Своє життя йому довіряють люди

У місті зустріла давню знайому. Звернулася і щиро попросила написати нарис про хорошу людину: районного лікаря, хірурга вищої категорії Василя Васильовича Бесагу, який працює у Виноградівській районній лікарні. Її недавно прооперував. Вже повністю одужала, повернулася до роботи. Але щиро вдячна цій людині за відновлені сили та повернуте їй здоров’я.

Хірургічне відділення районної лікарні займає весь третій поверх. Тут створена комфортна зона для хворих, які лікуються. Дев’ять затишних палат на 40 ліжок. Кабінет завідувача, ординаторська, маніпуляційна, перев’язочна, харчоблок або роздаточна для їжі, дві ванні кімнати, два туалети із санвузлами, святая святих – операційний блок. Скрізь стерильна чистота, зразковий порядок. Такого вигляду хірургічне відділення набрало з літа 2009 року. Тоді у березні медики самостійно взялися за ремонт свого відділення. Їх одразу підтримали місцеві депутати міських, районних та обласних рівнів, підприємці, керівники виробничих підрозділів Михайло Довжанин, Василь Якоб, Іван Черепко, Іван Бушко, Сергій Рішко, Йосип Вайда… Естетичне оновлення і зразковий євроремонт підняли престиж місцевої лікарні у очах земляків.

У медицині випадкових людей не буває. Тут надовго не затримаються працівники, байдужі до хворих. Щоденна робота мобілізує персонал. Кожний відчуває, що знаходиться на передньому краї життя. Це зобов’язує людей сумлінно трудитись, вболівати душею за хворих, роботи все неможливе, аби скоріше повернути їх в стрій здорових, повноцінних людей, повністю відновити їхню працездатність, жагу та причетність до активного життя.

У своєму житті хірург Василь Бесага не хотів би змінити нічого. Робота завжди приносила йому натхнення, радість, задоволення. На світ мати привела його 29 березня 1958 року. Народила у мальовничому селі Доробратові на Іршавщині. Розквітлим весняним віночком лежить воно обрамлене гірською грядою Гат. Вдалині видніються села Горбок і Негрово. Тут збігло його безжурне дитинство. Тут доля подарувала йому на 5 років молодшу сестричку Марічку. Потім була школа. Захоплення малюванням. «Учнівський куток» завжди оформлявся його руками. А ще з глини та пластиліну для кабінету зоології ліпив дивовижні фігурки тварин. По біології засушував гербарії цілющих трав і рослин, листочків дерев, що ростуть у лісах Карпат. Виготовляв наглядні посібники та плакати з геометрії, брав участь у змаганнях КВН, співав в учнівському хорі. Незабутнє враження у нього залишилося від поїздки школярів в Ленінград. Там побачив рідкісне природне явище –  полярне сяйво та неповторні білі ночі.

Теплі спогади завжди гріють його душу, коли згадує бабусю Марію та маминого брата Михайла Бізілю. В Ужгороді він заснував обласний клінічний центр нейрохірургії та неврології. У Києві захистив дисертацію по пухлинних захворюваннях головного мозку. Тривалий час працював асистентом, доцентом, а далі завідуючим кафедрою госпітальної хірургії медичного факультету УжДУ.  У рідне село він частенько навідувався до старенької матусі. Дуже любив дітей. Василько був його улюбленим племінником. І досі пам’ятає, як колись погладив його по голівці і сказав: «Щоби чогось у житті досягти, треба постійно вчитись». Помер молодим у 50-річному віці. Для хлопчика ж він залишився зразком людяності, доброзичливого ставлення до людей, готовності уважно вислухати свого співрозмовника, ніколи не відвертатися від того,  хто опинився в скруті або потрапив у біду.

У випускному класі юнак вирішив стати лікарем. Із золотою медаллю закінчив середню школу. Документи подав до приймальної комісії УжДУ. Успішно витримав вступні. При зарахуванні абітурієнтів до вузу тоді перевагу надавали тим, хто мав виробничий стаж. Він недобрав одного балу і по конкурсу не пройшов. Юнак не розгубився. В обласному центрі вирішив влаштуватися на роботу, а вечорами навчатися на підготовчих курсах. Так він влився в 5-тисячний колектив Ужгородського механічного заводу. Упродовж 30-ти років ним незмінно керував відомий за межами України генеральний директор Дмитро Плоскіна. На підприємстві готували власні  робітничі кадри – тут відкрили ПТУ-19. Юнак з Доробратова швидко освоїв професію слюсаря-заточника і за  3 розрядом у механічному цеху проробив круглий рік.

