Доля трьох юнаків з першого випуску Великобичківської середньої школи 1947-го року

Над землею сходило сонце. Обіцяло гарний весняний день. Від Тиси повівав освіжаючий березневий вітерець. Своїм пробудженням дихала природа. Навкруги радісним гомоном озивалося птаство.

Знову маєвом прапорів замайоріло і розквітло Красне поле. Мов натягнуті струни тріпотіли на повітрі шовкові полотнища. Сюди автобусами безперервно прибували очевидці та живі свідки тих драматичних та хвилюючих подій далекого 1939-го. Зі Львівщини, Тернопільщини, Рівненщини, Волині, Івано – Франківщини, Буковини… Щоб урочисто відзначити проголошення Карпатської України на самому місці звитяги її колишніх оборонців. Поле оживало, повнилося все новими і новими потоками гостей, які мов повноводна ріка розливалися полем.

Враз перед нами зупинився мікроавтобус. З нього вийшло кілька чоловіків. З салону почали виносити картини, перев’язані шпагатом. Незабаром на полі розгорнулася вся історія національно-визвольного руху Закарпаття, ожила доба, в якій відбилася ціла епоха. На стендах під відкритим небом свої місця заняли понад 50 полотен видатних постатей закарпатців. Люди уважно почали розглядати портрети братів Івана, Василя та команданта Карпатської Січі Дмитра Климпушів, першого Президента Карпатської України отця Августина Волошина, міністра господарства, зв’язку та шляхових сполучень Юлія Ревая, редакторів газет «Наступ» Степана Росохи, «Нова свобода» Василя Гренджі-Донського , «Вперед» Дмитра Німчука, братів –адвокатів Михайла та Юлія Бращайків, депутата сойму від Рахівщини Михайла Тулика, директора Мукачівської торгової академії Августина Штефана та секретаря Юліана Химинця, заступників міністрів юстиції Юрія Перевузника та охорони здоров’я Миколи Долиная, активістки жіночого руху Ірини Невицької… Їхня безмежна любов до рідної землі та пригнобленого народу рухала ними у цьому нелегкому поступі, придавала сили і наснаги, бо вони твердо знали і вірили, що наша земля була, є і завжди буде українською.

Повз мене пройшов охайно одягнутий, в вишиваній сорочці і строгому сірому костюмі чоловік невисокого зросту.

– Подобається ? – запитав. Його уважний, розумний і розсудливий погляд очей вивчаючи дивився на мене.

– Звичайно, це дуже цікаві і вагомі історичні постаті в долі нашого краю, – відповіла йому.

Так вісім років тому на Красному полі під Хустом вперше зустрілася з сином гуцульського краю, людиною-легендою, самобутнім художником і автором цих унікальних портретів оборонців Карпатської України Андрієм Васильовичем Скрипкою. Ми обмінялися адресами і домовилися про зустріч у його рідному селищі Кобилецькій Поляні на Рахівщині.

• 

• 

У цей мальовничий куточок горбистої місцевості під горою Кобила я потрапила рівно через рік. Отець Християн Брайляк, вже нині покійний, правив у цьому селищі і охоче взявся доставити мене туди. Швидко і легко розшукала вулицю Туристичну, під №13. Там зараз мешкає родина Андрія Васильовича. Зустріла мене його дружина Марія Сергіївна.

– Торік, 19 грудня 2008 мій чоловік помер, – сказала вона. – Прожили  разом 45 років. Маємо дочку Наталочку, сина Андрія, п’ятьох онуків – Василька, Ніну, Андрійка, Сергійка та наймолодшу Наталочку.

