Севастополь – Закарпаття. Між нами, мила, цілий світ

…Де Севастополь? Де Закарпаття? Це Україна – два крила,

Хіба, щось може стати всупереч тому, що судилось?

Якщо судилось покохати і серце гаряче забилось,

То неважливою є відстань, не важливо хто ми є…

Не треба думок гадать багато, нам час рушати у політ,

Севастополь – Закарпаття. Між нами, мила, цілий світ… 

На противагу факту війни, прибираючи аргументи болю та відчаю серце б’ється. Його ритм  то є окреме поле бою за визначення долі, що вбачаєш в очах людини, яка покладає на тебе надію.

«Все що я можу  і хочу для неї зробити – любити її»

 Усміхнено розповідає «поганий хлопець», який бореться зі злом.

Так зване АТО нищівною силою розкололо життя українців на  «до», «під час» і «після».

Для когось війна так і не настала, хтось отримав визначений кінець, а дехто воює щомиті. І тільки психологія історії  розкладе  вирішальні тези у боротьбі з собою, бо кожен військовослужбовець  повертається додому інакшим. Часом, інакшість вибирає безжальні критерії існування у мирному житті. Часом, чоловік замолює мужність, інколи – вбиває  те, що по суті вбити неможливо. Коли суть кримезною постаттю повоєнних фігур витоптує стежки у свідомості диктуючи надреальність поствоєнного синдрому…

Він взяв повістку та пішов до місцевого військомату. Мати його не зрозуміла, засудила, обурилась – інстинкт. Але вже згодом, в пориві  вдоволеної гордості за сина казала:

«Дивись, аби твої солдати повернулись додому, до своїх батьків, діточок, дружин… цілими та неушкодженими»

«Вождь» – його позивний. До речі, позивні,  хлопці отримують  в процесі визначення особистості, такий собі тест-драйв на завзятість в новітній історії України.  Поле вивчення – війна. Експонати – пересічні українці, які одного дня виявили в собі мужність захищати державу від агресора.

«В Майданних подіях я не приймав участь. Так вийшло, що цей період став для мене визначенням ролі чоловіка у власній сім’ї – не склалося. Період розлучення задекларував слабкість та небажання жити» 

Пригадує в розмові мій співбесідник Євген, той самий «поганий хлопець».

Дивно, але в пошуках життя прямує на війну.  А там побачив усе…

«Насправді, там не має часу боятись за своє життя, бо є потреба відповідати за життя тих, хто поруч тебе» 

 Каже Євген.

Й поготів, не хоче згадувати політику й політиків, які для захисників Вітчизни, там на передовій,  давно втратили вагомість. Бо їх пріоритетами є власна усвідомленість – будь-якою ціною зупинити агресора, сповідуючи девіз – хто, як не ми!? Ось і вся людська стратегія, бо військової, за словами Євгена,  головнокомандування не має.

Запас воєнних вражень, невдовзі, чоловік  повезе з собою додому  у першій же відпустці.

«Пам’ятаю, нас відпустили, але не виплатили…  Зашарпані ми почали шукати способи бодай на кілька днів потрапити на територію миру. Потяг Харків-Львів став моїм перевізником перетнувши лінію війни  та  лінію долі.

Вона просто сиділа у вагоні одна і сумно дивилась навколо.  А я, знаєте, не люблю, коли вродливі дівчата сумують, той підсів до неї залицятись».

“Швидкоплинність часу розвела нас, залишивши в пам’яті апарату тільки номер телефону та блиск у очах. А вже за кілька днів я не всидів вдома – поїхав до неї в Хмельницький”.

Дівчина зі світлим ім’ям Світлана, впродовж років веде свою власну  боротьбу за виживання, вимолюючи в Бога сили пережити ще один день. Власне, у Хмельницький із Севастополя її привела дорога до храму, тож на запрошення подруги та з її допомогою, молода жінка  вирішила віднайти ліки перед своєю недугою в молитві.

«А він розказував вам, що я сіла у візок?» – тихо спитала.

Казав – ніяково відповідаю.