• 

• 

• 

• 

У серпні успішно склав вступні і був зарахований до вузу. З 1 вересня приступив до навчання на медичному факультеті УжДУ. Наполегливо і старанно вчився. Успішно здавав екзаменаційні сесії. Мав підвищену стипендію.

На другому курсі втратив батька. Василю Івановичу йшов тоді 50-й рік. До останку свого життя він працював на мукачівському заводі залізобетонних виробів. Смерть найріднішої людини важко переживала вся родина Бесагів. Та найбільше він вболівав за неньку. Марія Олександрівна була поваром у сільській лікарні. На третьому курсі юнак влаштувався на роботу в обласну лікарню. Як медбрат ніс нічні чергування у відділеннях травматології та нейрохірургії. Це була хороша життєва школа, яка укріпила його рішення стати нейрохірургом.

В одній підгрупі з ним тоді навчалася і майбутня його дружина Ганнуся Ліхтей. Дівчина з Виноградова першою звернула увагу на свого скромного і сором’язливого одногрупника Василя Бесагу. Був завжди зібраним, акуратним до кожного заняття йшов підготовленим. Матеріалу знав значно більше, ніж  того вимагала навчальна програма. Підкуплювала його щирість, сердечне і уважне ставлення до людей. Хоч обоє жили в одному гуртожитку та на вродливу і струнку Ганнусю Василь звернув увагу лише на 4-му курсі. На 6-му – побралися. 27 листопада 1982 року зіграли веселе студентське весілля. Життя йому піднесло чудовий подарунок: в деканаті формувалися 2 групи по 12 чоловік по обміну студентів двох сусідніх держав – тодішнього Союзу та Чехословаччини. У склад вибраних включили і Василя. Так йому випала нагода відвідати Кошіце, Братіславу та Злату Прагу – на Влтаві.

Потім був розподіл. Декан факультету Василь Васильович Немеш відрядив молоде подружжя медиків Бесаг на Волинь. Інтернатуру по хірургії пройшов на базі обласної та міської лікарень міста Луцьк, Волинської області. З кваліфікацією лікаря-хірурга приступив до роботи в центральній районній лікарні міста Володимира-Волинська. За обраним фахом  та як лікар-травматолог тут проробив протягом 3-х років. На Волині  в молодій сім’ї народився син Михайлик.

З вересня 1987-го Василь Васильович веде курс хірургії в Хустському медичному училищі. Теоретичні знання своїх вихованців успішно поєднує з практичними на базі Хустської ЦРЛ, де одночасно працює хірургом. З червня 1988-го подружжя Бесагів перебирається до Виноградова. Лелека знову завернув до молодої сім’ї і приніс їм донечку Богданку. Непомітно збігло 10 років його роботи в лікарні як лікаря-хірурга. У березні 1998-го його призначили завідуючим хірургічним відділенням в стаціонарі. І ось уже 20 років сумлінно і незмінно він несе особисту відповідальність за відділення та колектив, з яким зжився, зріднився, як районний хірург вищої категорії здобув визнання, шану і довіру своїх пацієнтів – людей, яким вчасно повернув здоров’я, щастя та окриленість, що приходить з повноцінним життям.

Він жартома каже: «У відділенні – моя сім’я, у операційній залі – храм душі» і це без  найменшого перебільшення. На роботі Василь Васильович проводить більшість свого часу. Працює у згуртованому, справді дієздатному колективі. На кожного з підлеглих завжди може покластися, як на самого себе. Це – професіонали високої проби, медики чистого гарту, обов’язку і честі. З теплотою згадує вмілих володарів скальпеля, колишніх старших колег Степана Ухача та Ярослава Пилипа. У них колись сам переймав досвід, на них рівнявся. На жаль, обидва вже відійшли у вічність. Зараз плече в плече він працює з хірургами високої кваліфікації Ігорем Поповичем та Володимиром Фантичем. У повсякденній роботі старанність проявляють Олівер Сіладі, Іван Іляш та Володимир Палінкаш. Є на кого рівнятися і молодим, справді обдарованим від природи хірургам Олександру Мілюкову, Михайлу Бесазі, Олегу Чайківському та поки що єдиній у чоловічому підрозділі медиків-хірургів жінці Магдалині Сверенко. Всі вони чесно несуть свою відповідальну вахту по охороні  здоров’я трудящих. У будь-яку пору дня чи ночі люди у білих халатах готові допомогти хворим, особливо тим кому зараз найпотрібніші їхні піклування, увага, підтримка, поміч.

