та створення альбому краєзнавства Ірина Іванівна збирає візуальний матеріал (фотографії), що надають односельці. На одному фото учні школи в традиційному сільському одязі з грубої домотканої тканини з тайстрами (1880 р., надав учитель історії Чернянчук Р.Ф.), тут і парубки з дівчатами в святковому вбранні „танцюють волоського” (1958 р.), на іншому – молода пара Цифра Іван і Маріка в годину весілля, надалі – та ж пара , але вже на наступній день (1958 р.). Про це свідчить їх одяг, прикраси, зачіска.

Різноманітні джерела були використані Іриною Турцанаш в створенні вокально –хореографічної композиції „Хижанські вечорниці”. З метою збереження носіїв прадавньої культури якомога точніше виконувались традиційні пісні, танці, ігри, звичаї. Адже багато пісень, коломийок, щедрівок, колядок запам′ятовувались на вечорницях. Збиралися друзі, панувала духовна, доброзичлива атмосфера. Часто доводиться чути від старожилів, що вечорниці – то наче оазис у пустелі, де людина відпочиває перед наступним днем і збагачується духовно через почуті чи проспівані народнопоетичні твори. Там знайомилися хлопці та дівчата, інколи й обряд сватання проходив.

Ой у мене в городичку

Зелена петрушка,

Уддавайся, цімборашко,

Я ті буду дружка!

Та у мене в городичку

Зелений барвінок,

Уддавайся, цімборашко,

Буде ти на вінок!

Не можливо проминути доцільність і правдивість використання народного одягу. Кожен регіон витворив свій тип народного вбрання, сформував його своєрідні риси й особливості. Одягнені у чіткій послідовності, у певний спосіб, усі елементи вбрання об′єднуються в певний комплекс. Ірина Іванівна з ретельною сумлінністю передала ідею ансамблевості народного одягу, висвітлюючи багатство форм і пропорцій.

Самобутній одяг, предмети побуту, музичні інструменти, які були використані в постановці, переконливо показують, що в пам′яті людей ще зберігаються неоціненні багатства рідної культури минулого. Це свідчить про високий рівень нашого мистецтва та про його талановитих творців і носіїв.

Для відтворення використовується не тиражований, а маловідомий фольклорний матеріал. Стають в пригоді зібрані фольклорно-епічні твори, що поновлюються і нині новими зразками, систематизуються. Ось, для прикладу, Іван Петрович Палінчак з дитячих літ співає пісні, вміє імпровізувати й складати коломийки. Разом з жінкою Іриною Степанівною прищепив дітям любов до живого виконання, до збереження народних пісенних традицій та звичаїв. Вірить, що коломийка може примножити радість, розділити горе, додати сили і витримки.

Співаночки мої любі,

Де ж я вас подіну?

Збирала м вас в полонині,

По полю розсію.

Будут туди учарики

З уцями ходити,

Співаночки мої любі

Будут находити.

Ой, співаночки мої,

Та що мені із вас,

Як не маю здоровлічка

Ані грудей до вас.

Тулько знаю співаночок,

Було би на віко,

Та, як буду умирати,

Скажу ті, Маріко.

Давно складені пісні, коломийки знаходять відгук у наших серцях, бо і нині в нас ті ж самі почуття. Ми впізнаємо свої проблеми, свої радощі і свої негаразди. У них також відбита історія нашого народу, боротьба проти загарбників, залюбленість у рідний край, побутові взаємини людей, їхня доля і недоля, кохання, пошуки щастя в далеких краях, важка праця селян.

Ці ви чули, милі браття,

Як боролось Закарпаття?

Десять тисяч воювало

Кров невинну проливало.

Несе Тиса біле тіло,

А в дівчини серце мліло.

Несе Тиса сестрі брата,

Жінці мужа, дітьом тата.

Ой над Хустом ворон кряче,

На Вкраїні мати плаче

Не плач мати, син не встане,

А Вкраїна ще повстане.

А от ще коломийка:

Пустила ня моя мамка

Тай на вечорниці,

Най посиджу коло любка

Як коло косиці.

Та на наших вечорницях

Лавиці широкі

Такі до нас хлопці ходять

Гарні та високі.

Запальна і барвиста мова народної душі! Вона звучить так природно, натурально…

Мальовниче с.Хижа на Виноградівщині живе своїм розміреним життям, цілоденними клопотами біля поля, саду, городу, худоби, коло вікового ремесла, гуртом радіє земним радощам, гуртом переболює лихо, а головне – має працьовитих і талановитих людей, які так ревно бережуть надбання минулого для прийдешніх поколінь.

Любов до народного костюму, як носія багатогранної культури, народних звичаїв, традицій передала Ірина Іванівна своїй дочці Марині. Наразі вони вдвох вже збирають матеріал для вокально-хореографічної композиції „Весілля”.

Дане дослідження містить інформацію про традиції вишивки і ткацтва, зокрема с. Хижа. Матеріал зібраний в результаті польових етнографічних досліджень, проведених автором.

Ольга Гал

Особистості