«Це було важко, було важко усвідомити власну безпомічність…. але нічого, справляюсь. Спочатку охоплює страх, підсвідома істерика, а далі звикаєш до статусу – інвалід»

Продовжує Світлана

Кілька місяців знайомства, лічені  години проведені разом, бажання одружитись, ротація,  очікування на повернення з війни. А далі… а далі вони у купочці сидять на м’якому кріслі, він читає їй вірші, а вона горнеться до нього у батьківській хаті – «Севастополь – Закарпаття. Між нами, мила, цілий світ»

Нарешті розумію – між ними світ сповнений віри в закінчення війни, що їх об’єднала; надії на особисту перемогу перед недугою Світлани і наївне, маленьке, але дуже значуще бажання – народити  спільне дитятко.

Вже через кілька днів від нашої зустрічі, він знову поїде до Харкова на лікування – проблема з ногою, від суті якої залежатиме чи він повернеться додому, чи  в АТО. А вона, в якості нареченої, пильнуватиме чергу на реєстрацію шлюбу й чекатиме його.

До зустрічі з Світланою, Євген мав намір продовжити службу на контрактній основі. Проте, сильна духом дівчина з неймовірним запалом позитиву, жаги до самоствердження розбудила в чоловікові і довела, що людина варта життя за будь-яких обставин, а наше завдання вибудовувати ті обставини так, аби почувати себе щасливими.

Світлана за фахом психолог. А для Євгена – такий собі «рятувальний круг», який своєю присутністю не дав йому потонути в реаліях жорстокої війни. Й зовсім не дивно, що чоловік бере на себе неймовірну відповідальність – опіку над  жінкою з обмеженими фізичними можливостями. На мову сердечності це перекладається так – я її люблю  і зроблю все для того аби вона була щасливою. І навіть материнське серце майбутньої тещі Євгена, з довірою відпускає доньку на Закарпаття, чи не в саме лігво бандерівців… Така вона перемога здорового глузду та повернення Криму в склад України і творять її не генерали, не політики, а звичайні українці.

Ось так,  знімаючи камуфляжну форму бійця Національної Гвардії перед нами відкривається сильна особистість та творча натура поета Євгена Гріна з невеликого села  Тросник, що  на Виноградівщині Закарпатської області. Євген саме зараз готує до друку збірку поезій «Пісенька дощу», на черзі вірші  з АТО. До слова, комп’ютерне оформлення підготувала його обраниця, яка до цього часу українською мовою не те, що не користувалась в розмові, а взагалі не знала. Позаяк, в продовж понад 20-ти років незалежності України в Севастополі українську мову не вивчали.

Полишаючи скромну кімнату, з інтер’єром від бійця-патріота, який на стінку повісив прапор України з підписами побратимів, цілую усміхнену жінку та виходжу. Ловлю її погляд вже за люстерком дверей та подумки кажу: Ти сильна. Все буде добре.

І якось мимоволі вимовляється до Євгена – бережи її.

Й не сумнівайся – відказує.

Дорогою додому розгортаю сюжет майбутньої статті – не виходить, надто емоційно…  Попри притуплений гул автомобільного мотору чую голос Світлани:

«Якось я передала подругою записку аби повезла до Стіни плачу з  бажанням – Господи, дай мне пожалуйста человека, который будет любить  меня так, как я его полюблю»

І поки медики не придумали, як вилікувати недугу Світлани,  позаяк впродовж років так і не спромоглись визначити діагноз (проблема з хребтом), жінка лікується любов’ю…

Світлана КЕДИК

Я знаю що таке війна

Я знаю, що таке війна,

Тепер я це чудово розумію,

Й скажу вам чесно, тільки лиш вона

Так підло розлучати рідних вміє.

У матері, як сина забере,

Чи чоловіка любого в дружини,

Так само й оком в бік й не поведе,

Як батька забирає у дитини.

І сльози тут ніяк не допоможуть –

Війна жорстока, й дуже-дуже зла,

Ніхто протистояти їй не може,

Й над нами просто тішиться вона.

Я бачив, як стояти важко хлоцям,

І день і ніч на лінії вогню.

І добре, коли вижити вдалося,

А не загинути у смертному бою.

Криваве місиво нераз іще насниться,

Як до сім’ї судилось повернутись…

Коли ж війна нарешті закінчиться!?

Коли дозволить в спокої забутись!?

Щоб в перше за ці довгі місяці,

Безтурботним сном всю ніч проспати,

А не стискать АК в своїй руці,

Й ніразу більше з нього не стріляти.

Закінчиться вона обов’язково,

Війна, як все інше не постійна,

Закінчиться вона, колись

І знову заживе у мирі Україна.

(Євген Грін)