Про перебуваючих у палатах пацієнтів постійно дбають старші медсестри відділення Наталія Верон та операційного блоку Вікторія Белкіна, постова Ганна Данило. З навколишніх сіл на позмінну роботу добираються палатні сестри Тетяна Обербіхлер та Вікторія Попрозман з Підвиноградова, Ганна Тимко та Надія Квак з Великих Ком’ят. До своїх обов’язків добросовісно відносяться операційні сестри Анастасія Кіс, Марія Рацин, Вікторія Манойленко, процедурні, перев’язочні та маніпуляцій ні – Людмила Ходченкова, Любов Пригара, Діана Попович, Оксана Морозанич… За чистоту відділення, стерильність палат та операційного блоку належно дбають молодші медичні сестри Світлана Роспопа, Марія Сидор, Наталія Зихор, Тетяна Ливдар… За ними  вологе, поточне, заключне та генеральне прибирання приміщень, миття стелі, стін, підлоги, вікон, знезараження приміщень і ультрафіолетове очищення лампами операційного поля від бактеріального забруднення.

В робочому режимі в операційному блоці проводяться планові втручання: чисті операції в області грудної та черевної порожнини; операції з можливим мікробним забрудненням: холецистектонія, резекція шлунку та інші; Гнійні операції по видаленню фурункулів, наростів і пухлин з додатковими вимогами дотримання строгих правил санітарії, стерильності інструментарію, перев’язочних матеріалів, шовних засобів та вживаних зараз сучасних упаковок разового користання…

Сонце вже давно лягло за обрій. Та Василь Васильович ще не скоро потрапить додому. Має заповнити історію хвороб. А коли заверне на вулицю Сергія Лазо розрадою дідуся стануть двоє внучат: першокласник-непосида Ярославчик та 4-х річна Крістінка. Хлопчик дуже активний, рухливий. За день встигає зробити все: підготуватись до занять, з пластиліну виліпити казкового коника для Барбі, намалювати замок Канків, з набору «Лего» виготовити робота-трансформера і задати дідусеві 1000 запитань. Дівчинка – майбутня топ-модель. Вже пофарбувала свої нігтики, зробила гарну зачіску, одягла нову модельну суконьку, протанцювала дідусеві вивчений у 5-му міському дитсадку новий таночок, заспівала пісеньку про писаночки, які в кошику у Великодні свята понесуть до храму. Коли галасливі внучата його залишать в спокої включить програвач. Зі студентських років музикою знімає стрес, відновлює сили, вона його надихає. Любить інструментальну у виконанні оркестрів Поля Моріа, Ернесто Кортазара, Річарда Клайдермана, Джеймса Ласта або Андре Рьє. Інколи переглядає свіжу періодику, читає щось з новопридбаної художньої літератури. Та найбільше задоволення йому приносить робота на землі. Любить поратися в саду, на грядках. Заклав свою тепличку. В ній вирощує екологічно чисті овочі до домашнього столу. А ще насолоду має від жінчиного захоплення квітами. З Ганною Василівною в парі – 36 рік. Дружина його розуміє з-пів слова. Теж працює на відповідальній роботі. Вона – лікар функціональної діагностики. Обізнана з сучасними досягненнями медицини. З грудня 2002-го чоловік успішно оперує хворих на новому лапароскопічному апараті з монітором. Серед його пацієнтів були навіть хворі з Ізраілю, Італії, сусідніх з нами держав бо вірили, що коли за їхнє лікування береться Василь Васильович, хвороба неодмінно відступить і все буде добре.

На життєвому порозі хірурга Василя Бесаги приємна подія: йому – 60. Щиро хочеться побажати щоб ще довго його серце залишалося таким людяним і молодим, руки не знали спочинку, а доброта,  що йде від душі, мудрість, співчуття і любов до хворих вчасно повертали їм сили, здоров’я і снагу до життя, час обганяв випробування і допомагав долати людські недуги,   бо найцінніший дар Всевишнього – життя, яке завжди слід берегти.

Марія Конкіна