В кімнаті все нагадувало господаря. Стіни кімнат прикрашали його картини з пейзажами рідної місцевості у різні пори року. Навіть на фасаді недавно новозбудованої церкви Всіх Святих він намалював вражаючу і панорамну Хресну дорогу Ісуса на місце страти – гору Голгофу. Важко було повірити що його немає серед нас. Народився 4 грудня 1927 року в селі Росішка на Рахівщині, в простій селянській родині. Став шістнадцятою дитиною із сімнадцяти, яких мали його батьки. Але з них вижили лише восьмеро. Середню школу закінчив у 1947 році у Великому Бичкові.  Вручення атестатів зрілості стало не лише радісною але й трагічною подією. У цій школі учителював Іван Мигаленюк. Він був очевидцем створення української повстанської армії у Біловезькій Пущі. Із 22-х випускників 17 арештували одразу за любов до України та визнання березневих подій далекого 39-го. Серед них були Петро  Тракслер, Іван Коршинський, брати Андрій та Василь Скрипка, Іван Мирон, Микола та Андрій Грицаки, Ярослав Юращук, Микола Попадич та інші. Після звільнення з таборів, як учасник Норільського повстання одразу не мав права повернутися додому. Місцем його поселення стала Одещина. Підходило свято матері. Андрієві дуже хотілося зробити неньці невеликий подарунок і нагадати їй що живий. У місцевому поштовому відділенні працювала Марія. На свій страх і риск дівчина від свого імені відправила у Закарпаття посилку. А коли отримав дозвіл повернутися додому, у Кобилецьку Поляну привіз свою Марію. На роботу тоді влаштувалися у Закарпатський арматурний завод. Він мав ливарний цех і випускав крани та трубопровідну продукцію для газової та нафтяної промисловості. У вільний від роботи час подружжя охоче відвідувало гуртки художньої самодіяльності. Жодне в селищі свято не проходило без двох ведучих Андрія та Марії Скрипки. Вони тішили земляків дотепними байками Леоніда Глібова, гуморесками Степана Руданського та Остапа Вишні, фіглями, записаними між людьми. Обоє гарно співали у хорі, часто  виконували сольні номери улюблених українських народних пісень.

• 

Батьки були чудовим прикладом для своїх дітей. Андрій Васильович вів велику громадсько-політичну роботу. Входив до складу товариства політв’язнів і репресованих, до обласного культурно-просвітнього товариства «Просвіта” імені Тараса Шевченка, був головою місцевого осередку РУХу. В день свого 80-річчя отримав грамоти від Закарпатської ОДА та Рахівської РДА та  численних громадських організацій. Але своєї реабілітації так і не дочекався.

2. Василь Васильович Скрипка народився 7 жовтня 1926 року в селі Росішка на Рахівщині. Як і брат Андрій юнаком був засуджений до Гулагівських таборів та ув’язнений на 25 років. Всі рукописи молодого поета, який став студентом Ужгородського державного університеті, факультету – українська мова та література були знищені. Сам він пройшов крізь суворі табори Кінгіра та Джезказгана. У липні 1956 року звільнений. Та на жаль до сьогодні не реабілітований. Василь Васильович став автором унікальних збірок поезій «Тернові вінці», написаних в період 1946-1996 років. Видані вони в Ужгороді в 1996 році у видавничому акціонерному товаристві «Патент». Помер вдома, так і не дочекавшись  справедливого свого визнання.

3. На особовій справі Івана Васильовича Мирона були  написані такі лаконічні слова: «Відсидів 25 років. Перевихованню не підлягає».

Він теж з цього випуску. Народився 9 березня 1929 року, в селі Росішці. Повторив нелегку долю попередніх двох політвигнанців. Після повернення додому одружився на Христині. Але дітей з нею не нажили. Щоб отримати бодай скромну пенсію по старості ночами працював охоронником на фабриці художніх виробів, але ні роки вигнання, ні чужина з її жахливими умовами далекого Норільська, де «зона була в зоні» не підірвали його здоров’я, не зігнули його, не зломили в цьому чоловікові духу людяності і доброти. Коли греко-католицька церква вийшла з підпілля став дякувати в Росішці та сусідньому селищі Кобилецькій Поляні. Пішки долав до нього по 20 кілометрів туди і назад, повертаючись додому. Та жодних нарікань і скарг не почула з його вуст. «Я отримав найвищу нагороду – Україна стала незалежною, соборною і визнаною у світі державою. Заради цього варто було пройти всі Дантові круги пекла, всі випробування долі», – сказав мені, тиснучи руку на прощання.

І дуже хотілося б щоб держава і народ пам’ятали своїх вірних і відданих синів і двом братам Василю та Андрію Скрипкам уже посмертно, а 86-річному Івану Васильовичу Мирону повернули добре ім’я з небуття, щоб  діти та онуки, односельці та колеги по роботі знали їхню долю і завжди пишалися ними.

Марія Конкіна